Катерина Котельва: Суддя має залишатися незалежною за будь-яких обставин

Вона вчиться сама і навчає інших. Поки що не може розглядати судові справи, але готова до інновацій, аби збільшити довіру суспільства до судової влади. 

Катерина Котельва — суддя Галицького районного суду. Вона розповіла виданню «Жінки — 50% успіху України» про свій шлях до суддівської мантії, про місце жінки в суді, авторський подкаст і гори. 

Родинна справа

У родині Катерини Котельви суддею був дідусь Михайло. Авторитетний і дещо жорсткий дід у свій час був впливовою людиною у Донецьку. Багато років він пропрацював суддею та головою Ворошиловського районного суду, його знали й поважали у місті. У ті часи бути незалежним суддею було важко. Він не міг знайти спільної мови із першим заступником обкому комуністичної партії, тому змушений був піти з посади, навіть не заробивши суддівської пенсії. Однак  Михайло Котельва не розгубився. Він пішов у адвокати і зробив ще одну кар’єру. 

«Те, що він пішов у адвокати, характеризує його, як сильну особистість, — пригадує діда Катерина Котельва. — Після роботи суддею не всі можуть піти в адвокати. Крім того, не кожного колишнього суддю тоді могла приймати адвокатська спільнота. Мого діда прийняли».

Маючи перед очима такий приклад, Катерина ще маленькою набула впевненості, що адвокатська робота — престижна, оскільки вона — про захист людей. 

«Уже з сьомого класу я вирішила, що хочу бути адвокаткою і жодного разу не змінила своє рішення. Хоча бувають моменти, коли я задумуюсь, а чи дійсно це було моє рішення, чи все-таки нав’язане родиною. Хоча це, мабуть, у більшості людей такі моменти бувають, коли задумуєшся, чи своєю справою займаєшся».

Професія адвоката вважалася елітною

Катерина закінчила економічно-правовий факультет Донецького національного університету, а також магістратуру Ірпінського державного податкового університету. Отримавши червоні дипломи, влаштувалася працювати адвокаткою до районної консультації в рідному Донецьку.

«Я дуже пишалася цією роботою, професія адвоката завжди вважалася елітною. В радянські часи в кожному районі була консультація, у якій працювала обмежена кількість державних адвокатів, а приватних ще не було. Туди потрапляли тільки кращі з кращих. І хоч я почала працювати на початку двохтисячних, шлейф елітності ще залишався в моєму уявленні про цю роботу», — ділиться Котельва. 

Катерина працювала з десятками кримінальних справ. За її словами, це був потужний досвід. 

«Я працювала поруч із адвокатами старої закалки з 30-40 річним досвідом, і могла переймати їх знання. Ті принципи і зараз стають мені в пригоді. Я всотувала в себе як губка досвід колег і по суті сформувалась, як юристка саме на адвокатській роботі».

Та одного разу Катерина подивилася фільм, у якому герой-адвокат, який працював у міжнародній компанії, сказав щось на кшталт: «Найгірше покарання — це стати адвокатом районної консультації». Тоді Катерина задумалась: «У мене щось у голові клацнуло, я почала розмірковувати, що може не так уже й круто працювати тут».

У суді місць нема

Катерина думала про кар’єрне зростання, тому вирішила спробувати себе в суддівстві. Вона почала збирати документи, вивчати, як відбувається процедура призначення. 

«Тоді добір суддів відбувався на місцях, — пригадує жінка, — Це зараз все робиться через Київ і прозоро. А тоді кваліфікаційні комісії були  в містах. Мій дід, хоч він уже був старенький і давно не працював у суді, все ж знав тодішнього голову комісії, і ми пішли до нього, аби подати документи. Голова комісії по суті з порогу заявив: «Вона нікуди не пройде в Донецьку. Там все зайнято. Місць немає». Мене тоді це так вразило, ніби холодною водою облили. Як так? Я ще не писала тести, не здавала іспит, ніхто не перевірив мої знання і здібності, а отак з порогу кажуть, що в нас є інші. Тоді я не стала навіть документи подавати, а повернулася до адвокатської роботи».

