«Учасниці Українського жіночого конгресу показали свою зрілість і найважливіше — державницьке мислення. Ми говорили не тільки про проблеми. Ми говорили про рішення. Як ми їх бачимо, що ми можемо зробити і яка в нас є сила це зробити», — зауважила співзасновниця УЖК Світлана Войцеховська, підбиваючи підсумки спеціальної події УЖК, яка днями відбулася у Полтаві.
Цього разу конгрес зібрав представниць місцевого самоврядування, громадських активісток та підприємиць із Полтавської, Харківської, Запорізької та Сумської областей, а також посадовців і посадовиць місцевої і центральної влади, послів країн Великої Сімки, представників і представниць міжнародних організацій.
Говорили про те, що жінки нині відіграють ключову роль у життєдіяльності країни, особливо на регіональному рівні. Однак попри потужне жіноче лідерство, доводиться констатувати, що доступ жінок до рівня ухвалення рішень усе ж лишається недостатнім.
50% занотували ключові тези з промов спікерок та спікерів заходу.
Олена Кондратюк, віцеспікерка Верховної Ради, співзасновниця УЖК:
«Напевно всі, хто виступають в Полтаві на тему гендерної рівності, звісно, згадують про уродженку Полтавщини Олену Пчілку. Але я сьогодні хочу згадати іншу жінку, яка жила в Полтаві. В її будинку гостював увесь цвіт української культури — Микола Лисенко, Михайло Старицький, Марко Кропивницький, Марія Заньковецька, Іван Карпенко-Карий. Вона вільно володіла французькою, німецькою, вчила англійську мову, щоб перекладати історію України і так пропагувати наше минуле і наше майбутнє. Вона щедро донатила після Валуєвського циркуляру, що забороняв українську мову, давала гроші на товариство «Просвіта», а згодом — на Наукове товариство імені Тараса Шевченка. Підтримувала жіночу гімназію в Полтаві, сама ходила по школах, вчила дітей, організовувала читання, заснувала народну бібліотеку, очолювала полтавське філантропське і філологічне товариство.
Французька газета писала про неї в 1862 році таке: «У Полтаві на зборах головує чарівна жінка. Обговорює питання про відокремлення України від Росії, а новоствореною державою знову буде керувати гетьман, як за часів Мазепи».
Жінку, про яку я вам розповідаю, — Єлизавета Милорадович. І всі її пророцтва збулися. Тому що вона була тіткою Павла Скоропадського, який очолив державу. Правда, вона, на жаль, проіснувала недовго. Але ця жінка вже тоді розуміла важливість жіночого лідерства. І це надихає, тому що ми говоримо про тяглість історії. Не ми перші розпочали говорити про рівні права і можливості. В історії України таких жінок є дуже багато, і ми пишаємося тим, що маємо таку можливість сьогодні говорити про історичні ролі жінок в історії України».
Бріджит Брінк, амбасадорка США в Україні:
«Роль жінок у стійкості України її відновленні та відбудові особливо близька моєму серцю. Я пишаюся тим, що народилася у штаті Мічиган — красивій, унікальній та яскравій частині США, яка дуже схожа на Полтавщину. Так само як Полтава далеко від Києва, моє рідне місто далеко від Вашингтона. Але ми пишаємося нашою культурою, людьми та місцевими лідерками та лідерами. І в Мігичані маємо давню традицію, коли жінки обіймають ключові посади. Як от мерка міста Гранд-Рапідс та губернаторка нашого штату. Це одна з причин, чому я така рада, що жіночий конгрес збирається у Полтаві, де ваша мерка Катерина є прикладом сильного жіночого лідерства. Вона одна з тих численних жінок, які формують політичний та економічний ландшафт України.
Ви всі представляєте потужну силу змін, щоб допомогти Україні не просто оговтатися після жорстокого вторгнення Росії та відновити те, що було раніше, а й рухатися до більш демократичного та стійкого майбутнього.
