Головна Статті Марта Чумало: Ми маємо враховувати інтереси постраждалих жінок

Марта Чумало: Ми маємо враховувати інтереси постраждалих жінок

2
4,733
Марта Чумало

Марта Чумало — заступниця голови центру «Жіночі перспективи». Понад двадцять років захищає права жінок і бореться з насильством щодо жінок.

В інтерв’ю Голосу Америки правозахисниця розповіла про протидію найгострішим проблемам, із якими стикаються жінки та діти у час повномасштабної війни Росії в Україні. Зокрема, про протидію домашньому насильству, зґвалтуванням, торгівлі людьми та іншим воєнним злочинам.

Жінки в Україні – це щось невидиме

Ви стали першого українською лауреаткою престижної премії із захисту прав людини. Розкажіть, що це для вас означає?

Якщо чесно, це був сюрприз. Я, як багато хто тут, в Україні, працюю, і не думаю, щоб була якоюсь особливою. І тому спочатку подумала, що це якийсь жарт. А потім виявилося, що дійсно мала зустріч із сином Улофа Пальме. Ми говорили і про премію, і про цьогорічних номінанток, бо я не одна в цьому році. Зі мною також мої колеги з Туреччини та Ірану.

Читайте також: Марта Чумало стала першою українкою, яку нагородили премією Улофа Пальме

Я хочу зараз зробити відступ. Є така досить відома українська етнографка Марта Богачевська-Хом’як. І колись давно вона написала книгу про історію українських жінок українського жіночого руху. Ця книга в оригіналі називалася «І все-таки ми феміністки».

Коли книгу перекладали в Україні, то тоді ще було дивно говорити про фемінізм. Тож книга вийшла в Україні під назвою «Білим по білому».

І це власне про те, як сприймають жінок в Україні. Тобто це щось таке невидиме. Коли починаєш приглядатися — бачиш візерунок, деталі. Розумієш, що жінки роблять велику роботу. Але коли дивишся здалеку — просто біла матерія.

Премія – це лінза, яка збільшує те, що ми робимо

Уже понад 25 років я спостерігаю, як сприймають українських правозахисниць, активісток, особливо низових. Їхню роботу дуже часто ігнорують, але це велика праця. Для мене ця премія — це лінза, яка збільшує те, що ми робимо, як вкладаємося у протидію наслідкам війни.

А з іншого боку, це аванс. Тому, думаю, тепер я буду ще більше вкладатися і більше працювати.

Першого лютого відбудеться вручення премії. Багато українських активістів, які до того отримували певні винагороди на міжнародному рівні, використовували цю нагоду як майданчик, щоб говорити про Україну, нагадувати про війну. Чи має такі плани теж?

Я ще не маю промови, але, думаю, що говоритиму про важливість підтримки. Ми щодня відчуваємо підтримку всього світу. Я не знаю насправді, що було би, якби ця солідарність була меншою або взагалі б її не було. Але також я би хотіла розповісти про ризики. Зараз ми бачимо деякі обмеження прав жінок, прав людини, зокрема, не тільки в Україні. Ми бачимо, як у Європі також відбувається зсув у такі, скажімо, радикальні, праворадикальні навіть напрямки, і тому це загроза.

Будь-яка жінка з України може допомогти іншій жінці

Якщо повернутися до вашої щоденної роботи, розкажіть, які зараз у вас основні напрямки роботи, і як ваша робота змінилася з початком війни?

Ми почали відкривати притулки, і вони почали множитися. Відкрили один, заповнили — почали відкривати другий, і так далі. Зараз ми вже маємо сім прихистків. У кожному — різні жінки. Ті, які виховують дітей із вразливостями, жінки старшого віку, 75+. Також ми маємо притулок для багатодітних мам, для жінок із психічними розладами.

Інший проєкт, яким я дуже пишаюся, — онлайн-платформа «Жінка для жінки». Ідея проєкту була в тому, щоб будь-яка жінка з України могла без нашого посередництва допомогти іншій. І це дуже теплий проєкт. Ми тільки публікуємо історію, як відразу отримуємо дуже багато пропозицій допомоги. Це те, що надихає.

Колись ще в період ковіду ми мали одну-дві історії на тиждень. Зараз — сотні на день. Для публікації обираємо найвразливіші. Жінкам, які звертаються, надсилаємо продуктові набори, набори ліків, які вони потребують. Ми намагаємося допомогти кожній.

Також багато часу забирає консультування. Я надаю психологічну підтримку жінкам, працюю із психотравмою.

Війна загострила проблему домашнього насильства

Якщо говорити про найгостріші проблеми, із якими ви зараз працюєте, чи тема сексуального насильства, пов’язаного з війною, є однією із провідних проблем?

Це одна з проблем, але не основна із якою я працюю. Тому що жінки, які зазнали насилля, рідше звертаються за допомогою.

Є багато звернень від жінок, які тривалий час перебували у прихистках чи сховках, пережили окупацію. У будь-який момент вони могли загинути. Є багато є звернень, пов’язаних із втратою, тому що гинуть та пропадають безвісти близькі люди, партнери, сини і доньки.

Також це завжди було фоново, але зараз наростає проблема домашнього насильства.