Читайте також: Куди звертатися постраждалим від сексуального насильства — поради адвокатки

Коли змінилася процедура добору суддів, і це стало робитися централізовано через Київ, Катерина вирішила спробувати ще раз. 

«Я знову зібрала документи, разом із подругою, з якою разом вчилися, ми ретельно готувалися, обговорювали завдання і дуже хвилювалися. Я пройшла всі етапи, виграла конкурс, і для мене це був дуже важливий момент. Дід ще був живий, хоч і старенький, але мені було приємно, що мене призначили суддею саме в Ворошиловський районний суд Донецька, де він колись був головою».

Катерина не встигла вступити у повноваження судді, бо розпочався Євромайдан, а потім війна. Її перевели до Галицького районного суду у Львів, де вона прийняла присягу і почала розглядати справи.

Сум за старим Донецьком

Катерина каже, що в 2014 році війна підкрадалася поступово. Не було такої раптовості, як у 2022. 

«Було зрозуміло, що це якийсь спектакль. Звідкись взялися нові незнайомі  люди, які проголошували себе губернаторами. Це не були якісь авторитетні донеччани, вони очевидно були приїжджими. Було помітно, що всіма подіями керує зовнішній режисер. Я одразу сказала, що це не внутрішній конфлікт і не громадянська війна. Це зовнішнє втручання Росії у суверенну державу. Наш суд був на четвертому-п’ятому поверхах, на нижніх — райвідділ поліції і прокуратура. І навіть коли вже захопили райвідділ і прокуратуру, суд продовжував виносити рішення іменем України. Пам’ятаю нас тоді зібрала голова суду і каже: «Все налагодиться, от побачите. Ми будемо працювати. Ми люди державні, ми представляємо Україну». Вона нас так налаштувала, і ми вірили».

Спочатку в Донецьку зникли дорогі автомобілі, спустіли вулиці, а потім зайшли колони техніки. Катерина з родиною спочатку виїхала на дачу в районі Святогірська, а потім дізналася про переведення до Львова: «Взяла дві валізи, дитину і поїхала», — пригадує жінка 

Найбільше болить Катерині, що вона так і не побачила після від’їзду бабусю, яка лишилась у Донецьку. А в 2018 році та померла. 

«Я іноді забуваю, що вона померла, бачу на вулиці схожу жінку і думаю, що то вона, а потім пригадую, що її вже немає».

Катерина каже, що сумує за старим Донецьком. 

«Мені інколи сниться Донецьк із мого дитинства. Оцей старий бульвар Пушкіна, де я народилася, лавочки, високі дерева, старі акації. Потім там все зробили по-іншому. Але це вже не той Донецьк. Мені б хотілося побувати в школі, в якій я навчалася, у домі, в якому я виросла, але жити я б, мабуть, там не змогла».

Чи прийняв Львів?

Катерина Котельва стверджує, що жити у Львові їй непросто. 

«Я ж не приїхала сюди жити, я приїхала працювати суддею. І досить часто можна було почути: «А чого це вона з Донецька має судити львів’ян?» Я з розумінням ставлюсь до цього питання. Бо коли представляєш владу, то маєш розуміти, що не всім будеш подобатися.

Але суддя і не має всім подобатися, він чи вона має добросовісно виконувати свою роботу і виносити справедливі рішення. Оцей розподіл людей по містах чи регіонах, що там хороші люди, а там погані, там культурні, а там бидло, — такого не має бути. Люди однакові скрізь, і потреби  подібні у людей із Києва, Чернігова чи Херсона. Я люблю всю Україну і не розділяю її по містах», — розмірковує суддя. 

Навчаючи інших, розвиваєшся сама

Перший раз суддя призначається указом президента на 5 років. Потім потрібно пройти спеціальні процедури для безстрокового призначення. Катерина та декілька сотень суддів через судову реформу, воєнний стан та інші зовнішні чинники після закінчення п’ятирічного терміну не мали можливості бути призначеними і фактично залишилися у завислому стані. Заробітну плату отримують, а повноважень не мають і справи не розглядають. 

