Як це — бути бійчинею на гуманітарному фронті й ось уже дев’ятий рік війни тримати стрій на визначеній ділянці (чи навіть кількох)? Про це знає Каріна Дорошенко. Нині вона — заступниця виконавчої директорки Українського ветеранського фонду.
У дитинстві, пригадує, була типовою пацанкою, грала у «войнушки» у хлопчачому середовищі. В університеті наполегливо опановувала науки, влітку зникала на музичних фестивалях. Загартувала характер під час Революції Гідності. Після вторгнення росіян у Крим та східні області взялася досліджувати Донбас, реалізувавши низку масштабних тематичних проєктів. За спиною у Каріни — багатий досвід менеджерки з комунікацій, тож вона знає все про роль якісної інформації у державотворчих процесах.
Комунікувати, «перекрикуючи» ракетні удари по мирних містах
Після 24 лютого Каріна Дорошенко відразу стала частиною новоствореної команди щойно сформованого Українського ветеранського фонду — бюджетної установи Міністерства у справах ветеранів України. І їй доводилося комунікувати, «перекрикуючи» ракетні удари по мирних містах.
Днями Каріна повернулася зі свого першого закордонного відрядження з делегацією до Європарламенту. Представляючи Український ветеранський фонд, вона відвідала Брюссель разом із матір’ю звільненого з полону Дмитра «Ореста» Козацького Іриною Юрченко та Катериною «Пташкою» Поліщук.
Читайте також: Руслана Величко: Я не звикла здаватися та втікати
Про що говорили у стінах Європарламенту українські жінки? Чи чули їх? Як маємо говорити про ветеранів зараз? Чому про їхні потреби потрібно говорити вже, а не після перемоги? Як Каріна Дорошенко бачить перемогу в російсько-українській війні? І, зрештою, чи складно бути selfmade-women в Україні — знати та вміти багато, а працювати наполегливо і якісно? Про це ми розпитали заступницю виконавчої директорки УВФ.
Друзі називали мене мистецтвоїдкою
Пригадай себе у підлітковому віці? Чим ти займалася, захоплювалася? Що тебе формувало?
До 13-14 років моїми друзями були лише хлопці. Я грала з ними у всілякі «войнушки» та у «квача». Усе літо в мене було з побитими колінами і катанням на тарзанці. Згодом стала «більше дівчинкою», а в 9 класі брала участь у конкурсі краси, і маю титул «Юна леді Києва»-2005.
В університеті закінчила спочатку бакалаврат і магістратуру, потім аспірантуру. Далі був захист дисертації і звання кандидатки філологічних наук. Комплекс відмінниці ніхто не скасовував (сміється). Хоча після закінчення школи із золотою медаллю я обіцяла собі бути шибайголовою. Але мені справді подобалося вчитися. А ще наповнюватися мистецтвом на різних літзустрічах, музичних фестивалях, виставках, кінопоказах. Мене одногрупниці жартома називали мистецтвоїдкою.
Осінь 2013 року. Яким було твоє місце у вимірі країни в той час?
Я була краплею в океані. Краплею, яка хотіла змін. І це я відчула не 21 листопада, а 1 грудня, бо та кількість людей, яким не байдуже, які стікались на Хрещатик із бічних вулиць, із метро, із будинків… Тоді вперше якраз і відчула цей океан. Але океан має приплив і відлив, а в нас вже не було варіантів відступити. Та й досі цей шлях боротьби триває.
Я була залюблена в Донбас, хоча ніколи не була в Донецьку та Луганську
Чим ти займалася, коли почалася війна на Донеччині та Луганщині?
Я об’їздила всі українські обласні центри, але ніколи не була в Донецьку та Луганську. І це мені дуже болить. Тому і почала працювати з проєктами, пов’язаними зі східним регіоном. Я філологиня, відтак могла досліджувати Донбас через слово, через людей та їхні історії.
Працювала з темою порушення прав людини на окупованих територіях. Як комунікаційниця долучилася до реалізації документального фільму «Крихка свобода» про цивільних, які пережили полон. Один із героїв фільму, який свого часу побував у застінках «ЛНР», повернувся в соціум, мав ферму, був відомим волонтером. У березні цього року росіяни його вбили.
