Головна Статті Мелінда Сіммонс: Нам треба тримати Землю і продовжувати робити те, що ми робимо

Мелінда Сіммонс: Нам треба тримати Землю і продовжувати робити те, що ми робимо

1
2,997

Амбасадорка Великої Британії в Україні пані Мелінда Сіммонс розповіла в інтерв’ю для Громадського радіо про враження від перших днів після повномасштабного вторгнення, а також про особливості своєї роботи в Україні впродовж останнього року.

Кирило Лукеренко записав цю розмову якраз у той самий день, коли Росія вкотре обстріляла Київ і низку регіонів України. Отже, це інтерв’ю було записане онлайн буквально за півгодини після відбою повітряної тривоги.

Мелінда Сіммонс
Мелінда Сіммонс

Якщо українцям потрібно, щоб ми були тут, то ми будемо тут

Пані Посол, мабуть, сьогоднішній ранок був трохи стресовим. Але ви все-таки вирішили дати це інтерв’ю. Як ви ставитеся до цих повітряних тривог (крім того у нас сьогодні у Києві було чутно вибух)?

Я прийшла на це інтерв’ю, тому що ви хотіли його зробити. Такої позиції я дотримуюся відколи повернулася до Києва: якщо ви збираєтеся працювати, то я хочу підтримати вас у вашій роботі. Ви просили про інтерв’ю, і я з радістю готова його дати. Ось чому я тут. І те саме стосується всієї роботи, що я тут роблю: якщо українцям потрібно, щоб ми були тут, то ми будемо тут, щоб зробити ту роботу, яка має бути виконана, щоб Україна могла захистити себе.

Минулої ночі було невесело. Я, напевно, спала години дві-три, здається. На підлозі в тому місці резиденції, де немає вікон. Я не вперше це роблю. Це нормально. У мене є стійкість до цього. Розумієте, це ніхто не вибирає. Але іноді це те, що потрібно зробити, щоб виконати свою роботу. І я буду її робити. І мої колеги теж її робитимуть.

Пані посол, чи очікували ви, що ваша місія посла в Україні буде настільки важкою, як ми всі побачили минулого року і зараз?

Я почала насправді працювати тоді ж, коли президент Зеленський приступив до роботи, тому що я приїхала у вересні 2019 року. І я думаю, якби ви поставили те саме запитання президенту, він би сказав те саме, що я збираюся сказати, тобто — у жодному разі. Не могли ми передбачити COVID, що само по собі було досить складно. Але я думаю, що ніхто в світі не міг передбачити далекосяжні наслідки, які матиме COVID, зокрема і наслідки для безпеки. Тому що я не маю сумніву, що пандемія була одним із факторів, що пришвидшив міркування Путіна про те, що він хоче, щоби сталося в Україні. І таким чином це сприяло, зокрема, цьому вторгненню.

Чи я коли-небудь думала, що Росія таке вчинить з Україною? Так, я думала

Із іншого боку, чи я коли-небудь думала, що Росія таке вчинить з Україною? Так, я думала, я не скажу, що я зрозуміла це заднім числом. Поки я вивчала українську мову, я також читала про цю країну, я знала чудово, як і ви, що це не перший раз, коли Росія вторглася. Що Росія почала ще 2014 року. І що ще, звичайно, Україна має сумну та болючу історію. Тож я припускала, що Росія, почавши це в 2014 році, в якийсь момент (якщо Мінський мирний процес не принесе слабкої та керованої України, яку Путін явно хотів мати біля своїх кордонів) — він спробує зробити це в інший спосіб. Я просто не думала, що це станеться під час мого перебування тут, але це сталося.

Борис Джонсон від самого початку був великим прихильником України

Коли ми говоримо про дипломата у дуже складний час у дуже відповідальному місці, яка, на вашу думку, роль дипломата? Це хтось, хто просто є лише посередником у політиці свого уряду, чи ця особа активно формує таку політику?