Жінки стикаються з постійними барєрами та упередженнями — як тут, в Україні, так і в усьому світі. Понад 8 мільйонів українок потребуватимуть гуманітарної допомоги цього року. А жінки з вразливих груп, такі як потерпілі від воєнних злочинів та іншого насильства, стикаються з особливо серйозними проблемами. Мені також не потрібно розповідати вам про стійкі упередження щодо жінок, Такі переконання мають реальний вплив. В Україні лише 56% жінок задіяні на ринку праці. І вони в середньому заробляють значно менше, ніж їхні колеги-чоловіки. Жінки залишаються недостатньо представленими в політичному та економічному житті.
Українки знову й знову доводять, що всі ці упередження помилкові. Жінки, так само як і чоловіки, голосують, підписують петиції, виходять на протести та обговорюють соціальні питання. Окрім неоплачуваних обов’язків матері, дружини та дочки, українки очолили створення 10 тисяч нових підприємств у 2023 році. Понад 60 тисяч жінок служать в армії, у тому числі близько 5 тисяч на передовій. Ми знаємо, що всі ви граєте важливу роль у політичному, економічному та соціальному житті країни. І такі організації, як Український жіночий конгрес, допомагають вам посилити цей потенціал».
Наталка Цмоць, амбасадорка Канади в Україні:
«Сьогоднішній захід дає нам чудову нагоду обговорити ту важливу роль, яку відіграють жінки в своїх громадах у цих надзвичайно важких умовах. Ми захоплюємося і цінуємо вашу працю. Я з нетерпінням чекаю можливості почути розповіді від лідерок областей, які особливо страждають від атак ворога. Жінки в органах місцевого самоврядування, волонтерки, військовослужбовиці та лідерки громад перебувають на лінії фронту, а стійкість стала для них щоденною необхідністю. Ви зцілюєте громади після деокупації й повертаєте їм згуртованість. Для вас немає жодних вихідних. Це, напевно, дуже важко емоційно й фізично. Хочу подякувати вам за всю вашу працю, відданість та енергію. Особливо у важкі дні, коли ви попри все стаєте і робите те, що слід. Моє захоплення вами — безмежне.
Упродовж останніх років Канада багато працює над розширенням можливостей жінок як удома, так і в усьому світі. Україна робить те саме. Обидві країни мають схожий план дій щодо резолюції ООН «Жінки. Мир. Безпека». Наші обидві країни мають за мету збільшити впливову роль жінок у питаннях запобігання та вирішення конфліктів і постконфліктного розвитку. Але треба більше. Канаді є чого повчитися в України й у ваших громад. Особливо щодо того, як ці важливі принципи працюють у реальному житті. Якими є ваші досягнення, що спрацювало добре, що гірше, і чому? Що б ви зробили інакше наступного разу? Канада і цілий світ мають чого у вас повчитися. Усі дослідження показують, що залучення жінок до ухвалення рішень на всіх рівнях, зокрема й щодо угоди про припинення вогню, щодо мирних перемовин і обговорення реконструкції є більш ефективним».
Мартін Оберг, посол Швеції в Україні:
«Назва Конгресу – «Шлях до відновлення», і це багато про що говорить. Перед вами великий шлях – відновити Україну. Для цього потрібні всі таланти України. І половина всіх талантів – це жінки. Не забувайте про це!
Коли Швеція зрозуміла, що всі виграють від гендерної рівності, ми змінили багато своїх політик. Це дозволило нашому суспільству процвітати. Один невеличкий приклад — це декретна відпустка. У Швеції три місяці повинні бути для мами, і три місяці — для тата. Якщо тато не бере ці три місяці, вони просто «згорають». Такий розподіл — це добре для пари, для економіки і для гендерної рівності. І якщо ви думаєте, що я просто так це кажу, то ні. Насправді мій тато був першим чоловіком, який пішов у відпустку, перебуваючи на посаді посла.
Швеція готова підтримувати відновлення України, і гендерна рівність уже багато років є невід’ємною частиною нашої стратегії підтримки. Ще один пріоритет Швеції — це децентралізація. Реформа, яка триває вже 10 років. І попри війну, дуже важливо не втрачати цілі та досягнення, адже громади будуть відігравати ключову роль у відновленні України».
