Головна Статті Культурна дипломатія: як жінки просувають бренд України за кордоном

Культурна дипломатія: як жінки просувають бренд України за кордоном

1
543

Культурна дипломатія завжди мала ефективні інструменти для того, щоб різні держави співпрацювали, показуючи власні культуру, мистецтво, вписуючи свої здобутки в міжнародний контекст. Завдяки напрацюванням у цьому полі 24 лютого 2022 року Україна мала низку партнерів, які підтримали нас інформаційно, надаючи зброю чи гуманітарну допомогу. 

Чимало для розвитку культурної дипломатії в Україні зробили жінки, які роками досліджують культурно-мистецьку галузь, допомагають голосно говорити про неї в інших країнах і розвінчують міфи російської пропаганди, яка привласнює або знищує українських митців. 

Читайте також: Як російський агітпроп намагається дискредитувати українок — дослідження «Детектор медіа»

Історикиня мистецтва й дослідниця Оксана Семенік на початку повномасштабної війни створила проєкт Ukrainian Art History у твіттері, розповідаючи про українських митців і їхні роботи. Зараз його читають понад 29 тисяч підписників. Продюсерка й культурна менеджерка Олександра Саєнко з 2015 року організовує фестиваль UStream у Відні, що показує сучасну українську культуру як експериментальну, новаторську й сміливу. Наразі вона готує чимало літературних, музичних і кінопроєктів у співпраці з австрійськими інституціями та стейкхолдерами. Тетяна Філевська — креативна директорка Українського інституту, який запустив платформу Insight UA, що допомагає комплексно розповідати про культуру України за кордоном. 

Ольга Дуденко для Wonderzine поговорила з мисткинями про їхні напрацювання до повномасштабної війни й під час неї, як культурна дипломатія допомагає розповідати про нас і чого нам варто повчитися в діалогах з іншими державами. 

Оксана Семенік: Культура також допомагає говорити про необхідне озброєння

Оксана Семенік — засновниця проєкту Ukrainian Art History, стипендіатка програми Petro Jacyk non-residential scholarship університету Торонто, авторка радіоблогу про українське мистецтво на «Радіо культура»

Думаю, що важливість культурної дипломатії в умовах повномасштабної війни тільки посилилася. Завдяки культурній дипломатії за кордоном нас стали більше чути. Культурні проєкти зараз комунікують про те, що в нас відбувається, яка природа цієї війни. Частково культура також допомагає говорити про необхідне озброєння, потребу захистити небо чи надання більше засобів ППО. Бо, наприклад, ідеться і про безпеку людей, і про збереження культурної спадщини.

Наприклад, понад рік тому, коли відбулася атака на Київ, у музеї Ханенків вибило вікна; росіяни обстріляли музей Сковороди на Харківщині, вивезли культурні цінності з херсонських музеїв. Мені здається, що за кордоном нерідко побутує враження про те, що війна — це десь на лінії фронту, те, що відбувається лише з армією. Однак Росія обстрілює цивільну інфраструктуру, і в них так само є завдання знищити нашу культуру. 

Це частина геноциду, і про все це потрібно голосно заявляти, щоб у нас був шанс на повернення вкраденого після перемоги й отримання репарацій. Ця війна йде також і проти нашої культури й ідентичності. Власне, з цього вона почалася й триває вже століттями.  

Російські виставки й події — ретельно спланована частина пропаганди

Дуже багато ресурсів, на мою думку, також зосереджено на тому, щоб артикулювати, що культура не може бути поза політикою. І всі російські виставки й події — ретельно спланована частина пропаганди. На жаль, цього досі не розуміють і вважають повномасштабну війну справою одного путіна.

Тому наше завдання зараз — не тільки представляти нашу культуру, якою вона є, а й пояснювати, що зараз відбувається з нами, з культурними пам’ятками, яке справжнє обличчя росії. Культурна дипломатія – це м’яка сила, і дуже часто саме завдяки проєктам у цій сфері можна достукатися до більшості людей. Наближення до людей через мистецтво ефективно працює в плані емпатії та розуміння чужого досвіду.