Усі дипломати є очима та вухами свого уряду всередині країни. В тому сенсі, що мої колеги в Лондоні справді наполегливо працюють, щоб підтримати Україну, але ми з моїми колегами базуючись тут, маємо найкращу можливість повідомити їм, що тут відбувається. Ми живемо всім цим, але також намагаємось подорожувати якомога більше (звичайно, наскільки це зараз безпечно), спілкуватися з людьми, перебирати їхній досвід, спілкуватися з урядом і постійно передавати у Велику Британію — щоби коли там ухвалюють рішення, вони спиралися на те, що тут відбувається. Я думаю, що, мабуть, тепер немає нічого важливішого, ніж передавати у Сполучене Королівство думки про цей досвід вторгнення — від українців, уряду, громадянського суспільства, а також дипломатів.

Читайте також: Амбасадорка Британії Мелінда Сіммонс: «Перше українське слово, яке я вивчила, – натхнення»

Буквально нещодавно в Києві був екс-прем’єр Борис Джонсон. Його зустріли як дуже доброго друга. Але я просив би вас повернутися до квітня минулого року, коли Борис Джонсон у якості прем’єр-міністра вперше приїхав в Україну. Чи для нього (і для вас) було важким рішенням приїхати сюди? По суті, це був перший візит іноземного лідера в Україну. В Україні це сприйняли як величезний знак підтримки. Але що стояло за цим?

Тут немає нічого прихованого. Це було саме так, як ви бачили. Борис Джонсон від самого початку був великим прихильником України. Він абсолютно розумів і те, що хоче робити Росія, і те, що хоче робити Україна, і те, що має робити Україна. Він завжди це розумів. І тому, я думаю, він від самого початку розумів, що Україні, і не лише Україні, але й іншим лідерам, потрібно наочно продемонструвати підтримку. Щоб усі побачили, що це можливо. І тому він приїхав, а я тоді була у Польщі, невимовно горда.

Я дійсно пишалася тим, що наш глава уряду подолав цей нелегкий шлях, взяв на себе, якщо хочете, такий ризик. Я неймовірно пишалася цим. Це момент, який, я абсолютно впевнена, уже увійшов в історію. Але ще, оскільки я була тоді у Польщі, це дало мені змогу сказати своїм колегам те, що я уже казала їм кілька днів: дивіться, якщо він може поїхати, я теж можу. І я повернулася в Україну лише через кілька тижнів після його першої поїздки.

Я пригадую, як я сиділа цілу ніч, ту ніч, коли це лише починалося, і не могла спати та дивилася на небо

Ви повернулися, але спочатку вирішили виїхати…

Я не вирішила виїхати. Я отримала наказ виїхати. І я завжди казала собі — якщо мій роботодавець, Міністерство закордонних справ, що зобов’язане піклуватися про мене, накаже мені виїхати, я не буду з ним сперечатися. Я також вважала, і досі вважаю, що це було правильно, що я не хотіла, щоби Збройні сили України несли за мене відповідальність. Я маю на увазі — українські захисники, всі вони, Державна служба з надзвичайних ситуацій, прикордонники, поліція, територіальна оборона, усі, хто залучений до захисту України, повинні були мати можливість зосередитися на роботі, особливо на тому першому етапі, коли ніхто не знав, що буде. Їм не потрібно було бігати довкола, захищаючи дипломатів. Це я і досі дуже сильно відчуваю. Чи хотіла я виїхати? Звичайно, ні. Але я не збиралася порушувати вказівку і не збиралася ставати проблемою для української влади. Тож, хоч би як важко було спочатку опинитися у Львові, а потім у Польщі, хоч би як важко було виїздити, але я вважаю, що на той час це було правильно.

Коли ви згадуєте той період початку війни, які у вас виникають спогади? Які образи виникають у вашій голові, коли ви це згадуєте? І чи можете ви порівняти це з цією конкретною ситуацією зараз, що ви відчуваєте?

Ні, це неможливо порівняти. Я маю на увазі те, що я пам’ятаю. Я звичайно поверталася до цього неодноразово, тому що ви знаєте, наближається річниця вторгнення.