Деніз Браун, координаторка системи ООН в Україні:
«Я багато їжджу Україною, і хочу сказати про жінок, із якими зустрічаюся. Не називатиму імен, але говоритиму про ролі, які вони виконують. У прифронтовому Оріхові на Запоріжжі я зустріла жінку, яка була лідеркою громади. Вона дуже прагматична і смілива. Але їй доводиться більшу частину дня перебувати в укритті. У Білозерці на Херсонщині ми спілкувалися із жінкою, яка після катастрофи на Каховській дамбі надавала гуманітарну допомогу й дбала про свою громаду. Часів Яр, Донеччина. Тут ми зустрілися із жінкою, якій було 70 років. 50 із них вона пропрацювала в муніципалітеті. І розповідала нам про те, як ефективно надавати гуманітарну підтримку населенню. У Миловому на Херсонщині з нами говорила жінка, яка виїхала, коли село перебувало в російській окупації. Але щойно змогла, повернулася назад, щоб бути лідеркою у своїй громаді.
І мій висновок: українки — справжні лідерки. Вони дуже сильні та сміливі. Попри те, що 60% ВПО — це жінки, що більше половини людей, які потребують гуманітарної допомоги, — це жінки. І що більше жінок, ніж чоловіків не мають роботи. Збільшується кількість випадків гендерно зумовленого насильства та сексуального насильства, пов’язаного з війною. І також ми бачимо, що жінки недостатньо представлені на рівні ухвалення рішень. Нам треба чесно про це говорити і шукати розв’язання цієї проблеми, об’єднувати зусилля щодо посилення ролі жінок на регіональному, національному та міжнародному рівні».
Сабін Фрейзер Гюнеш, представниця ООН Жінки в Україні:
«Для розширення своєї присутності і доступу до ухвалення рішень під час відновлення України лідерки мають ширше використовувати спеціальні гендерні інструменти. Потрібен ретельний гендерно дезагрегований збір даних, щоб чітко бачити потреби жінок і дівчат на рівнях громад. Гендерне бюджетування на всіх рівнях. І гендерно відповідальні інструменти планування загалом.
Україна має сильне жіноче лідерство, але на рівні ухвалення рішень за кількістю депутаток, урядовиць та мерок Україна відстає від загальноєвропейських показників. І тут дуже стануть у пригоді квоти. ООН Жінки в усьому світі на глобальному рівні бачать, наскільки квоти є важливим інструментом для забезпечення паритетної участі жінок.
Дякую Українському жіночому конгресу за організацію події в Полтаві. Таким чином ми знімаємо бар’єри між місцевим, регіональним, обласним і національним рівнями. Адже всі зібралися разом — і державні органи, і громадянське суспільство. Навіть церкви та університети. Ми можемо спілкуватися як рівні одне з одним, і я дуже вітаю це досягнення».
Марчін Валецький, директор Національного демократичного інституту (НДІ) в Україні:
«Коли Росія нападає на критичну інфраструктуру в Україні, вона не досягне успіху. Тому що ніхто не зможе подолати ту енергію, яка вирує в українському суспільстві, і ту енергію, яка є в українських жінок.
Український жіночий конгрес — це та платформа яка нас усіх збирає, щоб ми могли боротися за важливе. Це ідея, яка ґрунтується на єдності та солідарності. І наша робота над розширенням прав жінок і досягненням гендерного паритету унікальна тим, що об’єднує різні політичні сили.
Не хочеться порівнювати чоловіків і жінок, а також те, хто з них краще дає собі раду. Але коли я працюю з багатьма політиками, ми говоримо про те, як першими досягти фінішної прямої. Тобто часто чоловіки прагнуть добігти першими. У той час як жінки думають про ширший контекст, про те, яка з цього буде користь для країни. І тут треба мати зручні кросівки чи кеди, бо так чи інакше — ми будемо бігти разом.
Перший і найважливіший крок на шляху євроінтеграції – забезпечити фундаментальні основи. Має бути демократична інклюзивна політика. І я сподіваюся, це призведе до того, що під час наступних виборів жінки стануть мерками принаймні половини великих українських міст. Також хотілося би бачити жінок на ключових політичних посадах на національному рівні. Погляньте, що відбувається у Європі — Роберта Мацола, Урсула фон дер Ляєн… Там справді націлені на жіноче лідерство. І Україна також має скористатися своїм шансом».
