«Усе почалося з готовності брати на себе відповідальність за вчинки, слова та рішення, за родину, колектив, громаду», — говорить Марина Матковська, співзасновниця і членкиня громадської організації «ДієVO».
Вона працює вихователькою в дитячому садочку «Ромашка» у місті Мала Виска, що на Кіровоградщині. Минулого року Марина разом зі своєю командою реалізувала проект «Школа депутаток». Про те, чому навчали в цій «школі», а також про віру в себе, мотивацію та вміння делегувати повноваження Марина розповіла під час конференції випускниць Академії жіночого лідерства, яка нещодавно відбулася у Києві.
Я працюю не одна, в мене є команда однодумиць — громадська організація «ДієVO». Ми — молоді жінки, які не бажають виїздити зі своєї громади. Хочемо залишатися у своєму місті і розвивати його. Тому якщо нас щось не влаштовує, намагаємося шукати шляхи, як це змінити чи вирішити. Це відповідь на питання «навіщо я це роблю?». У першу чергу — для себе. Бо якщо ми не будемо робити це для себе, то комусь це тим паче не потрібно. Наприклад, зараз просуваємо питання створення дитячих парковок на території дитсадка. Батьки привозять дітей, а візочки цілий день стоять під снігом чи мокнуть під дощем. Ми зіштовхнулися із тим, що проводимо опитування, а дехто із батьків каже: «Немає часу, я поспішаю». Мене це обурює й знесилює. І щойно моя коліжанка мені нагадала у Вайбері: «Марино, ти ж робиш це для себе». Так, мені потрібна ця парковка, бо ми з донькою їздимо на велосипеді, тож я справді роблю це для себе, а вже потім для всіх тих, кому це теж стане в пригоді. І саме це є моєю мотивацією. Я вчуся дослухатися до людей. Не завжди моя думка збігається з чиєюсь. Інколи, почувши якусь ідею від людини, яка щиро нею захоплена, я розумію, що мені це не болить. Так само й мої ідеї не завжди когось «запалюють». Але я точно знаю, що завжди можна знайти однодумиць, які, так само як і я, будуть вмотивовані, щоб утілювати в життя те, що об’єднуватиме нас усіх. І це вже буде не тільки для себе. Саме таким колом однодумиць в Маловисківській ОТГ для мене є команда ДієVO.
Усе почалося із моєї декретної відпустки. Я вийшла з декрету, коли моїй доньці виповнився рік. І зробила це для того, щоб узяти участь у конкурсі на заміщення вакантної посади директора дитячого садка. Тричі брала участь у конкурсі й зіштовхнулася із колосальною несправедливістю. Бо виявилося, що нікого не цікавить, які в тебе є класні ідеї. Натомість ідуть якісь міжусобні війни між депутатами.
Я запитала себе, як я можу це змінити. І вирішила, що потрібні свої депутати, а надто — жінки, бо там мало жінок, а натомість багато чоловіків – фермерів, бізнесменів, людей, які прийшли туди із бізнесу тощо. А мені б хотілося, щоб це були прості люди, які переймаються проблемами інших простих людей. І власне хотілося б представляти інтереси цих простих людей. Тож я вирішила, що мабуть, час самій стати депутаткою, щоб мати змогу більш справедливо вирішувати питання у нашій громаді. Але так як самій це зробити важко, то я почала шукати однодумиць.
Є така формула успіху, яка говорить, що якщо ви хочете досягнути якоїсь мети, почніть звідти, де ви зараз перебуваєте, використовуйте те, що у вас є, і робіть усе, що можете. Я розпочала, будучи простою вихователькою. Я і зараз нею є, але крім того ще стала громадською активісткою, заснувала громадську організацію й активно почала втілювати проекти. У мене є команда моїх однодумиць — «дієвочок», як ми жартівливо називаємо одна одну. Ми взяли участь у Академії жіночого лідерства, отримали грантові кошти на реалізацію «Школи депутаток». І поставили собі за мету залучити жінок, які ніколи не були при владі, але можливо, із нашою підтримкою змогли б відчути впевненість у собі й спробувати себе на виборах у 2020 році.
«Робіть усе, що можете». Насправді «Школа депутаток» навчила мене робити трішки більше, ніж я можу. Бо якщо я роблю те, що вже робила, що можу і добре вмію, то це — зона мого комфорту. А в «Школі депутаток» я навчилася ставити собі трішки більші цілі. Можливо десь навіть стрибати вище голови. Тоді отримуєш кращий результат.
Коли я розпочинала цей проект, то боялася, що не набереться 20 учасниць. Але до нас зареєструвалося 38 жінок, тож довелося ще й робити відбір. Працюючи над підготовкою, ми багато обговорювали, як проходитиме навчання, що нам треба і як будемо наповнити програму. Включили туди лекції про місцеве самоврядування та про проведення виборчої кампанії. Запросили депутатку з Пирятинської ОТГ Аліну Мірошніченко, яка розповіла, як вона виграла вибори, абсолютно не маючи коштів. Це було для жінок чимось новим: приїхала проста дівчина в джинсах і розповідає, як її підтримували і як вона «зробила» усіх кандидатів, у яких були гроші.