Зрозуміла, що хочу працювати з ветеранами й ветеранками
Попри закостенілий стереотип, я знала, що Донеччина і Луганщина має своїх патріотичних людей. Зокрема, чимало тих, хто став на захист України і своєї малої батьківщини ще в 2014 році. Так я почала працювати над проєктом «Поєднані». Ми з командою створювали низку відеоісторій про ветеранів зі східних і південних областей як тих регіонів, які найбільше піддавались впливу російської пропаганди. На підсилення тяглості історії, історії захисників і захисниць ХХІ століття поєднували із вихідцями з тих же територій, які боролись у лавах армії УНР, ОУН чи УПА.
Ми планували лише один сезон, але сумарно вийшло 80 історій. Я познайомилася з багатьма військовими з різних областей. І зрозуміла, що хочу працювати з ветеранами й ветеранками.
Складно було працювати з військовими?
Насправді ні. Я комунікаційниця: знаходила правильні питання, правильні меседжі і розуміла, для чого це все. Хоча ні, у 2017 тільки здогадувалась. Зараз вдячна обставинам, що ще тоді підказали мені шлях.
Я хотіла, щоб Український ветеранський фонд був у моєму житті
Як ти опинилася в Українському ветеранському фонді?
Так склався пазл досвідів. Я була чотири роки експерткою Українського культурного фонду з моменту його заснування, упродовж становлення і розвитку інституції. Чотири роки працювала з ветеранами у проєкті «Поєднані». Зокрема багато працювала з регіонами, мала чимало контактів із тамтешніми ветеранами та ветеранками, розуміла їхні потреби та побажання.
Український ветеранський фонд став тією інституцією, яку я уявляла у своєму житті. Тепер я тут, і дуже радію, що мала можливість бути тут ще на етапі зародження фонду. В яких умовах він створювався — це досі складно усвідомити. Моє призначення на посаду датоване 23 лютого. Ну а 24 лютого мав бути фактично мій перший робочий день… Попереду була повномасштабна війна і надзадача — говорити правильні слова в зовнішній комунікації, дати голос фонду паралельно з навалом інформації, будувати інституцію. Але у фонді зібралася команда професіоналів зі спільними цінностями. Це було безцінно тоді і важливо зараз.
Я говорю про те, наскільки важливо пам’ятати хто є ті люди, які здобувають перемогу
Що ти робиш на своїй посаді, щоби в повоєнній Україні ветерани й ветеранки почувалися реалізованими?
Я відповідаю за напрям комунікацій. Тож я говорю про те, наскільки важливо пам’ятати сьогодні, завтра, після перемоги, хто є ті люди, які здобувають цю перемогу. Це важливо робити вже зараз. Якщо в березні довіра до ЗСУ була найвищою, то із завершенням війни, коли повернуться ветерани, можемо мати іншу аналітику у ставленні. І я роблю все від мене залежне, щоби донести до суспільства важливість поваги до ветеранів та ветеранок.
І тут важливо наголосити, що про жінок ми говоримо теж. Нині в армії близько 50 тисяч військовослужбовиць. Хоча ще в 2021 було 30 тисяч. Із 2014 дуже складно і повільно впроваджували можливість жінкам мати такі ж бойові посади, як і в чоловіків. Щоб вони не були швачками і кухарками, якщо ти по факту снайперка чи гранатометниця. Сподіваюся, що скоро розроблятиметься також військова форма для жінок в армії. Поки цим займаються окремі організації. Один із таких проектів ми, до речі, підтримали у конкурсній програмі. Він сосується саме пошиття жіночої військової форми.
Читайте також: Олексій Резніков: Нині у ЗСУ служить майже 60 тисяч жінок
Загалом за цей рік ми підтримали понад сотню різноманітних проектів і бізнесів ветеранів і для ветеранів.
Бо, поки захисники й захисниці відвойовують наше майбутнє, ми як інституція, дбаємо про їхнє завтра. Ветерани й ветеранки мають розуміти, куди вони повертаються, що їхній бізнес розвиватиметься, що в цивільному житті люди їх так само будуть цінувати, а не говоритимуть щось на кшталт «ми тебе туди не посилали».
