«Активісти запитаннями «Чий Крим?» зірвали зустріч із відомою блогеркою, яка пише про домашнє насильство». Приблизно таким є сухий залишок медійного висвітлення конфлікту, що стався минулого тижня між російською блогеркою Олександрою Мітрошиною та активістами громадянського руху «Відсіч». В принципі, такий опис подій цілком правдивий: активісти справді наполегливо хотіли дізнатися в Олександри, чий же, на її думку, Крим, а в своїх блогах Мітрошина пише також і про домашнє насильство. Але коли я почала розбиратися з цією історією, все виявилося складніше і багатогранніше.
Вперше про ситуацію я дізналася в груповому чаті з подругами. Всі присутні в ньому – жінки з феміністичними поглядами, для яких зрив феміністичної акції – сумна, але звична подія за останні п’ять років. Думки щодо цього конфлікту були неоднозначними: для когось було важливішим те, що активісти якогось руху можуть прийти і зірвати акцію про домашнє насильство (неважливо, якими питаннями), для інших – те, що в умовах війни російські блогери та блогерки продовжують збирати величезні аудиторії, що для когось вони досі здаються чимось більш прогресивним та якісним, ніж їхні українські колеги. Втім, була одна важлива річ: всі ми доволі туманно уявляли, чим саме займається рух «Відсіч», і взагалі не знали, хто така Олександра Мітрошина. Спроби розібратися в тому, хто, з ким і чому посварився, потягли за собою цікаві роздуми та деякі висновки.
Отож, хто така Олександра Мітрошина і що саме вона робила в Києві? 25-річна блогерка, яка має 2,1 мільйони підписників на Instagram та 180 тисяч підписників на Telegram-каналі. В новинах по слідах скандалу інколи її називали просто «відомою російською блогеркою», але в основному описували як громадську активістку, феміністку та засновницю руху проти домашнього насильства #ЯНеХотелаУмирать. У біо в її Instagram написано: «Борюсь с проблемой домашнего насилия, пишу о своей жизни».
Втім, мені, з мого нехай і побіжного знайомства з профайлом, здалося, що пости «про життя» в ньому кількісно переважають ті, які про боротьбу з домашнім насильством чи про фемінізм. Насправді, Instagram Мітрошиної, як і її Telegram-канал, являє собою доволі барвистий мікс різних жанрів: звіти про участь у феміністичних акціях сусідять тут із фітнес- і тревел-блогами, просто записами про те, як пройшов день, а також зі значною кількістю напівоголених чи оголених фотографій Олександри.
За останні українські медії учепилися особливо міцно, вважаючи, що або фемінізм, або ню в соцмережах. Мене ці фотографії також дещо насторожили, але не фактом своєї голизни (оголення власного тіла може бути могутнім інструментом жіночої емансипації), а скоріше тим, що більшість цих фотографій носять ознаки об’єктивації та сексуалізації, що і справді трохи дивно для феміністки, яка до того ж включена в боротьбу проти насильства.
Олександра Мітрошина мала би написати ще одну важливу річ в описі свого Instagram, щоби бути правдивою: вчу бути успішними інста-блогерами.
Мітрошина регулярно веде вебінари на тему, а також є авторкою книги «Просування особистих блогів у Інстаграм: покрокова інструкція» (за словами Олександри, весь прибуток від продажу цієї книги іде на допомогу ініціативам, що борються з домашнім та сексуальним насильством).
Усе це важливо розуміти, щоб уявити собі тип заходу, який мав відбутися, та аудиторію, яка на нього зібралася. В багатьох новинах написали, що Олександра приїхала із лекцією про домашнє насильство, але анонсу такої події мені знайти не вдалося (мені взагалі не вдалося знайти анонсу цієї зустрічі, якщо чесно). Одначе, я дозволю собі засумніватися, що 400-500 осіб прийшли слухати лекцію про домашнє насильство: вони прийшли побачити свою кумирку, і так, послухати й про боротьбу з насильством також, бо це те, чим їхня кумирка цікавиться, але водночас запитати її про Інстаграм, і фітнес, і подорожі, і життя. Власне, якщо уважно дивитися відео конфлікту, одразу стає зрозуміло, що в залі зібралася специфічна аудиторія «громадян Інстаграму», для яких війна, окуповані території, анексія Криму та інші гострі питання, які проживає зараз Україна, підсумовуються під страшним, незрозумілим та трохи огидним словом «політика», яке краще зайвий раз не вимовляти. Власне, організаторка заходу прямо заявляє, що має правило не говорити на подіях про політику (яким чином можна говорити про протидію домашньому насильству, не говорячи про політику, залишається за кадром).