Оксана Семенік
Оксана Семенік

Що варто пояснити іноземцям про українське мистецтво

Коли я створювала проєкт Ukrainian Art History у твіттері, я вже розуміла, що хочу орієнтувати його саме на іноземців, щоб розповідати їм про наше мистецтво, нашу культуру — бо воно того варте. Але також таким способом нагадувати про війну в Україні, ще раз наголошувати, що страждає й наша культура. Наприклад, я можу запостити якийсь тред про художника, сказати, що його роботи зберігалися в такому-то музеї, потім їх викрала росія, і ми не знаємо, де вони тепер. Або, наприклад, історія Алли Горської, яку вбило КДБ в 70-х, і значна частина її спадщини — це мозаїки, які росія знищує й у 21 столітті на окупованих територіях. Це розмова про серйозне, про глобальні речі в історії, але за допомогою мистецтва.

Часто мені доводиться пояснювати людям, що вони можуть узагалі нічого не знати про українське мистецтво не тому, що в нас немає видатних митців, а тому, що, по-перше, століттями їх апропріювала росія, називаючи своїми й вкладаючи шалені гроші в популяризацію цих художників саме як російських. Наприклад, Рєпіна або Айвазовського, тих же Куїнджі чи Малевича. Росіяни робили величезні виставки, возили їхні роботи за кордон, а це потребує неймовірних ресурсів. 

Російська пропаганда працює на офіційному рівні

Коли я працювала в музеї в США, я була в шоку від кількості книжок про російське мистецтво англійською мовою, які є в їхній бібліотеці. Ти розгортаєш ці книжки й бачиш, що їх підтримали Міністерство культури, Президентський фонд, різні державні структури. Російська пропаганда працює на офіційному рівні, вона закладена в російську політику. 

По-друге, наше мистецтво знищувалося, а художників убивали. Наприклад, як бойчукістів, яких знищили майже всіх. Так само говорю про те, що, коли радянський союз розпався, то росія лишилася з нафтою, газом та іншими ресурсами, а отже мала й можливість продовжувати масштабно популяризувати культуру. Україна водночас опинилася в поганому економічному становищі через те, що наші ресурси виснажувалися, а також минуло тільки 5 років після катастрофи на ЧАЕС. 

Читайте також на платформі «Повага»: «Її треба читати як детектив»: феномен художниці-наївістки Поліни Райко

Питання національності митця чи мисткині, звісно, дуже комплексне та складне. Ми не можемо точно знати про його переконання, якщо художник чи художниця цього не артикулювали. Як, наприклад, Малевич, який в автобіографії називав себе українцем. Згоди з цього приводу настільки мало в міжнародних інституціях, що художник(-ця), які народилися в Україні та прожили тут декілька років, можуть бути атрибутовані як українці, а хтось, хто жив там пів життя, — ні. Тому зараз багато музеїв відмовляються від вказування національності й використовують місце народження, місце роботи й місце смерті. 

Оксана Семенік
Оксана Семенік

Українську та російську культури порівнюють, хоча вони дуже різні

До «російських» часто відносять тих, хто навчався в академії мистецтва в петербурзі. Водночас ігнорують, що першу освіту вони могли отримати в Україні. Петербурзька академія була необхідною для того, щоб художника офіційно визнали. Це можливість отримати стипендію, поїздку за кордон і згодом працевлаштування. Але й багато викладачів академії були українцями. Насправді там навчалися люди дуже різних національностей. Такі вищі навчальні заклади забороняла на території України метрополія, тобто Росія. 

Інша теза стосується того, що ці митці писали російською, отже, вони росіяни. Але чомусь ніхто не приписує Тараса Шевченка до росіян за його щоденник російською мовою. Це не про свідомий вибір митця, а про насаджування російської мови й заборону української.

Або, наприклад, переконання щодо того, що українська та російська культури споріднені. У цьому аспекті можна читати цілу лекцію про те, що насправді між ними купа відмінностей, а українська культура, розвиваючись, більше тяжіла до європейських тенденцій. Узагалі бароко на території російської імперії почалося з України, а не з Росії, і таких прикладів можна навести багато. 

Про проєкт Ukrainian Art History

Узагалі цей проєкт відкрив мені багато упереджень, які все ще є у світі стосовно української культури. Наприклад, я часто помічаю, що аудиторія дуже тепло сприймає традиційне мистецтво або зображення українців у національному вбранні.

А коли робиш пост про авангард, аудиторія така: «А що в цьому українського? Навіщо ви це постите?» На їхню думку, авангард не є українським, це мистецтво без кордонів, хоч одночасно з цією думкою у світі закріпився сильний бренд саме російського авангарду. Це свідчить про колоніальні стереотипи: у колонізованої культури може бути тільки щось народне, давнє, не пов’язане із сучасністю. Це культура, яка застигла, і їй на поміч має прийти нібито краща, сучасніша культура, яка принесе першій цивілізацію. 

