Мір’яна Ковачевіч – міжнародна тренерка Національного демократичного інституту. Недавно вона вперше приїздила в Україну, щоб провести низку поглиблених тренінгів для жінок-лідерок. Наша розмова відбулася якраз після того, як народні депутатки зробили заяву з трибуни Верховної Ради про необхідність внесення змін до виборчого законодавства задля збільшення представництва жінок у владі.
«Це ненормально, коли політикині виходять на трибуну в парламенті, а всі ЗМІ пишуть тільки про їхнє вбрання», – обурюється Мір’яна. Вона щойно завершила тренінг із проведення виборчої кампанії й ділиться своїми враженнями від аудиторії.
«Розкажу вам про одну політикиню. У неї запитали, скільки часу їй потрібно, щоб підготуватися до однохвилинного інтерв’ю. «Щонайменше тиждень», – відповіла вона. «А як щодо п’ятихвилинного інтерв’ю?». «Два або три дні!». «А як щодо інтерв’ю, яке триватиме дві години?». «Можемо починати!», – сміється моя співрозмовниця. Цю історію вона зазвичай озвучує на тренінгах, акцентуючи увагу учасниць на вмінні видавати на-гора короткі ключові повідомлення під час виборів.
Ми спілкувалися довше, ніж п’ять хвилин, але зрештою встигли поговорити про те, що робить багатопартійні тренінги джерелом натхнення, як пережити втому від політики і чому важливо реагувати у відповідь на сексизм.
Мір'яна КОВАЧЕВІЧ народилася в колишній Югославії, виросла в Сербії, працювала в понад 10 країнах, зараз живе в Чилі. На початку 90-х була антивоєнною активісткою, заснувала партію «Соціал-демократичний союз» (очолювала її молодіжну організацію та феміністичну робочу групу). Була депутаткою міської ради в Белграді, обіймала посаду голови одного з дорадчих органів. У 1999 році організувала і координувала інформаційну кампанію проти війни в Косові, коли в понад 130 містах по всій Сербії було поширено мільйон листівок з антивоєнними повідомленнями. Була тренеркою навчальної програми з питань гендерної обізнаності Star Steps. У 2001 році долучилася до роботи програми Національного Демократичного Інституту в Сербії, в рамках якої ділилася своїм політичним та організаційним досвідом з молодіжними організаціями різних політичних партій.
– Як ви опинилися в Чилі?
– Я вирішила переїхати, після того, як багато років займалася політикою. Мені здалося, що я достатньо молода для якихось змін. А коли шукала, куди поїду, то випадково обрала Чилі. Я не шкодую про це. Я просто дозволила собі відпочити від того тиску, який приносить політика у наше життя. Від постійної необхідності щось відбудовувати чи перебудовувати, завойовувати чиюсь довіру, лобіювати підзвітність тощо. Якщо до цього ще додається те, що не все усталено у вашому приватному житті, то може стати важко. Тому це була спроба поставити себе в центрі мого життя, приділити більше уваги собі й спробувати організувати й побудувати все навколо моєї кар’єри.
Але я продовжую пристрасно ставитися до політики й планую найближчим часом повернутися до Сербії. Дуже сумую за батьківщиною.
– Чому ви вирішили проводити тренінги для жінок?
– Щоб поділитися своїм досвідом і надати жінкам інструменти та знання про те, як політична кар’єра може бути більш ефективною. Зазвичай мої тренінги допомагають жінкам більш впевнено почувалися і бути готовими до змагань на політичній арені. Дуже важливо давати їм ці навички та знання, тому що їм для цього може бракувати часу й можливостей.
Як правило, політика – це додаткові неформальні розмови, посиденьки в барах, де ця політика «твориться», і виходить, що жінки не можуть виділити для цього так багато часу. Крім того, їм усіляко перешкоджають, і вони не мають змоги розставляти пріоритети так, як це можуть робити чоловіки.
До речі, я дуже люблю багатопартійні тренінги. Це особливе джерело натхнення для мене – бачити, як жінки проходять процес навчання й усвідомлюють, що всі вони стикаються із абсолютно однаковими бар’єрами у своїх політичних партіях. І це той момент, коли вони розуміють, що «в нас є щось спільне», коли до них приходить усвідомлення гендерного питання. Хоча, як на мене, то не варто починати з гендеру, варто спочатку говорити про те, як зробити так, щоб жінки були в політиці, були там, де приймаються рішення. А вже потім, у процесі навчання, акцентувати на тому, що у них є спільного, і що це стосується гендерної рівності.
Читайте також: Фіолетовий шарф, або Як політикиням формувати імідж
– Це ваш перший приїзд в Україну. Як враження?