У Європарламенті боялася зустріти в кулуарах когось із росіян, бо дипломатичності не вистачило б
Тобі випала нагода говорити про ветеранів у Брюсселі, у стінах Європарламенту. Про що йшлося та якою була тональність розмов?
Це була низка зустрічей із представниками партій, з різними комітетами. Ми їздили з Катериною Поліщук, яка повернулася з полону, та з мамою Дмитра Козацького. Я акцентувала на тому, що Український ветеранський фонд як інституція працює з такими людьми, які покидають своє звичне життя, роботу, родини в ім’я захисту країни. І взамін ми, як державна організація, маємо бути вдячними за це, підтримати їх в цивільному житті. І вдячні мають бути не лише українці, а й світова спільнота.
Що було в очах європарламентарів під час виступу української делегації? Вони чують, про які цінності до них говорять?
Їх пройняло. Вони розуміють, що Україна — це щит Європи. І краще підтримувати українців, ветеранів, захисників та захисниць зараз, ніж війна станеться на території Європи. Мій меседж був у тому, що ми справді вдячні Європі за зброю і санкції, але ми розуміємо, що зброя не стріляє сама по собі. І якби не українська мужність і витривалість наших бійців, якої вистачило на весь цей довгий фронт, то ніхто не знає, чи не були б ми окупованими за три дні, а ворог міг дійти до Європи. Тому важливо говорити саме про людей.
Читайте також: Юлія Вусенко: Треба показувати, що за перемогою стоять звичайні українці й українки
Що найбільше запам’яталося з цієї поїздки?
Я боялася десь в кулуарах зустріти якогось росіянина. Бо це ж мали би бути якісь дипломатичні перемовини, але я не здатна взагалі спілкуватися з цими персоналіями. Хоча був один чоловік, казав, що народився в РФ, і він у «Пташки» просив вибачення за свою країну.
Важливо підсилювати образ ветерана й ветеранки, важливо змінювати алгоритми Google
У тебе за спиною чималий досвід комунікацій у різних проєктах. На твою думку, яка роль інформації у нинішній війні, яка триває, в тому числі, і в інформаційному середовищі?
Хто володіє інформацією, той володіє світом. Із боку держави ще з 1991 року було чимало інформаційних недопрацювань, що й стало причиною російського вторгнення в 2014 році. І зараз нам треба максимально відпрацьовувати у комунікаціях на всіх рівнях — всеукраїнському та міжнародному.
Читайте також: Виклики для жінок у армії: хто винен і що робити?
У фонді мені важливо не лише інформувати про діяльність, а й формувати образ ветерана, бренд фонду. Є потреба, зрештою, змінювати алгоритми Google — щоб при пошуковому запиті «ветеран» або «ветеранка» нам не пропонували дідусів із Другої світової. Ветерани сьогодні — це також молоді хлопці та дівчата. До речі, після інформаційної кампанії команди фонду «Я — ветеран» пошуковик пропонує ще й молоде обличчя захисника. В умовах повномасштабної війни та народження інституції це вже певний успіх.
За дев’ять років війни чим ти найбільше пишаєшся?
Знайомствами, дружбою з людьми, з якими живу в одному часі і просторі. Які пережили те, про що складно придумати навіть сценарій для блокбастеру. Але вони — українські захисники і захисниці. І я маю честь працювати з ними і для них.
Ти багато працюєш. Як розслабляєшся, в чому знаходиш розраду?
Не пам’ятаю, щоб останнім часом я розслаблялася (сміється). Але дуже люблю гори. Це про мій спосіб життя в принипі: ти проходиш якісь складнощі, але на фіналі бачиш результат та красу.
Що буде для тебе перемогою в російсько-українській війні?
Мені важко уявити цей момент… Але точно буде дуже велике бажання поїхати в Крим, піти в гори. І обов’язково поїду нарешті в Донецьк та Луганськ.
У день перемоги, мені здається, всі ми вийдемо на Майдан і будемо довго обійматися. Як тоді, 21 (листопада 2013 року – ред.). Ніхто не міг уявити, як буде далі. Але ми вірили. І ця українська віра, українська мрія ніколи не згасне.
Людмила Кліщук