Олена Єна, старша директорка програм Національного Демократичного Інституту
«Коли 10 років тому Національний Демократичний Інститут разом із нашими партнерами започатковував платформу «Жінки — це 50% успіху України», ми справді сподівалися, що ніколи Україна не буде втрачати цей потенціал. Днями перед конгресом я згадувала слова Мадлен Олбрайт — першої жінки, яка обійняла високу посаду державного секретаря США. Вона говорила про те, успіх без демократії сумнівний, а демократія без жінок — неможлива. І саме сьогодні ми будемо говорити, чи в такий важкий час ми можемо собі дозволити втратити ці 50% людського капіталу й таланту. Чи правильно це робити.
НДІ регулярно проводить опитування громадської думки, і нещодавні результати дослідження показали, що 79% українців і українок відповіли, що для них надзвичайно важливою є присутність в політиці жінок і чоловіків в рівній мірі. Після початку повномасштабного вторгнення цей показник зріс на 15%. Тобто загострення запиту суспільства на рівність в ухваленні рішень є вражаючим».
Іван Федоров, голова Запорізької обласної військової адміністрації:
«Якщо говорити про функціонування місцевого самоврядування, то тут є декілька різних поглядів і різних підходів. Можна їх навести два. На прикладі міської ради тимчасово окупованого Мелітополя, яка не дивлячись на окупацію, продовжує функціонувати щомісяця. Депутати й депутатки збираються онлайн, вирішуючи нагальні питання для своєї громади. Для них це є пріоритет — служити людям і робити те, для чого їх обирали виборці. Причому жіноча частина нашого депутатського корпусу ще більш активно виконує свої обов’язки, ніж раніше.
Із іншого боку, ми можемо подивитися на депутатський корпус Запорізької обласної ради, який, на жаль, припинив виконання своїх обов’язків і впродовж двох років не збирався. Хоча я дуже вдячний пані Олені Жук, яка є головою Запорізької обласної ради, і яка жодного дня не покидала область, не дивлячись на страшні часи для Запоріжжя в лютому-березні 2022 року. Але вона відважно взяла на себе відповідальність і продовжувала виконувати свої обов’язки.
Сьогодні велика кількість чоловіків захищають нашу державу на лінії фронту, а отже значно більше навантаження лягло на жіночі плечі як у місцевому самоврядуванні, так і в організації державної влади. Але я впевнений, що це відбувається гармонійно. Ми точно зможемо таким чином досягти більшої якості в роботі».
Віта Ковальська, заступниця голови Харківської обласної військової адміністрації:
«На різних етапах у нас були різні задачі. У перші дні повномасштабного вторгнення ми знімали свої підбори й одягали військову форму, одягали бронежилети й разом із військовими забезпечували наше населення гуманітарною допомогою. У нас не парацювали магазини, не працювали заправки, не було світла, але треба було швидко все організовувати. Я очолювала гуманітарний штаб. Після деокупації наших територій ми формували гумконвої й першими їхали туди, відновлювали владу на місцях. Було багато задач, із якими, я переконана, ми впоралися.
Сьогодні ситуація в Харківській області стабільна й контрольована. Всі системи працюють, попри щоденні обстріли. У нас складна ситуація з енергетикою. Але ми перейшли на генератори й старлінки, ми спустили свої системи й сервери в під землю. І забезпечуємо сталу роботу всього регіону.
У нас соціальними послугами забезпечено вдвічі більше людей, ніж до великої війни. Ми відкриваємо освітні центри в укриттях. Дякуючи ЮНІСЕФ, створені освітні осередки, де відбувається надолуження освітніх втрат (додатково читаються українська та англійська мови, математика). Коли ми не можемо відкрити великі приміщення, школи, ми відкриваємо спеціалізовані центри: освітні, молодіжні, центри для постраждалих від насильства жінок, центри для захисників тощо. Тож виходимо з ситуації, яка є».