Домашнє насильство буде серйозною проблемою після демобілізації

Наскільки війна загострила чи оголила цю проблему? Ви згадували в попередніх інтерв’ю, що багато чоловіків, які повертаються з фронту, теж мають свої травми, і це однозначно відображається на їхніх родинах.

Ми маємо зрозуміти, що ще багато чоловіків не повертаються. Повертаються тільки деякі чоловіки, які йдуть у відпустку, які можуть мати кілька днів або кілька тижнів у відпустці, чи були поранені чи контужені і перебували в шпиталі. І це ще не настільки поширена проблема в таких сім’ях, тому що все-таки це тимчасово.

Хоча ми вже спостерігаємо, що домашнє насильство відбувається, але це ще не та лавина, яку ми очікуємо, коли буде масова демобілізація.

Водночас маємо приклади дуже сумних історій, коли відбувається домашнє насильство зі сторони військовослужбовця, котрий не отримує адекватної допомоги, реабілітації. І тут держава має також взяти на себе відповідальність.

Читайте також: Гендерна рівність: здобутки України в 2022 році

Є жінки, які втікали не так від війни, як від свого кривдника

Ми маємо в притулках жінок, котрі там опинились, тікаючи від своїх кривдників. Одна межканка нашого центру тікала від чоловіка, який мав галюцинації. Він вважав, що його близькі небезпечні, тож почав нападати на них із ножем. І коли жінка викликала поліцейських, ті звинуватили її. Мовляв, «ви ж дружина, ви маєте зрозуміти свого чоловіка, увійдіть в його ситуацію».

Також ми зараз фіксуємо ситуації, коли жінки, які виїхали за кордон, не стільки втікали від війни, як отримали можливість перетнути кордон із дітьми без дозволу кривдника. А тепер їхні чоловіки приїжджають до них та викрадають дітей. Чи шантажують, вимагають від жінок кошти.

Ще були ситуації, коли родини, тікаючи зі східних областей, зупинялися, наприклад, у Львові чи у Львівській області. А за кордон їм забороняли їхати чоловіки. Казали: «Все далі ти не поїдеш, тому що мене не випускають».

Дуже часто «віктімблеймінг» — це захисний механізм психіки

Ви згадали про іншу проблему, яка залишається в українському суспільстві, оцей «віктімблеймінг», коли жертву звинувачують у тому, що з нею відбувається.

Так, дуже часто це — захисний механізм психіки. Коли я хочу дистанціюватися від постраждалої, не хочу потрапити в таку ситуацію, і моя психіка починає шукати, що та зробила не так, що я зроблю інакше. І тому ти винна в тому, що відбувається.

Це дуже часто ми спостерігаємо саме щодо постраждалих від сексуального скривдження, зґвалтування чи інших сексуальних злочинів або жорстокого домашнього насильства.

І роль активісток, правозахисниць та інших людей, які працюють у тематиці, у тому числі, звертати увагу на поведінку й відповідальність кривдника, а не на поведінку чи зовнішній вигляд постраждалої.

Ніхто не бере інтерв’ю в родини кривдника

Я ніколи не забуду випадок, коли ми мали зґвалтування в Радіївці, а засоби масової інформації звертали увагу, описували дитинство постраждалої, друзів, брали інтерв’ю в членів родини, описували, з якої вона сім’ї. І ніхто, ну принаймні я не знайшла, ніхто не взяв інтерв’ю, наприклад, в родини кривдника, не проаналізував, як він дійшов до такої ситуації і так далі.

Тобто це суспільний феномен, який потребує саморефлексії: «Що я роблю, коли я звинувачую постраждалу, насправді в якій я позиції, кого я підсилюю, і кому я надаю більше влади?»

Зараз, на жаль, інтереси держави є вищими за інтереси жінок, які постраждали

До питання зґвалтувань українок солдатами російської армії на окупованих або тимчасово окупованих і звільнених територіях. Ви згадували, що дуже часто жертви не хочуть розповідати про це і примушувати людей свідчити — це негуманно. Який вихід із цієї ситуації, адже українська влада прагне збирати докази цих воєнних злочинів для подальшого розслідування, судових процесів?

Вихід дуже простий: набратися терпіння і дати можливість постраждалій особі самій прийняти рішення про те, що буде з її свідченнями.

Що я маю на увазі. Якщо дати людям можливість здати біологічний матеріал, щоб він зберігався, наприклад, протягом півроку чи року в належний спосіб. І тільки тоді, коли постраждала буде готова свідчити, використовувати ці матеріали як докази.

Читайте також: Не нашкодити: як змінилися підходи до реагування на сексуальне насилля?

Ми маємо враховувати інтереси, стан постраждалих, тому що зараз, на жаль, інтереси держави є вищими за інтереси жінок, які постраждали. І це власне відштовхує багатьох постраждалих від того, щоб включатись у цей процес.

Я припускаю, що це досвід багатьох країн в світі, коли жінка постраждала від сексуального скривдження чи інших злочинів, погоджується здати матеріал, дати свідчення, зустрітися з тими чи іншими фахівцями, і після якогось часу вона має право або зупинити ці матеріали або дати право використовувати їх. Я думаю, що це буде досить добрий вихід у нашій ситуації.

Більше публікацій
Більше публікацій 50%
Більше публікацій Статті