Катерину Котельву відрядили до Національної школи суддів. Це конституційний орган, який відповідає за освіту суддів. Періодично всі судді мають проходити таке навчання. Крім того, постійно проводяться і різноманітні тренінги та семінари.

«Мені дуже подобається така науково-викладацька діяльність, — каже Катерина. — Я прикріплена до відділу з підготовки викладачів. Ми розробляємо матеріали і готуємо тих, хто потім також зможе проводити навчання. Це і навчальна, і творча робота одночасно. Ти постійно підвищуєш свою кваліфікацію, адже під кожне заняття треба підготувати презентацію, передивитися купу матеріалів. Мені все цікаво». 

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Катерина перебувала в Києві, у школі суддів. У перший місяць великої війни всім відрядженим суддям призупинили відрядження, тож вона мала повернутися до Львова, де за нею закріплено робоче місце. 

«Знову з валізою, в евакуаційному потязі, знову рятувалася від війни», — згадує Катерина. 

Відрядження невдовзі відновилося, а навчання мусили підлаштовувати під нову реальність: 

«Ми всі навчальні заходи почали ставити на воєнні рейки, намагалися дати суддям матеріал про зміни в законодавстві. Уже не дотримувалися річного плану, а давали те, що цікавить колег, те що стало актуальним. У нас завжди сприятлива атмосфера на навчанні. Якщо людина приходить із конкретним запитом, то вона отримує відповідь. Ми намагаємось зробити дискусію, обговорити проблемні питання. У нашому відділі в школі суддів зараз зібралась дуже крута команда. Це запорука успіху, коли люди займаються справою не для галочки, а дійсно люблять і живуть нею». 

Катерина говорить, що чекає коли запрацює комісія, і їй повернуть повноваження для розгляду справ, але полишати викладацьку діяльність не хотілося б. 

«Я відчула смак просвітницької справи і мені цікаво розвиватися в цьому. Це розширює особисті горизонти і розвиває в першу чергу мене саму. Я активно співпрацюю з Українською Гельсінською спілкою з прав людини, проводжу тренінги, пишу статті на юридичні теми простою мовою. Я би хотіла поєднувати розгляд справ із викладацькою та просвітницькою діяльністю». 

Місце жінки у суді

Щоб стати суддею, треба мати сильний характер і наполегливість, вважає Катерина Котельва. 

«Починаючи зі збору документів і складання іспитів, треба докласти дуже багато зусиль, щоб тебе призначили на посаду. Я десь два роки проходила цю процедуру. Це дуже непросто, і в процесі сильно загартовуєшся. Моя посада — це моє досягнення, вона для мене дуже цінна, я нікому не винна за своє крісло, я сама за нього відповідаю перед суспільством». 

Читайте також: Суддя Верховного Суду США Рут Гінзбург: Жінкам місце скрізь, де ухвалюють рішення

Катерина говорить, що дискримінації жінок у суддівській системі не помічала. 

«Я знаю, що в судах першої інстанції жінок працює більше, а на керівних посадах все ж більше чоловіків. Ви от подивіться на фото з міжнародних зустрічей чи форумів, там більшість чоловіків. Але хто хоче робити кар’єру, той робить. Ось, наприклад, головою Вищого антикорупційного суду України була Олена Танасевич, зараз — Віра Михайленко. Тобто якщо хтось із жінок бажає, то висуває свою кандидатуру на обрання адміністративної посади зборами суддів і здобуває її. Звісно у суспільстві зустрічається споживацьке ставлення до жінки.

Часом чоловік хоче, щоб вона сиділа вдома і варила борщ. І це його дійсне бажання. А якщо жінка хоче робити кар’єру, то це теж її бажання і її вибір. Свої прагнення треба висловлювати, бути чесною із собою та іншими людьми. Коли ми прямо говоримо про свої бажання, це, по-перше, змінює світ на краще, а по-друге, це навіть питання дорослості та психологічної зрілості. Коли людина відповідає за свої вчинки, за свій вибір, а не шукає винних. В Україні є всі можливості для розвитку жінок на рівні з чоловіками, було б тільки бажання і прагнення». 

