Повномасштабна війна принесла багато горя, але водночас і згуртувала всіх. Утворилися нові волонтерські ініціативи, благодійні фонди тощо. Так, у Кам’янці-Подільському, де багато людей шукали порятунку від війни, спочатку багато уваги приділяли тому, що всіх треба розселяти, годувати, надавати речі першої необхідності… Однак згодом активістки трансформували свою роботу в надання психологічної допомоги, сприяння соціальній адаптації та інтеграції переселенок. Так і виник жіночий клуб.
Понад 60% опитаних жінок відчували нестачу спілкування
Ганна Дубовська переїхала до Кам’янця-Подільського з Ірпеня на початку повномасштабної війни. І майже одразу почала волонтерити у благодійному фонді «SOS Штаб громадянської оборони».
«Шукали де притулитися, — каже Ганна. — Хотілося щось робити для перемоги».
Згодом вона стала висвітлювати роботу фонду, займатися фандрейзингом, брала на себе організаційні зобов’язання. А коли засновник фонду Анатолій Ковальський запитав, які є ідеї для розширення діяльності, запропонувала створити напрямок допомоги для жінок.
«Ідея створення жіночого клубу давно жила в моїй голові. Але я до кінця не розуміла, чи потрібен він жінкам, — пригадує Ганна. — Зробила опитування в гугл-формі. Там були досить прості питання про те, чи знайшли жінки подруг на новому місці проживання, чи є з ким спілкуватися, чи потрібна їм психологічна допомога, чи відвідували б вони якісь гуртки та заняття. Близько 200 людей заповнили анкету, і я була шокована. Понад 60% жінок відчували себе самотніми, їм не було з ким спілкуватися. Вони зосередилися на таких речах як дістати продукти, мати житло, знайти роботу».
Ганна говорить, що майже 90% жінок відзначали, що постійно відчувають такі емоції як сум, страх, очікування повернення додому. Люди ніби застигли в нерозумінні, як жити далі.
Читайте також: Що говорити, а про що помовчати: як підтримувати людей у кризових ситуаціях?
«Мене це вразило. Запит на створення жіночого клубу був величезний. Люди рік прожили без спілкування, хтось думав, що швидко повернеться додому до своїх подруг, а комусь було просто не до того», — говорить Ганна.
Спочатку організатори проводили психологічні тренінги та майстер-класи. Відвідувачок було багато. Потім поступово стали виявляли таланти серед самих переселенок. Так на ентузіазмі людей і почав розвиватися жіночий клуб. Охопити намагаються різні напрямки: надають юридичну та психологічну допомогу, займаються спортом, арт-терапією і навіть грають в настільні ігри.
Одягнулися в рожеве і пішли на перегляд фільму «Барбі»
«Якщо хтось хоче щось започаткувати, ми підтримуємо ініціативу і намагаємося знайти кошти на матеріали. Є у нас тренування з пауерліфтерами-чемпіонами. Серед учасниць клубу є біологиня, яка організувала гурток грибників. Вони ходять до лісу, де не просто збирають, а й вивчають усе про гриби. Нещодавно організувався гурток «Ігри розуму», де грають у різні настільні ігри, — говорить Ганна Дубовська, — Я не очікувала, що жінки настільки активізуються. Вони включаються в роботу і хочуть багато всього проводити. Нещодавно зібралося 60 жінок із дітьми. Ми всі разом вдягнулися в рожеве вбрання й аксесуари та пішли на перегляд фільму «Барбі». Потім дітей відправили розважатися, а самі разом із психологинею обговорювали фільм».
У чаті спільноти зараз 270 жінок. Активних учасниць близько 50. Склад відвідувачок занять постійно змінюється залежно від зайнятості жінок. Є заняття, які проводяться регулярно, а є активності, які організовують за запитом, чи якщо організовується щось цікаве.