 

Раніше мене дуже засмучували коментарі, у яких писали, що я все притягнула за вуха, що Рєпін — точно не український художник. Були люди, які взагалі заперечували існування української культури чи мови або казали, що трагедія в Бучі зрежисована. А я сама пережила там окупацію. З часом я зрозуміла, що це або якісь боти, або просто неврівноважені люди, яким нічого не можна довести, і краще не вступати з ними в дискусію, бо не має сенсу говорити з тими, хто не готовий чути. 

Раніше я займалася комунікаціями, тому, можливо, знаю, які речі в соціальних мережах та які меседжі працюють краще, які менш ефективно. Я вибрала твіттер як соцмережу, звідки іноземці найчастіше дізнаються новини соціально-політичного характеру. Побачила, що в мене дуже багато підписників із США й Канади, тому не роблю публікації раніше за другу-третю годину, бо тоді менше охоплення. 

Іноді ця діяльність дуже втомлює через негативні коментарі. Після того, як Ілон Маск викупив Х (твіттер), охоплення впали, а багато користувачів залишають соцмережу. Часом підготовка треду може зайняти в мене декілька годин, бо треба щось додатково дослідити або уточнити, знайти зображення в хорошій якості, іноді зробити переклад, запостити. З іншого боку, наших голосів і так меншає. Хтось утомлюється. Хтось іде на війну, когось убиває російська ракета, як-от письменницю Вікторію Амеліну. Тому поки твіттер працює чи поки мене не заблокували, намагатимуся лишатися там.

Оксана Семенік
Оксана Семенік

Комунікація із закордонними музеями 

Така робота — це справді гра в довгу, бо з деякими музеями, з якими я почала комунікацію ще торік, я досі не можу про щось домовитися. Звісно, це потребує чимало часу, і це нормально. Але вільного часу, на жаль, у мене зараз майже немає. По суті, ця комунікація з інституціями в США була моєю ініціативою та волонтерською роботою, і моє внутрішнє бажання повпливати на ситуацію. На додачу, є музеї, закриті стосовно співпраці, тому зміни написів чи інформації про українських митців, яких маркували російськими, або не відбуваються, або відбуваються дуже повільно. 

У випадку з музеєм Metropoliten у Нью-Йорку, який змінив атрибуцію Куїнджі та Рєпіна, насправді зіграло багато чинників. По-перше, вони самі розуміли важливість такої зміни й давно працювали в цьому напрямі. По-друге, Олександра Ковальчук, тоді ще директорка Одеського художнього музею, комунікувала стосовно Куїнджі, надсилаючи офіційні листи від музею. Я ж писала їм листи й залишала відгуки у формі на їхньому сайті, де можна повідомити про помилку, просила долучитися до цього інших людей. Багато хто тегав їх у твіттері під постом в Ukrainian Art History, де йшлося про цю проблему.

Найперше, стосовно чого вони відповіли мені й опісля змінили, — це інформація про те, що дружина Пікассо Ольга Хохлова була росіянкою. Так почалася комунікація вже з конкретною людиною, яка працює в музеї, а не просто через форми й листи. Також я постила про це у твіттері, щоб інші люди залишали відповіді у формі. Це мало велике охоплення, багато хто репостив, тегав сторінку музею, тому все спрацювало в комплексі. 

Ідеться не лише про зміну лейблів і підписів, а про загальний підхід як іноземні інституції дивляться на українське мистецтво

Я також комунікувала з Єврейським музеєм у Нью-Йорку, бо в них були художники, які народилися в Україні, але підписані як російські. Їхня команда майже відразу вийшла на контакт зі мною й змінила підписи на сайті. З деякими музеями я досі комунікую, але йдеться не лише про зміну лейблів і підписів, а про загальний підхід у тому, як іноземні інституції дивляться на українське мистецтво у своїх колекціях.  

Це історія не тільки про політичні рішення чи тимчасові, а про факти. Виглядає так, що музей не може виконати свою роботу й провести дослідження, щоб усе відповідало дійсності. Коли я говорю про необхідність змінити щось, то апелюю саме до цього: працівники не можуть ставити випадкові дати й країну походження митця, де він жив, чому й коли переїхав, бо це не науковий підхід. 

Подальші культурні звʼязки та партнерства 

Мені здається, нам потрібно працювати з країнами Латинської Америки й Африканським континентом. У нас дуже багато звʼязків із Латинською Америкою і, на жаль, через те, що ці країни співпрацювали з радянським союзом, якась частина людей усе ще вірить російській пропаганді, а не тому, що справді відбувається в Україні. Ми маємо досвід колоніалізму, хоч і різний, проте важливо про це говорити й пропрацьовувати разом. 

