Головна Колонки Коли культура (не) на часі

Коли культура (не) на часі

10
1,222

Нещодавно на офлайн зустрічі у межах проєкту «Школа жіночого лідерства» я мала можливість поспілкуватися з колежанками з різних куточків України. Мене вразила розповідь дівчат, які дивом евакуювалися з тимчасово окупованих територій, про те, що відразу після окупації росіяни запускають по всіх населених пунктах мобільні культурні бригади. Уявіть собі — руйнування, вибухи, смерть, а окупанти цілеспрямовано насаджують свою пропаганду через культуру. 

Ми живемо в Закарпатті, найвіддаленішій від бойових дій області. Хоча ми не чуємо звуків вибухів, але ми відчуваємо весь біль і страждання нашої країни, бачимо їх у очах всіх тих дітей, чоловіків і жінок, які знайшли тут прихисток. Аналізуючи події, які відбуваються по всій території, ми чудово розуміємо, наскільки важливим є саме зараз виховувати наших дітей, молодь та й узагалі всіх українців і українок на українських піснях, українській музиці, книжках та п’єсах. Із перших днів війни заклади культури стали осередком стійкості як для мешканців, так і для тисяч людей, які знайшли прихисток у нашій громаді. Спочатку ми плели сітки, організовували курси самооборони та першої домедичної допомоги, вантажили гуманітарну допомогу, поселяли переселенців і переселенок. Робили все, що могли і вміли. Але згадуючи той час, можу впевнено сказати, що тільки через пісні, музику, танці та перформанси творча спільнота Виноградівщини могла передати той страх і біль, який ми тоді відчували. 

«Хочу жити без війни»

Через місяць після початку повномасштабного вторгнення нам так боліла душа за вбитих воїнів, закатованих жінок і дітей, що ми мусили щось робити, щоб зберегти здоровий глузд. Так розпочався марафон «Ми переможемо». Ми могли дати розраду, вихід емоціям та віру у перемогу для глядачів та учасників і учасниць заходу. Для багатьох це стало тим світлом, який не дав заблукати у пітьмі. У межах культурного марафону ми організували перформанс пам’яті дітей, які загинули внаслідок війни «Ми хотіли жити», благодійні концерти «Мелодії під сакурами», творчий вечір «Подякуй матері Героя», «Травневі вечори у парку Перені». 


Читайте також на платформі «Повага»: «(Не)тендітні»: у Львові презентували фотопроєкт про волонтерок


Першим великим заходом марафону став ярмарок зі збором коштів на підтримку ЗСУ, який об’єднав місцевих співаків, музикантів, художників та приватних підприємців. Всі вони прагнули робити все можливе для перемоги. Якраз під час цього заходу відбулася знакова для мене зустріч із дівчинкою з Миколаєва. Її мама підійшла зі словами: «Ми почули, що тут підключається музична апаратура. Дозвольте моїй доньці виступити, для нас це дуже важливо. Ми приїхали з Миколаєва». Повагавшись хвилину, ми вирішили ризикнути. 

І от уявіть собі. Фінал творчої програми. На імпровізованій сцені дванадцятирічна Анастасія, співає перші слова пісні з репертуару Світлани Тарабарової «Хочу жити без війни». І всі завмерли… Тоді ця дівчинка з Миколаєва з довжелезною косою, потужним голосом та неймовірною працелюбністю уособила в собі всю силу та міць талановитого українського народу.  Так маленька Анастасія стала частиною нашої творчої команди. Вона виступала з нами на різних сценах і майданчиках, вражала до сліз і до мурашок і ніколи не давала забути, що поки ми творимо, ми сильні, вільні і незалежні. Бо навіть там, де є біль і страх, безсилля і страждання, музи не мовчать. Вони говорять із нами руками піаністки, смичком скрипальки, пензлем художниці та голосом Анастасії з Миколаєва.

Коли ж культура на часі?

Кожен проведений творчий вечір, концерт, виставка чи перформанс — це наш внесок у перемогу. І не лише у вигляді донатів. А у тому, що наші діти починають слухати українську музику, дивитися українські фільми, співати українських пісень. І не тільки у Виноградові, а й по всіх містах і країнах світу, куди занесла їх доля. У кожен такий захід ми вкладаємо частинку своєї душі, яка дасть безсмертя нашій культурі. 


Читайте також: Культурна дипломатія: як жінки просувають бренд України за кордоном


Дуже неприємно чути від «експертів», які компетентні в усьому, починаючи від танків, закінчуючи вкладанням бруківки, що «ваші концерти нікому не потрібні». Потрібні! Потрібні заради збереження нашої культури, самоідентичності та любові до самих себе. 

Ні для кого не секрет, що культура у нашій державі завжди фінансувалася за залишковим принципом. Дахи в будинках культури протікають, бібліотеки активно прагнуть закрити, за залишками куліс та костюмів полює міль. Працівники та працівниці не завдяки, а всупереч працюють, творять, шукають кошти і зберігають. Кожен, навіть найменший, найкамерніший культурний захід — це внесок у збереження нашої культурної ідентичності. У той час, коли ми на дев’ятому році війни ще дискутуємо про радянські пам’ятники у центрі кожного міста і села, якими колись «помітили територію», українці й українки закопують прапори і вишиванки, щоб не втратити життя. 

Мене хвилює питання, коли ж культура на часі. Тоді, коли брудний чобіт топче нашу землю? Ні! Допоки б’ються наші серця, допоки наші воїни й воїнки женуть нечисть із нашої землі, допоки наші діти сміливо і голосно співають «Ще не вмерла…»

Олеся Данилець, 

театрознавиця, режисерка та ведуча культурних заходів, заступниця начальника відділу культури і туризму Виноградівської міської ради

Більше публікацій
Більше публікацій 50%
Більше публікацій Колонки