І ось які речі я пам’ятаю. Я пригадую, як я сиділа цілу ніч, ту ніч, коли це лише починалося, і не могла спати та дивилася на небо. Як вперше у Львові почула першу сирену повітряної тривоги, а потім почула літаки, що летіли низько, і я намагалася зрозуміти, чиї вони були. Це я пам’ятаю.

Читайте також: Олена Кондратюк: Героїзм українських жінок захоплює весь світ

І тоді я згадую, це я ніколи не забуду на все своє життя, як нас разом із колегою вивозили зі Львова на одній із наших машин. Нас удвох у цій машині везли до кордону з Польщею, повз потік людей, кілометри черг з чоловіків, жінок і дітей, але особливо жінок і дітей, які покинули автобуси чи машини, в яких вони були, і йшли пішки в лютий мороз до кордону. І люди кутали своїх дітей у ковдри та додаткові пальта, і вони схилили голови проти вітру, і я виплакала всі очі. І я дуже намагалася цього не робити, тому що все-таки я амбасадорка і мені треба бути сміливою. І я дивлюся на свою колегу, і в неї теж по щоках течуть сльози. І ми розуміємо, що ми двоє намагаємося бути сміливими, але неможливо не бути приголомшеними до глибини душі від того, що відбувається в європейській країні. Отже, ми взялися за руки, і просто трималися за руки, дивлячись на це.

Усе, що я зараз переживаю, що я зараз бачу — це дає мені натхнення

Це два мої головні спогади.

Жоден з них не можна порівняти з тим, що я відчуваю зараз. Все, що я зараз переживаю, навіть коли я бачу найгірші речі, що чинять російські війська в цій країні, все, що я зараз бачу — це дає мені натхнення.

Спілкуватися з вами — це натхнення, бачити, як мої колеги виконують свою роботу, повертаються до своїх квартир, мають достатньо сміливості, щоб прийти в посольство і виконувати свою роботу, це для мене натхнення. Всі навколо мене, хто роблять свої справи, люди, що привозять їжу в місто, люди, котрі ремонтують електроінфраструктуру. Все це — про натхнення. Значно більше, ніж про страх.

Дякую вам. Британський уряд підтримував Україну з початку війни. З точки зору Росії, це «недружня політика», і, мабуть, ви бачили ці відео на російському телебаченні з деякими російськими телеперсонами, які казали, що Росія може бомбити європейські та британські міста, або вони можуть запускати ядерні торпеди. Як ці — хоча й очевидно, неофіційні — сигнали, як їх зустрічають у Британії, як це впливає на офіційну політику Великої Британії?

Дякую за це запитання. Отже, по-перше, я намагаюся не дивитися російські державні масмедіа, тому що слухати їхні розмови — це те саме, ніби їсти погану піцу. Це робить мене фізично [хворою]. Мені дуже важко це слухати — це болото брехні насправді. Особливо про Україну, — але не тільки, — також усі ті пафосні погрози про те, до чого може вдатися Росія. Дивіться, Сполучене Королівство не відкидає загрозу ядерного удару як певну форму відплати. Я думаю, було би божевіллям повністю відкидати це, ми всі знаємо, на що Росія здатна. Але я думаю, ні ми, ні справді багато союзників не оцінюють це або як безпосередню загрозу, або щось інше — і це набагато важливіше — за що ми можемо стати заручниками з точки зору нашої відповіді Україні.

Читайте також: Ольга Стефанішина: Для мене немає складних законів і складних рішень

Я маю на увазі — цікаво, наскільки далеко ми вже зайшли, так? У цей час минулого року ми — ми всі — оцінювали ядерну загрозу на основі того, що могло би статися у Криму, або того, що могло би статися, якщо ми надамо системи зброї великої дальності. А зараз — Німеччина та США, після Великої Британії оголосили про відправку сучасних комплектів танків. Отже, я не хочу сказати, що можна наполягати далі і далі, але все-таки це означає, що всі разом можуть бути рішучими, згуртованими та сміливими та мати можливість дати Україні те, що їй потрібно, щоб повернути свою власну територію — без параноїдальних міркувань чи щось станеться або не станеться. За цим треба стежити, цим потрібно керуватися, але не потрібно піддаватися цьому шантажу.