Марія Мезенцева, народна депутатка:
«Роль жінок у відновленні є неоціненною. І це не просто слова. Але, на жаль, ми бачимо, що жінок не так багато в обласних адміністраціях і взагалі на найвищих щаблях. У комітетах Верховної Ради, наприклад. Хоча маємо наймолодшу очільницю бюджетного комітету в той час, коли майже ніколи жінки не очолювали цей напрямок в українському парламенті. І ця депутатка є максимально ефективною…
Коли ми під час повномасштабної агресії ратифікували Стамбульську конвенцію, то сказали в Раді Європи: «Друзі, в нас повномасштабна війна, але ми це зробили. А які аргументи маєте ви?» І відразу після нас конвенцію ратифікували кілька країн, а інші країни на шляху до цього. Для нас не було ключовим далі дискутувати з поважними представниками церков про слово гендер. Нам ішлося про те, як ми можемо захистити від насильства жінок в Україні та за кордоном.
Можу сказати, що міжнародна спільнота в захваті від того, що сьогодні роблять українки: і по Резолюції 1325, і на полі бою (адже ми вже перевищили квоту стандарту НАТО по кількості жінок і по їх якості). Це теж наближає нас до кращого і збалансованішого миру.
Хочу також використати цей майданчик у закликати моїх колег у Раді поважати права людини й ухвалити закон, який стосується цивільних партнерств. Тому що сьогодні ЛГБТ+ спільнота в тому числі захищає державу, стоїть щитом на полі бою. Ці люди серед нас, ми не можемо заплющити очі й сказати, що їх немає».
Катерина Ямщикова, в.о. міського голови Полтави:
«Дякую за організацію заходів такого рівня у регіонах, адже це надихає та надає енергію для подолання нових викликів. Ця подія для Полтави є дуже важливим кроком уперед, ми давно хотіли таких ініціатив. І в часи війни вони стали доступнішими. Військовий стан, попри весь жах війни, став каталізатором швидкості ухвалення рішень та змін.
Найголовніше в роботі на місцях — щоб не було розділення в громаді, щоб не розділяли місцевих від ВПО, ветеранів від цивільних, адже це єдиний організм, який має працювати разом.
Моя Марійка, якій один місяць, вчить мене одному — що наше суспільство має бути доступним та інклюзивним. Піднімаючи дитячий візочок, просячи когось підняти його, я розумію, що в нас ще багато викликів і працювати є над цим. Доступним має бути все – і навчання, і працевлаштування. У нас має бути безбар’єрність спілкування між владою, громадою, державним блоком, важливими інституціями. Пряма вертикалізація.
У Полтаві багато викликів. Хочеться бути відкритими і не боятися говорити про неідеальність. Я хочу, щоб наші діти поверталися зі своїми родинами в наше місто. А для цього мають бути освітні заклади з укриттями. І я вдячна бізнесу, який допомагає перетворювати укриття в привітні приміщення. Доступність простору, доступність місцевої влади – це справді важливо».
Лілія Золкіна, начальниця управління сім’ї, молоді та масових заходів національно-патріотичного виховання Донецької облдержадміністрації:
«Упродовж цих двох років повномасштабної війни у нас працюють усі військові адміністрації. Спочатку в 2022 році практично всі ми зробилися волонтерами й волонтерками, працювали над наданням гуманітарної допомоги і соціальним захистом населення. У 2023 році ми побачили, що в області залишилося понад 500 тисяч людей, бо всі не зможуть виїхати. Ми розуміємо, що є випадки домашнього насильства, і кількість таких випадків збільшилася на 56%. Є й інші виклики, які постали перед нами. Але ми навчилися дуже швидко ухвалювати важливі рішення. І можемо пишатися, бо оновили всі відділи у військових адміністраціях, заклади охорони здоров’я, релокували всі комунальні заклади, які були на території області. Хоч це й потребувало багатьох зусиль — знайти приміщення, поїхати в інші області, вмовити міських голів і голів облдержадміністрацій прийняти наших людей…
І все це вдалося зробити не в останню чергу завдяки допомозі міжнародних організацій. Вони навчили наших людей працювати, зробили потужними громадські організації. Зараз ми пишаємося громадськими організаціями, які працюють в інших регіонах. У Кіровоградській області наш слов’янський культурний центр «Задзеркалля» створює молодіжні центри. У Львівській області працює «Теплиця». Наталія Киркач і благодійний фонд «Слов’янське серце» надають допомогу Полтавській, Харківській, Донецькій областям…
Коли вони виїхали, ми почали з ними домовлятися, щоб вони притягували проєкти в Донецьку область. І я дуже вдячна, що в 2023 році міжнародні організації стали до нас заходити з проєктами. Це створення безпечних просторів та аудитів безпеки, ми оновили обласний план дій «Жінки мир безпека», оновили обласну програму сімейної політики, протидії домашньому насильству, торгівлі людьми, оновили склади рад. І це ми зробили не лише на обласному рівні, але й намагаємося зробити це в громадах».