Розумію, що така робота має свої труднощі, бо в ній має бути не тільки наше зацікавлення, але й зацікавлення інших країн у співпраці. Це ніколи не буває тільки наша ініціатива, так само як і в популяризації українських митців і творів за кордоном. 

Колаж зі стоірнки проєкту Ukrainian Art History

Останнім часом мене дуже тішить, що ми самі цікавимося власними культурою та мистецтвом. Хорошим прикладом може бути дуже велика кількість відвідувачів на виставці картин Марії Примаченко в Українському домі. І це дуже класно ще й із того погляду, що на виставці показали її роботи, які стосуються Чорнобильської катастрофи та війни. Нарешті ми переосмислюємо ієрархію мистецтва, коли наївне вважається чимось нецікавим, декоративним і несерйозним, як це було в радянському союзі. 

У цьому полі дуже багато роботи. Зараз я більше зосереджена на дослідженнях українського мистецтва, а не на листуванні з музеями, бо все-таки це складно для однієї людини й цим мають опікуватись інституції. Я продовжую досліджувати образ Чорнобильської катастрофи в українському мистецтві, це була тема моєї магістерської роботи, і працюю над записом програми про українських художників на «Радіо Культура». 

Олександра Саєнко: Я просуваю бренд сучасної України, талановитої нації, яка може чогось навчити світ

Олександра Саєнко

Олександра Саєнко — засновниця фестивалю української культури UStream в Австрії, продюсерка опери «Вишиваний. Король України».

Фестиваль української культури у Відні

Я почала робити фестиваль UStream з 2015 року. Хоч вислів «культурна дипломатія» сталий, тоді ми його не використовували. Активне використання цього терміна зародилося в Міністерстві закордонних справ України за часів Павла Клімкіна. Тоді він був міністром, а Дмитро Кулеба — помічником посла з особливих доручень. 

Коли я стала головою громадської організації «Центр українських ініціатив», мені передали повноваження й відповідальність за організацію перших Днів української культури в Австрії. До того ми організовували політичні акції на підтримку Євромайдану, але потім зрозуміли, що для австрійців Україна — це терра інкогніта, незвідана земля, тому необхідно якомога більше розповідати про себе. Вибрали для цього культуру й мистецтво. 

Читайте також: Оксана Маркарова увійшла до рейтингу найвпливовіших жінок Вашингтона

Фактично це був перший міждисциплінарний український фестиваль у Відні, який ми організовували абсолютно інтуїтивно, не маючи жодного досвіду. Ми спиралися на результати своєї інтуїтивної культурної розвідки. Основу програми складали музичні заходи, оскільки австрійці особливо чутливі до академічної музики, а Відень заслужено називають світовою столицею музики. Були літературні читання, образотворче мистецтво, театр. Збоку це мало дуже професійний вигляд як для волонтерської ініціативи. 

Ми відразу ставили перед собою мету показати найкраще мистецтво, найамбітніші проєкти

Це був важкий досвід, але дуже вдалий: уперше за 25 років незалежності України й білатеральних стосунків відбулася така масштабна подія. Публіку це зачепило, на фестивалі було чимало австрійців, представників австрійського МЗС. Але організація виявилася достатньо важкою, я пообіцяла, що більше ніколи не робитиму цього знову (сміється). Багато місяців мої однодумці переконували мене продовжувати цю роботу, і я наважилася організовувати фестиваль знову у 2017 році. 

Емігрантські заходи часто характеризуються масовою культурою, розвагами й національною кухнею. Ми відразу ставили перед собою мету показати найкраще мистецтво, найамбітніші проєкти. Крім того, ми із самого початку аналізували, що вдалося зробити, а що ні. Можу сказати, що перший фестиваль був доволі наївним, проте мені за нього не соромно. 

Важливу роль у формуванні програми відіграє локація. Кожен фестиваль має певну концепцію — це не просто зібрання кількох заходів. І кожній із подій має відповідати своя локація. Наприклад, наймасштабніша подія фестивалю — це великий святковий концерт, і його проводять в одній із найбільш престижних віденських локацій — у Концертхаусі, або Віденській філармонії. Тут виступають зірки світового рівня, і нам важливо, щоб українська культура також звучала тут. 