Цікава статистика

Викорінювати наслідки радянської системи

На роботі важлива повага, а не панібратство, вважає Катерина Котельва. 

«Я проти того, щоб на роботі були якісь занадто дружні стосунки, не підтримую спільні заходи, пікніки, свята. Звісно, я раніше брала участь у корпоративних святкуваннях, але дійшла висновку, що хорошого від них мало. Робота є робота. Має бути певна дистанція. Важливо вести чесний відкритий діалог. Я не сприймаю кулуарні домовленості, плітки і не беру в цьому участі. Ота історія, коли ми з дідом ходили до комісії, і я була дуже вражена нечесними правилами, вплинула дуже сильно на мене. Але тоді такі часи були. Зараз ми маємо викорінювати подібне, бо це наслідки радянської тоталітарної системи. У ній немає нічого хорошого. Ми маємо переходити на цивілізовані принципи роботи державних органів. Мені подобається аналогія зі світовими корпораціями. Там теж є корпоративні правила, але немає кругової поруки».

Катерина говорить, що закритість судів не приносить користі, судді мають обговорювати проблеми, які виникають у системі, і робити щось для того, аби це змінилося:  

«Коли кажуть, що не треба говорити про проблеми, бо це завдасть шкоди судовій владі, то я вважаю, що не це, а кулуарні домовленості, несправедливість всередині судової системи — ось що завдає шкоди. І позиція, що ми самі все вирішимо і не треба виносити сміття з хати, теж неправильна. Це не про європейські стандарти і не про прозорість». 

Багато питань потребують обговорення, адже не мають єдиного чіткого алгоритму для вирішення. Важливим на думку Катерини є судовий сервіс: 

«Людина має прийти в суд, перебувати в комфортному приміщенні, не стояти в черзі там, де їй треба написати заяву чи забрати рішення. Сьогодні є ця проблема, але над її вирішенням працюють». 

Ще одне питання — нестача працівників у судових апаратах: 

«Зарплата у працівників апарату катастрофічно маленька. Там щось близько 5 тисяч гривень і це з шаленим навантаженням. Ну хто захоче працювати за таку зарплату? Тому багато вакансій залишаються незакритими. Про це знають, про це говорять, і я сподіваюсь, що ці проблеми почнуть вирішуватись». 

Я бачу всі перспективи для створення в Україні незалежного суду

Питання, які нині найбільше обговорюють, — це кваліфікаційне оцінювання суддів і застосування поліграфа. Катерина говорить, що не боїться кваліфоцінювання. 

«Я вмію підготуватися, скласти екзамени, я не боюся цього. Але процес не повинен розтягуватися на роки. Коли суддя ще не пройшов оцінювання, він ніби під дамокловим мечем. Він не знає, пройде його чи ні. Він кожну справу буде розглядати через призму питання: а як це вплине на кваліфікаційне оцінювання? Чи нормально я пройду його? А як вчинити, якщо треба прийняти справедливе, але непопулярне рішення? Як це вплине на оцінювання?»

Також спірним є питання перевірки суддів на поліграфі. 

«Я знаю, що багато суддів вважають проходження поліграфа посяганням на людську гідність. Але на мою думку, і я її озвучую в спільноті, що в сучасних умовах, коли є реальна, чи надумана недовіра до суддів, проходження поліграфа має бути. Бо якщо суддя явно протестує проти цього, то суспільство одразу ж думає, що йому є що приховувати. Якщо буде поліграф, я не буду заперечувати проти проходження». 

«Суддя має залишатися незалежною за будь-яких обставин. Ось це головний принцип. Так, звучить досить абстрактно, але крізь призму саме цього принципу треба оцінювати свою поведінку, свої дії, свої висловлювання», — стверджує Катерина. 