Ірина Липка, голова Молочанської міської військової адміністрації Пологівського району Запорізької області:
«Мене обрали міським головою в 2020 році. А до того я три скликання, 15 років, працювала Долинським сільським головою. Наша громада була окупована 26 лютого. Я розуміла, що рано чи пізно до мене прийдуть, але вирішила не залишати людей, не залишати свій колектив — я б не змогла інакше.
Перебування в камері поділило моє життя на до і після. Змінило пріоритети. Феесбешники садили мене на стілець у актовій залі Токмацького відділку поліції й шестеро-семеро бігали з автоматами навколо мене. Вони воюють із нашою незалежністю, із нашою стійкістю. Їм не треба поряд така демократична країна, як Україна. Вони не били мене, але вбили в мені лояльність до всього російського — до мови, до церкви… Я зрозуміла, що ми не зберегли надану нам мирним шляхом незалежність, і повинні її захистити тепер.
Я народилася у Львівській області, і коли вони розгорнули мій паспорт, то сказали: «А, то ти істінная бєндєровка!» І мені ще більше захотілося виборювати нашу незалежність. Мені погрожували, що вивезуть і судитимуть за російськими законами за ненависть до Росії. Але мене врятувала ротація, яка відбулася. Я на 24-ту добу змогла вийти.
Коли я виїхала із Запоріжжя, то спочатку не знала, що мені робити. Дякую тим людям, які зустрілися на моєму шляху. Я зверталася до психологів, до спеціалістів, які допомогли мені повернутися в стрій, у роботу. Але ті два місяці — квітень і травень 2022 року — коли я не була на роботі, мені здається, що це були довгі роки, а не місяці. Проте я розуміла, що мене обрали люди, вони довірилися мені. І всі вони — ті, хто виїхали і ті, хто залишилися, потребували допомоги. Це усвідомлення дало сили, щоб повернутися до роботи».
Надія Питюкова, заступниця голови Охтирської міської ради Сумської області:
«Наше маленьке містечко майже на кордоні, і тому війна прийшла до нас 24 лютого з танками і градами. Ми були розстріляні, але нас не змогли захопити. Нас намагалися зламати, але в них нічого не вийшло. Завдяки 93-й бригаді, яка стала щитом і захистила місто. І завдяки тим людям, які прибігли в міську раду, просили зброю і запитували, що робити, щоб не допустити ворога,
Команда міського голови, яка прийшла у 2020 році, — це однакова кількість жінок і чоловіків у депутатському корпусі, серед заступників і заступниць, а серед працівників міськради жіноцтва більше. І після початку повномасштабного вторгнення ми переконалися, що жінки здатні ухвалювати рішення і робити це швидко. Ми згуртувалися і зробили те, що було майже неможливо. Перепрофілювалися. Бо всі мали свої напрямки роботи. Але коли приходить війна, ніхто не знає, як діяти.
Я, куруючи в мирний час напрямок із розвитку, взяла на себе медицину, бо мені це здавалося найнеобхіднішим. Треба було діяти відповідно до викликів, не ділити на «моє» чи «не моє», бо все відразу стає «наше». Немає жіночої чи чоловічої роботи, це просто робота. Але жінки мають бути не тільки почутими, але вони мають ухвалювати рішення, які будуть впливати на розвиток країни».