Наш фестиваль — щось питомо українське й дуже яскраве

У плані культурних заходів Відень — дуже конкурентне місто. За день тут відбувається близько 200 івентів. Що таке фестиваль національної культури (болгарської, турецької, української) для австрійця, який звик до найкращих зразків мистецтва? Здебільшого це не сприймають як серйозний продукт. Я позиціюю наш фестиваль як щось питомо українське й дуже яскраве. Люди повинні звикати до того, що українське — це також про високе. Я просуваю бренд сучасної України, експериментаторської, талановитої нації, яка може чогось навчити світ. Ядром ідентичності нашої сучасної нації є дух свободи, нескореності, демократії, і це треба показувати. 

Олександра Саєнко
Олександра Саєнко

Українська культура — це експериментаторство та свобода 

Як приклад, у Відні ми показували оперу-реквієм «ЙОВ», після того її демонстрували з величезним успіхом у Нью-Йорку — це крута сучасна академічна музика. Також був Бах, виконаний у джазі, і це теж вразило аудиторію. Ми показуємо експериментаторський дух, наше прагнення до свободи, українську модерність і модність. 

Що таке культура й мистецтво? Це носії цінностей, відображення нашої ідентичності. У 2019 році концепцією фестивалю UStream була Reinvented Ukraine, буквально «віднайдена наново Україна». Ми показували щось зовсім нове й незнайоме європейцям. Наприклад, у стінах Концертхаусу вперше пролунали твори Бориса Лятошинського, вокальний цикл Мирослава Скорика, написаний ним спеціально для нашого концерту. Я запросила його на прем’єру, і всі були щасливі, що до Відня приїхала жива легенда. Це дуже важливі речі й для брендингу України в зовнішньому світі, і для самоідентифікації українців, які перебувають за кордоном. 

UStream уже став брендом, він упізнаваний. Колись присутній на моїй доповіді в Зальцбурзі професор славістики сказав, що памʼятає привезену нами оперу «ЙОВ». Українські дипломати підтверджують, що подібного мультидисциплінарного фестивалю немає серед українських діаспор у світі, і це мотивує працювати далі. 

Культурна дипломатія у 2014 і 2022 

Разом із тим, наш фестиваль — це крапля в морі. Ми докладаємо всі можливі зусилля, але створювати імідж України, змінювати ставлення до неї в інших країнах — це справа багатьох людей та організацій упродовж тривалого часу. Якщо порівняти теперішню ситуацію з 2014 роком, коли ми стояли на віденському Євромайдані, то тепер усе набагато краще: іноземці вже не плутають Україну з росією, не називають російську агресію громадянською війною в Україні.

Ми чинимо спротив російській пропаганді, але вона впливала на свідомість людей століттями. На жаль, ми не можемо за кілька років волонтерської роботи радикально змінити все, але однозначно вже є ідентифікація України як самостійної, незалежної нації. В Австрії активно просуваються кілька наративів російської пропаганди, з якими слід боротися. Зокрема про те, що погіршення економічного стану у світі відбувається через Україну, через те, що ми чинимо спротив. Мовляв, треба було сісти, домовитися й віддати території. 

Читайте також: Адвокація інтересів України та ухвалення резолюцій: підсумки поїздки політикинь до Стокгольма

У 2015 році я ще мусила в публічному просторі сперечатися з деякими австрійськими культурними діячами стосовно того, що в Україні живуть нацисти чи фашисти. Це просто було соромно слухати. І якщо зараз є певний скептицизм стосовно України, то нас уже хоча б не звинувачують у тому, що в нас фашистський режим. 

Українці на закордонних подіях

Уже перший фестиваль UStream відвідало багато української публіки. У мене навіть виникло якесь внутрішнє незадоволення, адже ми адресували його насамперед міжнародній спільноті. А потім я зрозуміла, що необхідно цінувати цей незапланований ефект, адже він важливий для нашої ідентичності. Зараз я дуже ціную те, що наші люди пишаються своєю культурою, захоплюються українським мистецтвом. Вони розчулюються від виконання «Щедрика» в джазі, стоять у чергах, щоби поспілкуватися з українськими письменниками й придбати книжки. 

Я тішуся, що UStream розвивається, про нього знають і австрійці, й українці. Жартома я називаю його своєю пʼятою дитиною. (сміється) 

Опера «Вишиваний. Король України»

У мене є ще один великий проєкт, який я розвиваю в і Україні, і в Австрії, який має попит і викликає зацікавленість, — «Вишиваний. Король України». Почалось усе з першої за багато десятиліть національної опери, пізніше проєкт став мультидисциплінарним. 