«Намагаємося шукати партнерів. Наприклад, кінотеатр зробив нам 50% знижку. Нас підтримав міжнародний фонд «Відродження», тож можемо проводити безкоштовні заходи. Плануємо екскурсію на Бакоту», — ділиться Ганна.
Важливим напрямком у роботі клубу є навчання для тих, кому за 60. Для них проводять психологічні тренінги, навчання цифрової грамотності.
«У нас є хлопець, який проводить ці заняття, то жінки просто засипали його питаннями. Комусь фотографію відправити, комусь посилку оформити. Нам здається, що це елементарні речі, а для них це дуже важливо. Ще ми плануємо їздити по громадах для медичної діагностики. Тобто жінки зможуть здати кров, зробити кардіограму тощо. Мешканки віддалених сіл не завжди мають доступ до медицини, інколи їм складно дістатися до міста. Тому виник ось такий проєкт. Він буде охоплювати і переселенок, і місцевих у пропорції десь 60% на 40%».
Ще одна зі співзасновниць клубу — місцева поетеса і перекладачка, голова Кам’янець-Подільського міського осередку «Українського клубу» Юлія Лискун. Вона організовує різноманітні освітні заходи.
«Вона лірик, а я практик», — говорить Ганна.
Потроху повертатися до життя
71-річна Лілія Кузнецова з Миколаєва. Але сталося так, що повномасштабна війна застала її в Києві, де чоловікові робили онкооперацію. На початку березня з прооперованим чоловіком виїхали до Кам’янця-Подільського.
Лілія дуже активна, каже, що любить екстрим, займається йогою, стретчингом, бо мусить тримати себе в формі. А нещодавно захопилася голко- і цвяхотерапією.
«Півроку я була, як ліверна ковбаса, — згадує Лілія. — Плакала і нічого не могла з собою вдіяти. Я майже нічого не їла, дуже схудла. А потім побачила оголошення, що буде тренінг «Як подолати стрес?» Я прийшла на нього, і дівчата потроху почали нас повертати до життя», — пригадує жінка.
На перших зустрічах учасниці жіночого клубу колективно плакали.
«Коли кожна починає розповідати свою історію, плачуть усі. Спочатку думаєш, що гірше, ніж у тебе ні в кого не було. А тут слухаєш і виявляється, що у кожної є така історія. Ми довго тримали це в собі, а потім випустили назовні, і нас почало відпускати», — розповідає Лілія.
Читайте також: Солідарність під час війни: ініціативи, які допомагають жінкам в Україні
Учасниці клубу стали однією сім’єю.
«Ми вже знаємо про кожну сім’ю усе, наші діти дружать, наші внуки. Аня (Ганна Дубовська — авт.), вона як сонечко. Вона робить великий внесок у наші засмучені душі. Мені здається, вона й ночами не спить, вона як мама нам: і чайок робить, і організовує арттерапію. Вона робить це з душею, а не з обов’язку. А Світлана Онищук — жінка з великої літери. Вона проводить майстер-класи і психологічні тренінги і для дітей, і для дорослих. У неї садиба в пригороді. Вона нас туди запрошує відпочити на природі, позбирати лаванду чи ожину».
Лілія ще відвідує «Кухарську сотню», де вони сушать овочі і готують сублімовані супи на фронт.
«Я пишаюся тим, що можу бути корисною для когось», — говорить жінка.
Відновити контроль
Тетяна Оглобліна з Харкова. Працювала керівницею гуртка дитячої творчості. У Камянці-Подільському в неї живе подруга, яка з перших днів повномасштабки вмовляла виїжджати. Спочатку Тетяна не погоджувалася. На восьмий день великої війни родину вивезли з Харкова волонтери. Оселившись на Хмельниччині, жінка згадує, як болісно втрачати контроль над своїм життям.
«Було враження, що мене прибило до берега, і я взагалі нічого не контролюю. Тільки через рік, коли я з’їздила додому, з’явилося відчуття, що можу чимось керувати», — ділиться Тетяна.