Катерина Котельва говорить, що навіть ті зміни, що відбулися у судовій системі за останні 20 років уже помітні: 

«Я спостерігаю за судовою системою з 2002 року, коли я отримала свідоцтво адвокатки. Я дуже добре знаю судовий процес і вважаю позитивними зміни, які відбулися. Вже немає такого свавілля і зловживання, яким воно, на жаль, було. Судді стали боятися оприлюднення їхніх дій, а люди стали сміливішими. В Україні дуже сильне громадянське суспільство, і як щось трапляється, одразу виникає розголос через соцмережі. Процес змін триває, але він складний і немає простих рішень, особливо в питаннях судової реформи. Тут не може бути популістського рішення типу звільнити всіх нечесних суддів і набрати чесних. Це поступовий і складний процес. Він залежить від багатьох чинників. Радує те, що вже є певна динаміка, хоча буває так що два кроки вперед, а потім відкат назад. Я бачу всі перспективи для створення в Україні незалежного суду, сподіваюсь, що це буде ще за мого життя, хоча й не розраховую, що це буде наступного року. Для якісних змін потрібне десятиліття, а то й кілька десятиліть». 

Життя одне. Треба робити те, що вмієш

Закритість системи і замовчування питань, які турбують суддів, на думку Катерини, створює хибне уявлення суспільства про роботу та формує не завжди позитивне ставлення до системи взагалі і до особистості судді зокрема. Їй хочеться зробити хоча б щось, аби змінити ситуацію. Нещодавно вона пройшла навчальний курс «Правда через історії» від Освітнього дому з прав людини у Чернігові, де вчили записувати подкасти. 

«Мене так захопила ця тема, що виникла ідея авторського проєкту. Я вирішила записувати подкаст «А судді хто?» з суддями, з представниками суддівської системи, з тими, хто відповідає за судову реформу тощо. Ми уже записали перший епізод із моїм товаришем-суддею Олександом Кіпчарським, який зараз на фронті боронить нашу Батьківщину. Ми зустрілися попити кави, а врешті записали подкаст на 45 хвилин. Записували на диктофон у машині в підземному паркінгу. Вийшла досить жива невимушена бесіда про його службу, про реформу, про поліграф. Я зрозуміла, що такі розмови важливі для підвищення довіри до суддів, для публічного обговорення проблем». 

Суддя стверджує, що таке соціальне навантаження для неї в задоволення. Подкасти — те в чому вона хоче розвиватися надалі. 

«Якщо ти вмієш робити щось, можеш покращити в своїй сфері в якій ти працюєш, в своєму суспільстві, то це треба робити, бо життя — одне, і треба зробити максимум із того, що ти можеш. Інакше, в чому сенс життя?»

Гори — місце сили

Відновлювати ресурс Катерина Котельва їздить у гори. Випадкове знайомство з походами і режим на межі виживання підсадили на цю голку екстриму. 

«У 2017 році я записалася на трекінговий тур в Непал «Кільце Анапурни». Я не знала, що таке трекінг і не мала жодного спорядження, але купившись на обіцянку красивої природи, уже того дня придбала квиток до Катманду». 

Навесні 2017 року Катерина прилетіла до Непалу. Перший похід виявився справжнім випробуванням. Незвичне фізичне навантаження, «гірська хвороба» і нові умови виснажували. Кожен крок давався з болем, але назад шляху не було. 

«За день ми проходили 20 кілометрів, набираючи 500 метрів висоти. Відчуття було, що я зараз впаду і вмру. На якомусь етапі наш організатор сказав: «Коли в горах закінчуються сили — розпочинається характер». Із цим девізом я й пройшла шлях довжиною у 220 кілометрів і тривалістю 18 днів, піднявшись на вершину перевалу Торонг-ла-Пас висотою 5500 м над рівнем моря». 

Після повернення в Україну Катерина зрозуміла, що нічого крутішого в її житті не було. Відтоді почалася безмежна любов до гір. Вона пройшла багато різних маршрутів, але трекінг «Кільце Анапурни» — найперший, найскладніший і найулюбленіший. Гори стали місцем сили.

Каже, що під час походу в Непалі в неї розширилися межі свідомості. Тепер якщо щось трапляється в житті, згадує той досвід і розуміє, що не так уже й складно. 

«Гори — це зустріч із собою», — стверджує Катерина Котельва. 

Олена Кущенко