Він присвячений ерцгерцогу Вільгельму Габсбуг-Лотаринзькому, члену імператорської родини. У свій час він був маргінальним Габсбургом: його родина відмовилася від нього через його проукраїнську позицію. Ще в юності він захопився всім українським, хотів бути правителем української нації, перед тим очолив полк Українських січових стрільців. Прізвисько Вишиваний Вільгельм отримав через те, що часто носив вишиванку. 

Сама опера, можна сказати, уже стала хрестоматійним кейсом: студентська молодь і досвідчені спеціалісти обговорюють її на наукових музичних конференціях. Сучасна авангардна опера про історичну постать — це прорив для української академічної музики. У розповідях про Вишиваного я завжди підкреслюю, що Україна ще 100 років тому була в епіцентрі політичних подій Європи. Україна нікуди не зникала, просто її з європейського контексту висмикнули колонізатори. 

Коли про війну говорять митці, це сприймається набагато глибше, з більшою емпатією

Одразу мріяла перекласти лібрето Сергія Жадана, дуже популярного в німецькомовному просторі, і планую видати його у своєму новому видавництві в Австрії. 

Особистість нового національного героя я популяризую й іншими способами. За моєї підтримки перший пластовий курінь на теренах Австрії обрав своїм патроном Вишиваного. Так я й серед молоді поширюю ідею нашої нової національної ідентичності. Австрійці також починають активно цікавитися Вишиваним і його вибором. Вони намагаються зрозуміти, чому з усіх націй імперії Вільгельм вирішив вибрати саме українців. Так виникають емпатія, інтерес. 

Узагалі, коли про війну говорять митці, це сприймається набагато глибше, з більшою емпатією. Нещодавно ми організували показ документальних фільмів «Культура vs Війна», знятих асоціацією «Дивись українське», які розповідають про українських культурних діячів, що пішли добровольцями на фронт або стали волонтерами. Це ще одне нагадування про те, що мистецтво не може бути поза політикою. 

Тетяна Філевська: Світ відкрив для себе Україну як дивовижну націю сміливих людей, які можуть чинити спротив ядерному гіганту

Тетяна Філевська

Тетяна Філевська креативна директорка Українського інституту.

Завдання культурної дипломатії завжди, в будь-які часи — це взаємодія держави з громадянами інших держав заради формування певного ставлення до своєї країни. Це залишається незмінним — створення певного ставлення до України через її культуру. Разом із тим ми розуміємо, що для досягнення такої мети нам потрібно змінювати й варіювати інструменти. 

До повномасштабного вторгнення нам потрібно було переконувати інших у тому, що українська культура варта уваги, значними зусиллями вибивати якісь можливості, бо Україна не була цікавою, про нас мало знали й не дуже хотіли дізнаватися. Після 24 лютого 2022 року ситуація в цьому сенсі докорінно змінилася, тому що світ відкрив для себе Україну як дивовижну націю сміливих людей, які можуть чинити спротив ядерному гіганту. Це всіх зацікавило — таємниця цієї сили, звідки виникли такий спротив і така сміливість. 

Із завдання просто зацікавити Україною ми перейшли на опрацювання величезної кількості запитів від різних країн. Інтерес до співпраці з нами зростав. Наше завдання зараз — це продовжувати підтримувати цей інтерес, насичувати його, задовольняти цікавим і якісним продуктом, вибудовувати сталі зв’язки, регулярні запити щодо співпраці. 

Тетяна Філевська
Тетяна Філевська

Про потребу пояснювати очевидне

У комунікації з іншими країнами виникає певне нерозуміння, особливо у відповідь на наш заклик до відмови від співпраці з росіянами й наше небажання брати участь у будь-яких розмовах з агресором. Їм також важко відмовитися від російської культури до повної поразки росії у війні, репарацій і засудження всіх воєнних злочинців. 

Це важко зрозуміти в Європі й частково в Америці, бо вони переконані, що діалог цінний сам по собі. Насправді не може бути жодного діалогу між жертвою й агресором під час учинення ним насильства. Це не діалог, а продовження насильства. Важко це пояснити й розхитати міф про «хороших русскіх», бо він глибоко засів у європейській культурі ще з часів Холодної війни. Ті, хто чинив спротив радянській системі, були дисидентами й символами сміливого опору. І зараз «хороших русскіх» прирівнюють до цих дисидентів, не усвідомлюючи, що вони просто втекли від мобілізації, відшукавши для себе зручне економічне становище. 