Вона проводить курси і майстер-класи з Петриківського розпису. Це те заняття, яке надає їй сили, рятує та підтримує. Для клубу Тетяна проводить повноцінний курс із 10 занять.
Жінка відзначає, що під час війни втратила зв’язок із тілом, і якщо раніше регулярно займалася спортом, то тепер їй важко повернутися до фізичних навантажень. Але відвідування занять із танців та бадмінтону виявилося помічним.
«Для мене спілкування — це ресурс. Коли я роблю щось корисне, це для мене теж ресурс. Це мене тримає», — ділиться жінка.
А ще в Кам’янці-Подільському здійснилася мрія Тетяни бути журналісткою. Зараз вона висвітлює діяльність благодійного фонду.
«Колись у третьому чи четвертому класі я писала твір, що хочу бути журналісткою і брати інтерв’ю. Але все якось не складалося. Навчалася на курсах, але був внутрішній бар’єр, я не могла об’єктивно оцінювати своє письмо. А тут мої тексти перечитують, дають оцінку. Буває, стою поруч із оператором і сама не вірю, що збулася моя мрія», — усміхається Тетяна.
Реанімувати себе через тілесну терапію
Тетяна Товкач — хореографка з Києва. Вона виїжджала з міста в перші дні після вторгнення. Майже з порожніми руками.
«У мене була одна валіза, киця і дитина», — каже жінка.
Творча по своїй натурі, Тетяна в перші місяці втратила здатність до відчуттів, зокрема й до музики. Єдине, чим могла займатися, — це йога. Вона вирішила реанімувати себе через тілесну терапію. Потроху приходячи до тями, почала працювати спочатку з дітьми, а потім і з дорослими. Орендувала приміщення, де стала проводити заняття для всіх охочих.
«Я поставила символічну ціну — 50 гривень для жінок-переселенок, щоб вони могли собі дозволити приходити на заняття. Бо орендну плату мені все одно треба платити. Приходять люди дуже травмовані. Тому наші заняття — це не про досягнення чи конкурси, це своєрідна тілесна терапія, занурення в культуру», — ділиться жінка.
Читайте також: Світлана Фесянова: Хоч депутатство — це багато стресу, але воно дає можливості й певний кредит довіри
За її словами, психоемоційна реабілітація за допомогою таких танців допомагає жінкам повертатися до життя. Тетяна говорить, що підлаштовується під аудиторію. Якщо бачить, що щось не виходить, то змінює хореографію, наголошує на успіхах, а не на невдачах.
«Я розумію, що я можу тут і зараз принести користь. Моя місія — лікувати душі», — говорить Тетяна. — Жінки можуть прийти на заняття виснаженими. А під час танцю накачалися адреналіном, серотоніном, і у них зовсім інша постава. Дехто говорить, що вони нарешті стали всміхатися. Тут уже склався колектив, дівчата дружать, хтось разом їде відпочивати. Важливо, що приходять дорослі жінки зі сформованою енергетикою, але вони починають проявляти себе з іншого боку. Для них це година, коли вони не варяться в своєму, а можуть розвантажити голову від думок».
Плетіння мандал як дорога до себе
Лідія Юрченко у 2014 році, рятуючись від війни, переїхала з Донецька до Чернігова, а в 2022 — із Чернігова до Кам’янця-Подільського. У Чернігові вона брала участь у багатьох проєктах як учасниця, а в Кам’янці стала вже передавати свій досвід іншим.
Лідія веде гурток зі скандинавської ходьби. Клуб закупив палиці, тож усі охочі можуть спробувати цей вид фізичного навантаження.
«Я почала займатися в Чернігові з тренеркою. Мене це зацікавило, вивчила все. І тут зібралися — поки нас п’ятеро, але думаю, долучаться й інші. Трішки даю фізичної культури, бо цього не вистачає. Ми зранку зустрічаємося, потім розбираємо як правильно ходити, як тримати поставу, і йдемо гуляти парком».