У мене є колеги та друзі, яким довелося підтримувати біженців, яким ніхто не розповідав, як це робити, але вони це роблять

Ще раз дякую вам і британському народу за підтримку. І є ще один напрямок підтримки чи частини підтримки: коли минулого року Британія прийняла тисячі українських біженців. Питання біженців і мігрантів не є легкою проблемою для внутрішньобританських дебатів, але як британське суспільство зустріло цих людей? Яке загальне ставлення суспільства та влади?

Є приклади і випадки українських біженців, котрі знайшли житло у Великій Британії, яким, можливо, важко або складно було отримати візи для в’їзду. Або, можливо, важко було знайти роботу. Або їхнім дітям, можливо, було важко в школах, у яких вони навчаються. Певною мірою, і я думаю, що це, мабуть, нормально, з точки зору викликів, що можна було очікувати. І місцева влада робить усе можливе, щоб впоратися з цим, і уряд знає про ці випадки.

Але я думаю, я можу сказати, що це було настільки надзвичайно з боку британців — як вони відкривали двері своїх домівок. І в мене є колеги та друзі у Великій Британії, які зробили це, які прийняли українські сім’ї. У мене є друзі, які приймали людей і виявили, що багато з них приїхали з певною моральною травмою (чого власне і варто було очікувати), залишиви чоловіків чи батьків або переїхавши з окупованої території. Тому вони взяли на себе більше, ніж просто запропонували комусь кімнату. Вони фактично взяли на себе, знаєте, психологічну допомогу, можливо, для дитини, яка не хоче йти до школи, з якою матері дуже важко мати справу.

Отже, у мене є колеги та друзі, яким довелося підтримувати біженців, яким ніхто не розповідав, як це робити, але вони це роблять. І знову ж таки, я просто надихаюся цими людьми. Таких історій дуже-дуже багато.

Коли я буваю у Лондоні, я намагаюся зайти в центри для біженців і соціальні групи, клуби вивчення мов і клуби шукачів роботи, що їх створили по всьому Лондону для українських біженців. Лондон — тому що я звідти родом і там я живу. І, знаєте, так само, як і тут, я зустрічаю українські сім’ї, дітей і батьків, які роблять усе можливе, щоби допомогти. А також британських волонтерів і прийомні сім’ї, які роблять те саме. Це дійсно надзвичайні речі.

Пані Посол. І, можливо, останнє питання: останнім часом ми були свідками надзвичайно гучних дебатів і навіть суперечок щодо постачання Україні важкого озброєння, особливо в деяких країнах Європейського Союзу. Яка ключова різниця між політиками Великої Британії та Європейського Союзу і чим вони схожі? Наскільки вони схожі?

Я взагалі-то не думаю, що насправді є якась різниця в політиці. Політика допомоги Україні дуже чітка. Різниці немає взагалі. Я думаю, що якщо і можна побачити різницю, то оперативну: Велика Британія, як правило, рухалася швидше. Якщо озирнутися в минуле, то від початку цього вторгнення Велика Британія рухалася швидше. Це єдина різниця. Що стосується того, де ми зараз… Танки їдуть. Ви знаєте, Велика Британія виставила танки, тепер їх надсилає Німеччина, США їх посилають. І, судячи з вибухів на вулиці, я не думаю, що Путін дуже цьому радий. І це добре.

Дякую за це інтерв’ю. І, можливо, ви скажете кілька слів нашій аудиторії.

Я тільки думаю, що нам усім треба робити те, що ми робимо. Тобто тримати Землю. Тримати Землю і продовжувати робити те, що ми робимо. Поки українці будуть це робити, вони нестимуть натхнення — натхнення один для одного і натхнення для всіх нас. Разом до перемоги!

Більше публікацій
Більше публікацій 50%
Більше публікацій Статті