Читайте також: Візит депутаток у Польщу: обмін досвідом, партнерство та нові можливості

Є дуже багато наративів, просякнутих таким московськоцентричним поглядом, особливо тих, які стосуються наукового та політичного середовищ. Міф, що панував у деяких європейських країнах, про те, що Україна не втримається і три дні, спирався, власне, на тих експертів, які дивилися на Київ московськими очима. Потім ці ж люди рвали на собі волосся й не могли повірити в те, що сталося: їх усе життя вчили одного, і все, що вони знали, у що вони вірили, не виправдалось. Потім вони ще три тижні почекали, Україна однаково не впала, і от уже півтора року тримається. У людей з інших країн зараз відбувається руйнування їхніх світоглядних засад, на які вони спиралися все життя, на яких вони побудували свої кар’єри, соціальний капітал, репутацію, і з цим дуже важко працювати. 

Доводиться спростовувати міфи про нашу країну

Євроатлантичний світ будується на тому, що є наукове знання, і воно об’єктивне. Його сформували науковці, які знають або принаймні прагнуть знати істину, і все, що вони скажуть, — правда. Те, що ця наукова система була десятиліттями корумпована російськими грошима, воліють не помічати. Усі так звані «славістичні студії» фактично були русистикою під прикриттям славістики, і всі славісти мали московськоцентричний погляд. Ця система продовжує функціонувати, тому що інші вірять у її правдивість. 

Зараз нам доводиться порушувати питання про епістемологічну справедливість, деколонізацію наукової спільноти, академічної системи, інституцій, зв’язків, які легітимізували московськоцентризм знання про нашу частину світу. Відповідно, доводиться від початку пояснювати якісь базові речі, які стали частиною російського міфу чи відвертої пропаганди, наново відкривати знання про нашу країну, дивлячись на її історію не з погляду метрополії, а з погляду периферії колишньої імперії.

Тетяна Філевська
Тетяна Філевська

Попередні культурні звʼязки 

Велика заслуга того, що в перші місяці повномасштабної війни відбулося так багато акцій на підтримку України, — це результат попередньої невпинної праці, зокрема й Українського інституту. Усе, що ми робили 5 років, нам знадобилося. Ми не готувалися до цього моменту, але все, що ми напрацювали — партнерства, якісь матеріали, експлейнери, онлайн-курси, різні наративи й тексти — 24 лютого спрацювало на 120%. 

Якби в нас за плечима не було 5 років підготовки, ми б не впоралися й не змогли опрацювати ті запити, той інтерес із боку світу. Оскільки напрацювання були, ми могли відразу належно відповідати, реагувати й активно включитися в боротьбу.

Платформа Insight UA від Українського інституту

Insight UAзадумувався ще від початку створення Українського інституту як платформа, яка би комплексно інформувала про українську культуру людей, що мають різну міру зацікавлення й знання про нас. Зараз ми презентували її. Підготовка тривала дуже довго: треба було все зібрати, задизайнити, запустити. Вона функціонує тільки з кінця серпня, але вже маємо дуже багато хороших відгуків і з боку партнерів, і з боку іноземців, і з боку українців, яким цей інструмент теж потрібен.

Одна з причин, чому ми вирішили зробити цю платформу, — до нас постійно звертались українці й наші партнери, колеги, посольства з проханням створити для них інструмент, що допоможе їм комплексно розповідати про українську культуру. Тепер є один вебсайт, де ти можеш переміщуватися між сторінками й темами, поринаючи в обшир того, чим є сучасна українська культура.

Це корисно навіть для українського споживача, тому що ми часто не бачимо загальної картинки. Ми помічаємо те, що потрапляє в наше інформаційне поле або те, чим ми зацікавлені, як нам дає змогу час чи професійний інтерес. А платформа допомагає осягнути цей увесь масив, подивитися, як розвиваються різні сфери української культури, наскільки вони цікаві. 

Це підтримує, мотивує, дає тобі привід пишатися. Ми створювали Insight UA на основі найчастіших запитів, зокрема і всередині нашої команди, і обмінювались експертизою ззовні. Коли ми опрацювали всі ці запити, зрозуміли, що це та інформація, яка найчастіше потрібна іноземцям для того, щоб знайти партнерів в Україні, почати працювати тут, отримати уявлення про нас. 