А ще Лідія проводить арттерапевтичні заняття з плетіння мандал. Усе, що для цього треба, — дерев’яні кухонні палички і різнокольорові нитки.
«Плетіння мандал — це не просто творчість чи майстер-класи. Це релакс-терапія, кольоротерапія чи навіть арттерапія. Такі заняття налаштовані на відновлення внутрішнього стану, на відкрите спілкування, на дорогу до себе», — каже жінка.
І додає, що важливо, які кольори обирає людина для мандали. Тоді можна проаналізувати, який у неї психологічний стан, за потреби відкоригувати, додати якогось кольору.
«Якщо потрібна енергія, варто додати червоний колір. Якщо хочеться росту, чи здоров’я, то зелений», — ділиться тонкощами.
Лідія зізнається, що їй подобається ділитися своїми знаннями і навичками. Каже, що кайфує від цього.
Пішла на першу зустріч і «відтанула»
Галина Голованова з Херсона. Говорить, що за своє життя встигла попрацювати в різних сферах. Кожні 10 років траплялося щось нове. Була інженеркою, начальницею з культурно-масової роботи в краєзнавчому музеї. У 90-х роках торгувала на ринку. Потім була на адміністративних посадах у медичних закладах. Коли почалася повномасштабна війна, опинилася зі зламаною ногою в окупованому місті. Спочатку не могла виїхати і навіть сходити до аптеки чи магазину.
«У мене був кіт Симон. Як тільки чулися вибухи, він першим біг у коридор ховатися», — пригадує Галина.
Урешті, коли разом із дітьми вирішили виїжджати, дорога була дуже складною і сповненою страхіть.
«Ми проїхали 19 російських блокпостів, а потім нам сказали, що міст заміновано і далі не пропустять. Я як подумала, що доведеться назад повертатися через ці 19 блокпостів… Але врешті ми проїхали далі. Коли побачили український прапор, усі плакали. Військовий подарував онуку шоколадку, яку він довго ще потім зберігав у холодильнику, не міг натішитися», — пригадує зі сльозами жінка.
Галина зізнається, що півроку нікуди не виходила, крім магазину.
«Не вистачало сил ні на що. Емоції тримала в собі, щоб не вихлюпувати їх на близьких. Це було важко, бо я дуже комунікабельна, мені не вистачало спілкування. А потім я побачила оголошення про жіночий клуб».
Галина пішла на першу зустріч і «відтанула».
«Аня, співзасновниця клубу, така приємна, так про нас піклується. Ми перші зустрічі просто ревіли, всі були переповнені емоціями і тут дали їм вихід. Ці зустрічі трохи вивели нас зі ступору, ми почали помічати щось навколо. Хтось почав одягати прикраси, фарбуватися. Ми вже як одна родина тут».
Галині подобаються заняття з арт-терапії і танці.
«У мене не було можливості раніше вчитися танцювати. А тут біжу із задоволенням, нас підбадьорюють і заохочують», — говорить жінка.
А ще Галина Голованова захопилася флористикою. Сама вивчила основи складання букетів по відео, а тепер провела вже перший майстер-клас для подруг по клубу. Вони закупили квіти і вчилися складати композиції.
«Це було моє перше заняття на публіці. Дівчатам сподобалося», — каже Галина і жартує, що знову через 10 років з’явився новий напрямок діяльності.
***
У клубі зібралися жінки різного віку, різних професій, але тепер у них спільне місто і спільні захоплення. Ганна Дубовська мріє, що коли жінки повернуться до своїх домівок, то організується мережа таких жіночих клубів, які й надалі будуть опорою для жінок.
«Я взагалі не очікувала, що в мене це вийде. Коли починала жіночий клуб, думала: «Та ну як? Я не організаторка, ніколи не була організаторкою і ніколи нічого не організовувала, не збирала людей». Це був для мене виклик, і на мій погляд, усе вийшло», — підсумувала жінка.
Олена Кущенко