– Я не так добре знаю Україну, це справді мій перший візит сюди. Було лише чотири дні і максимум 50 учасниць, тому це точно не можна назвати репрезентативною вибіркою, щоб я робила узагальнення про всю країну. Але мені дуже сподобалося, що українки відкриті, йдуть на контакт, говорять, що думають, не бояться це сказати. Не знаю, чи це взагалі особливість українських жінок, чи це просто мені пощастило з учасницями, але я побачила багато сильних жінок, які готові балотуватися і перемагати, які чітко сформували свою групу підтримки, «заземлені» й готові серйозно працювати далі. Було також багато жінок із хорошим досвідом, які вже пройшли кілька кампаній, і за ними теж було дуже цікаво спостерігати. Я побачила гарне усвідомлення того, що таке політика, з чим вони стикаються, і які можуть бути виклики. Але найважливіше, що я помітила, – вони знають про свої сильні сторони, і це чудово, це вже просунутий рівень їхньої участі.
– В Україні зараз спостерігається активізація антигендерних рухів. Яким чином політики й політикині можуть цьому протистояти?
– Найкращою протидією має стати консолідація. Треба продумати, яка стратегія буде найефективнішою, щоб розумно відповісти на ці виклики. Дуже важливо постійно за цим спостерігати і розуміти, що відбувається, тому що це справді доволі небезпечна річ. І зараз це поширено не лише в Україні, а й в усьому світі. Давайте подивимося на США, на голосування в Алабамі. Чи на Хорватію, де церква фактично лідирує в цій риториці. Чи на Сербію, де також є консервативний рух проти свобод. Зараз взагалі посилюється тенденція, що церква більше втручається у державні справи, використовуючи антигендерний наратив. Реагувати й критикувати такі речі потрібно всім, хто керується здоровим глуздом, і це не залежить від статі.
Читайте також: «Агов, який зараз рік?»: про аборти, жіночі права і не тільки
– Ваше ставлення до запровадження гендерних квот?
– Я завжди скажу квотам «так». Хоч і буду терпляче слухати контраргументи. Я про це постійно розмірковую, проте повертаюся до відповіді «так». Квоти – як певний захід, який широко відкриє двері до участі людей. Тому що я переконана, що світ був би кращим місцем, якби різноманітні соціальні демографічні групи були представлені в органах влади, де приймаються рішення. Квоти мають існувати не лише для жінок, а й для молоді. Я не ігнорую аргументи проти квот, але як на мене, цей захід справді може допомогти. Можливо, хтось може запропонувати щось краще? Якщо ні, тоді треба дати можливість квотам працювати.
– Як ви реагуєте, якщо доводиться стикатися із сексизмом? І як радите реагувати політикиням?
– Наприклад, у мові є окремі слова-звертання до одруженої і до неодруженої жінки. У часи мого депутатства, коли я просила слова, спікер ради звертався до мене як до «міс», тобто – як до неодруженої. Мені дуже не подобалося це звертання, бо таким чином він приписував мені ідентичність, забираючи мій авторитет. Я відчувала, що в цей момент зникає моя компетентність і фаховість, і я перетворююся на молоду неодружену жінку. Тож у відповідь вигадала слово для нього, тому що він теж був неодружений. Це не було якесь образливе слово, це було смішно .
Вважаю, що реагувати потрібно, бо сексизм – це спосіб тиску, залякування чи ігнорування чиїхось знань, досвіду й компетенції. Якщо ми будемо ігнорувати і робити вигляд, що нічого не сталося, то вийде, що ми це приймаємо. Але в переважній більшості випадків це не повинно перетворюватися на фокус дискусії.
Саме тому треба знаходити способи креативно реагувати, щоб не надто багато уваги приділяти цьому ганебному явищу. Інколи можна зреагувати в приватній розмові, а інколи краще зробити це публічно. Дуже часто такі речі випливають зі стереотипів, які люди продовжують поширювати, навіть не усвідомлюючи своїх вчинків. Можливо, людина це робить не як стратегію залякування чи зневаги, а просто тому, що не має достатньо інформації і не задумувалася про це, не вміє себе поставити на місце іншої чи іншого. Тому реагувати можна по-різному, але я завжди даю пораду – реагувати.
– Чи хотіли б ви повернутися до політичної діяльності?
– Я займалася практичною політикою понад 15 років. Була дуже молодою і випереджала свій час баченням того, що потрібно суспільству. Це призвело до страшенної втоми та виснаження з мого боку. Але я настільки люблю політику, що вирішила вдатися до тренінгової діяльності, щоб надихати й залучати жінок, щоб вони приходили в політику і залишалися там. Думаю, прийде час, коли я сама повернуся до практичної політики. Але дуже важливо зауважити, що я вірю саме в місцеву, а не в загальнонаціональну політику. Як на мене, це якраз те місце, де відбуваються справжні зміни.
Вікторія Кобиляцька,
50%