Майбутні партнерства Українського інституту 

В Українського інституту є бажання працювати скрізь. Якби в нас були ресурси, ми би працювали в усьому світі. Звичайно, це накладає навантаження на інституцію, тому що будь-яке масштабування — це додаткове фінансування, якого в умовах повномасштабної війни обмаль. За цей рік ми відкрили представництво в Німеччині й зараз готуємося до відкриття у Франції. Попереду багато роботи з партнерами, стейкхолдерами, іншими інституціями.  

Паралельно ми відкриваємо проєктний офіс, що працюватиме на не євроатлантичні регіони. Це Азія, Африка та Латинська Америка. Ми працюватимемо з деякими країнами в цих регіонах, і спочатку це буде налагодження співпраці, розуміння потреб, вивчення ситуації. Ми розуміємо, наскільки Україні важливо говорити про себе світові й наскільки потрібна наша присутність, однак усе сильно залежить від наявності ресурсів — людей, команди, фінансів.  

Ми всіляко шукаємо можливості, щоб розширювати вплив, але знову ж таки культурна дипломатія — це діяльність держави стосовно громадян іншої країни, тому відповідальність за цю сферу і її фінансування має взяти держава. На сьогодні можливості інвестувати в культурну дипломатію, наш імідж, комунікацію з іншими країнами дуже обмежені: насамперед бюджет має вкладатися в зброю, безпекову сферу. Ми все ж таки залишаємося десь на периферії уваги, але намагаємося в найнесприятливіших обставинах робити максимально багато. Як кажуть британці: «When life gives you lemons, make lemonade» (Якщо життя дає тобі лимони, роби з них лимонад). 

У чому унікальність України та її культури

Дуже хочеться говорити більше про різноманіття нашого суспільства, і це та розмова, яка актуальна й усередині країни. Ми самі до кінця не усвідомлюємо, наскільки ми різноманітні етнічно, релігійно, культурно, мовно, наскільки багато різних ідентичностей співіснують у нашому просторі. Водночас ми усвідомлюємо себе українцями. Ми знаємо, що означає бути українцем, навіть коли в тебе грузинське, вірменське, єврейське чи кримськотатарське походження. У цьому сенсі в нас є всі передумови до співіснування різних людей, що дуже потрібно світові, – уміння бути різними й водночас бути разом, відстоювати спільні цінності, попри все. 

Зараз наше завдання — зберегти максимально те, що ми маємо, повернути з небуття все, що в нас намагалися відібрати

Звичайно, хочеться говорити про те, наскільки багатою є українська культура, наскільки важливо її зберегти для світу, зважаючи на те, що в цій геноцидній війні культура є однією з воєнних цілей росії. Росіяни навмисно знищують нашу культуру, наших митців і робили це завжди. У нас є історія Розстріляного Відродження, спаленого Батурина, зруйнованих міст. 

Унаслідок знищення російською імперією нашої культури, ми багато чого втратили. Зараз наше завдання — зберегти максимально те, що ми маємо, повернути з небуття все, що в нас намагалися відібрати. І, власне, бути частиною світового калейдоскопа, доєднатися до світової розмови про культуру, цінності, щоб наш голос теж чули, щоб він звучав в унісон з іншими голосами й культурами.

Нам ще належить навчитися спілкуватися з іншими, бо багато в чому ми залишаємося в постколоніальній позиції, коли нам здається, що наш голос важливіший за інші. Це нагадує позицію жертви, коли нам хочеться, щоби чули нас, але ми не завжди готові належно чути інших. Цьому можна знайти виправдання, але хочеться відходити від такої парадигми й вступати з іншими в рівноправний діалог.  

Жінки в культурній дипломатії

У мене є категорія друзів і колег, які називають мене гендерною поліцією. (сміється) У нас в Українському інституті є принцип: відмовлятися від подій, де беруть участь тільки чоловіки. Я розумію, як багато роблять жінки в усіх сферах, зокрема й у культурній дипломатії, проте роль жінки не завжди оцінена. Не завжди вона є тією людиною, яку чують: жінки роблять роботу за кадром, але голосом її здобутків часто стає чоловік. 

Я завжди реагую на такі ситуації, і в Українському інституті, наприклад, нам дуже важливий гендерний баланс в усіх наших подіях і проєктах. Також ми намагаємося дотримуватися його в команді, але її більшість – це жінки, як ми не намагаємось дотриматися балансу (сміється). З іншого боку, це позитивно впливає і на нашу роботу, і на стиль взаємодії завдяки гнучкості й адаптивності, які ми маємо. 

Ольга Дуденко

для Wonderzine

Більше публікацій
Більше публікацій 50%
Більше публікацій Статті