Тут доречно буде перейти до того, хто ж такі «Відсіч» і що вони робили на заході Мітрошиної? В медіях їх називали по-різному: «активістами», «радикальними активістами», «молодиками», в залежності від вподобань та ідеології ресурсу. Російські та проросійські медії наполегливо називали їх «націоналістами». Мені важко визначитися з «націоналістичністю» цього угрупування: з одного боку, вони щедро та без докорів сумління (чи принаймні доброго смаку) користуються пафосною мовою ненависті на адресу росіян, але з іншого боку, в їхній адженді немає геть нічого про «традиційні цінності» та іншу ксенофобію з мізогінією, яка єднала би «Відсіч» із правими рухами.
Власне, вони досить чітко сконцентровані довкола цілей, які я ж перша назву надважливими, а саме: не дати Україні відхилитися від курсу євроінтеграції, призупинити або скасувати реформи та повернутися на орбіту російського впливу.
Одним зі способів вберегти Україну від повернення до попереднього статусу в стосунках із Росією «Відсіч» бачить громадський контроль над дотриманням росіянами порядку перетину кордонів тимчасово окупованих територій, справедливо вбачаючи в цьому індикатор поваги до України як держави та визнання того, що ці території є українськими.
Очевидно, що сторони конфлікту розуміли слово «політика» по-різному. І важливість того, що Олександра Мітрошина відвідувала анексований Крим у невідповідному українським законам порядку, теж була для них різною. Коли активіст «Відсічі» запитує в Мітрошиної, чи розуміє вона, що порушила українське законодавство, то і від блогерки, і з зали звучить здивований смішок. Крізь цей сміх Олександра каже: «Ну извините!».
Я не назву це українофобією, але в ній міститься ставлення до України як до ігрового простору з несправжніми правилами, де все відбувається «понарошку», і якщо зробити щось не так, нічого страшного не відбудеться. Це – сумна правда про те, наскільки імперіалістична зверхність на підсвідомому рівні живе навіть у найбільших симпатиках України (а подальші дописи Олександри в Telegram-каналі явно показують, що вона є таким симпатиком).
Це наводить мене на певні думки про те, що ця непримітна ситуація насправді є симптоматичною та символічною – і в її розгортанні, і в подальшому висвітленні.
Починаючи з Революції Гідності, ми живемо під гуркіт тектонічних зсувів у цінностях (недаремно ж місце, де літосферні плити зіштовхуються між собою, називається «колізією»). На території України триває не просто війна з цинічним та жадібним сусідом за вплив і ресурс – триває війна цивілізацій, війна цінностей.
Триває боротьба за самовизначення, де дуже важливо, як ти бачиш власні межі та що дозволяєш з ними робити. І все це триває так само всередині суспільства, де умовний «русскій мір» протистоїть умовній «європейській парадигмі». Причому насправді «русскій мір» характеризують не так візитерки на кшталт Мітрошиної, як місцеві любителі зустріти Новий рік о 23:00 під куранти (не тому, що люблять Путіна, а бо ж просто звикли з дитинства) і навіть рідні українські праві, які є носіями тих же «скрєп».
Саме тому, мені здається, будь-що, що відбувається, ми вкладаємо в ці, вже звичні, конфліктні наративи. І візит «Відсічі» на захід гіперпопулярної російської блогерки із запитанням «Чий Крим?» перетворюється в деяких текстах і головах на зрив активістами феміністичної події. Хоча і подія в реальності з фемінізмом напряму не пов’язана, і доволі ввічливі та стримані хулігани з «Відсічі» дуже не схожі на хлопаків у масках, які поливають кефіром дискусійні панелі та псують картини на виставках. Але ця трансформація реальності в медіях і свідомості насправді – зроблю парадоксальний висновок – хороший знак. Вона означає – принаймні для мене, – що конфлікт цінностей зараз найгостріше стоїть на порядку денному, що все бачиться крізь його призму. Що це найбільше хвилює. Я готова жити в країні, яка наполегливо шукає кодекс, за яким жити, навіть якщо в цих пошуках буває і бридко, і лячно. Я готова радше жити в такій країні, ніж у тій, яка лише рахує комуналку та ціни на ковбасу. У країни, яка домовляється – нехай і бурхливо – про цінності, є шанси.
Вікторія Наріжна, для 50%