Залучали найкращих тренерів всеукраїнського рівня. Це Олександр Солонтай, Марина Бурмака, Вікторія Талашкевич, Наталя Сабліна… Звісно, можна було когось із місцевих запросити, але хотілося більшого. Спочатку шукали тих, хто міг долучитися на волонтерських засадах. Дехто не готовий був волонтерити, тому нам довелося переглянути бюджет, максимально все стиснути, щоб запросити саме цю людину. На декого влаштовували мало не полювання. Так, за Олександром Солонтаєм я поїхала аж у Львів. Спеціально зареєструвалася на тренінг, на якому він був спікером. Сіла на обід біля нього, а він, відверто кажучи, мене просто розчавив своїм багажем політичного досвіду. Після розмови з ним я подумала: «І нащо я цю школу депутаток затіяла!?». Але потім приїхала додому, відкинула всі сумніви, зібралася. Телефоную йому, вже приготувала промову. А він бере слухавку і каже: «Так, Марино, слухаю». І поки я думала, коли це він встиг записати собі мій номер, слово за слово — домовилися про тренінг.
Провели панельну дискусію. Було три учасниці — я, депутатка з Пирятина і наша секретар міської ради. Говорили про жінок, про наші прагнення, про похід у владу, про жінку в політиці. Цікаво було спостерігати за нашою секретарем міськради, бо ця дискусія для неї виявилася досить незвичною. Адже скрізь вона представляла громаду, тримала планку й ніби демонструвала, що вона не жінка, а політик. А тут ми запропонували зовсім інший формат дискусії. І вона навіть зізналася: «Ви мене змусили бути надзвичайно відвертою».
Під час навчання з’їздили до Верховної Ради, де взяли участь у парламентських слуханнях, присвячених протидії дискримінації жінок із вразливих соціальних груп. Якщо цю сесійну залу ми раніше бачили лише по телевізору, то тут самі спробували посидіти в кріслах депутатів. Це було важливо для того, що жінки відчули в собі сили й навіть подумали, що можливо не варто обмежуватися лише місцевим рівнем, бо прийде час і вони зможуть зробити багато кроків уперед. Мені б хотілося, щоб кожна з нас ставила собі трішки більшу ціль, аніж та, яка здається посильною.
Після проєкту я стала зовсім іншою, отримала новий досвід, навички, а ще — навчилася делегувати повноваження. Мені завжди дуже складно було це робити. Спочатку всю «Школу депутаток» тягнула на собі. Робила навіть дрібниці на кшталт вирізання бейджиків. А коли мені пропонували допомогу — відмовлялася. Бо тоді ще не було відчуття команди, де б я відчула оцю жіночу солідарність, підтримку, повірила б, що якась інша людина, в якої купа своїх справ і проблем, раптом скаже тобі: «Давай я зроблю». Згодом прийшло це усвідомлення. Але якби це сталося раніше, можливо я б себе так не виснажувала, і все працювало б краще та ефективніше.
На завершення ми провели опитування: 14 із 20 жінок заявили, що готові балотуватися і підуть на вибори. Скажу вам відверто, я не думаю, що всі вони це зроблять. Але можу сказати за себе — так, я збираюся йти на вибори. Це щось невідоме для мене, тому є багато сумнівів. Але водночас я розумію, що це отой вихід із зони комфорту, це те, що мене зазвичай розвиває — коли я роблю щось нове, щось таке, чого раніше ніколи не робила. Я боюся. Я бачу багато перепон. І єдине, що мене заспокоює — у мене буде команда підтримки. Мабуть, тому ми й зробили «Школу депутаток», щоб ніхто не лишався сам на сам зі своїми проблемами. Тому я точно знаю, що навіть якщо із 20 учасниць лише я піду на вибори, стовідсотково матиму команду, яка допоможе мені пройти цю виборчу кампанію.
Я вже не хочу бути директоркою дитсадка. Це перегорнута сторінка. Той конкурс мене дуже багато чому навчив. І я рада, що обставини склалися так, що ці двері закрилися, але я побачила для себе нові можливості. Якщо серед депутатів, які так і не затвердили мене на посаді директорки, не знайшлося моїх однодумців, то чи змогла б я нормально втілювати всі ті ідеї, з якими йшла на конкурс?..
Вікторія Кобиляцька, 50%
Академія Жіночого Лідерства (АЖЛ) – це ініціатива Національного Демократичного Інституту Міжнародних Відносин та Українського жіночого фонду, спрямована на всебічну підтримку жінок-лідерок задля посилення їхньої участі в реформі децентралізації, зокрема в процесах прийняття рішень в громадах.
Проект здійснюється у рамках Програми «Децентралізація приносить кращі результати та ефективність» (DOBRE), що виконується міжнародною організацією Глобал Ком’юнітіз (Global Communities) та фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID).
Національний Демократичний Інститут Міжнародних Відносин та Український жіночий фонд є партнерами Програми USAID DOBRE.
