У перші дні повномасштабного вторгнення Неля Раіна заснувала у Золотоноші, що на Черкащині, центр допомоги внутрішньо переміщеним особам. Насамперед — жінкам із дітьми, які були змушені покинути свої домівки через війну. Каже, що як мама двох дітей розуміє, настільки складно опинитися в іншому місці з дітьми і одним наплічником — тому і виникло прагнення їх підтримати.
Паралельно вона продовжує справу, якою «горить», — проєкт «Читай українською» та діяльність власного видавництва, роботу якого вдалося відновити вже через місяць від початку повномасштабного вторгнення. Відновити, аби не тільки видавати книги українською, а й започаткувати проєкт для діток із сімей загиблих та полонених військовослужбовців «Посилки добра».
Як мамі мені це дуже боліло
Уже півтора року успішно функціонує створений тобою гуманітарний центр допомоги переселенцям і переселенкам. Яка його основна функція?
Центр гостинності для переселенців ми відкрили у моєму рідному місті — Золотоноші Черкаської області у квітні від громадської організації «Креатори». Ідея виросла з величезного бажання допомогти усім тим людям, які прибували до міста та району з прифронтових територій. Підтримали нас друзі зі Швеції — Благодійний фонд Solögat Chamania, який від першого дня передав усе необхідне — засоби гігієни, одяг, взуття, дитяче харчування… У нашому фокусі — вагітні та жінки з маленькими дітьми. Як мамі мені це дуже боліло… Важко уявити, що переживали жінки на 8-9 місяці вагітності, які мали зібрати усе своє життя в один наплічник і тікати світ за очі. Або жінки з немовлятами, яким було по 2-3 тижні і вони кілька днів мусили провести в дорозі, не залишаючи автівки. Жінки з двійнятами, яким потрібна була суміш, бо від стресу зникло молоко. Жінки, які транспортували за сотні кілометрів діток із інвалідністю і мусили якось влаштовувати побут у незнайомому місті.
Перші місяці роботи ми постійно мали справу з такими історіями… Нині продовжуємо вже більш сталу і налагоджену роботу. Родини з дітками, вагітні жінки з числа внутрішньо переміщених осіб звертаються до центру раз на місяць і отримують допомогу. І поки у людей є потреба, а у нас — можливість, центр буде працювати.
Читайте також: Світлана Фесянова: Хоч депутатство — це багато стресу, але воно дає можливості й певний кредит довіри
«Посилки добра»
Це не єдиний твій благочинний проєкт. Також ти реалізовуєш ініціативу «Посилки добра», розсилаючи пакунки з книгами, солодощами, олівцями діткам родин загиблих воїнів та військовополонених.
Так, і це без перебільшення проєкт, яким пишаюся. Почали ми торік із допомоги дітям з родин переселенців. Хотіли якось підтримати діток, які змушені були залишити домівки часто лише з тим же одним наплічником… Спершу дарували книги від себе як від видавництва. Проте потреба ставала все більшою і перевищила наші можливості. На щастя, до ініціативи почали долучатися небайдужі, виявляючи бажання теж придбати чи передати книжку для дитини. Щиро вдячні усім-усім! А особливо вже згаданому мною Благодійному фонду Solögat Chamania зі Швеції, які забезпечили солодощі для цього проєкту. Таким чином у кожній посилці добра є не лише книги, але й смаколик, а для найменших ще й іграшка. Цього року ми збираємо такі посилочки вже для дітей загиблих та військовополонених. Це спосіб підтримати їх, дати зрозуміти, що вони не самі. Ми почали навесні, і на сьогодні такі посилочки отримали вже більш як 500 діток віком від кількох місяців і до 16 років включно.
Хочеться, щоб дітки вірили, що перемога неодмінно настане
Те, що ти пишеш і видаєш дитячі книжки, судячи з усього, теж не було випадковістю?
Я люблю писати для дітей. Маю двох синів, які з радістю слухають чудові історії перед сном. Вигадую для них власні, або читаю ті, які ми готуємо до друку. Вони мої перші слухачі і критики. Шлях письменниці і шлях видавчині — це дві різні історії. Мені подобається писати, збирати слова, мов іскорки, у велике вогнище, біля якого кожен може зігрітися душею. Це можливість творити щось нове там, де раніше існувала лише ідея. Для мене це була і є якась незбагненна магія. Але на це зараз катастрофічно бракує часу, оскільки письменство вимагає певного творчого занурення, а мені щодня потрібно вирішувати дуже різні питання і це відволікає, звісно. Торік, щоправда, великим зусиллям відклала на кілька днів усі-усі справи і таки дописала історію, яку так мріяла розповісти дітям. Вона про те, чому коти такі небайдужі до ялинок.
До речі, події в книжці «Кіт, що хотів підкорити ялинку» відбуваються після нашої Перемоги. Старший син мене часто запитував, коли закінчиться війна. Мені хотілося, щоб усі дітки вірили, що цей час неодмінно настане, адже ось — про це навіть у книжці написано. Книга вийшла наприкінці минулого року, за нею Полтавська обласна філармонія поставила неймовірну виставу…
Так горіла роботою, що вигоріла
Як узагалі виникла ідея створити видавництво в Україні та започаткувати проєкт «Читай українською»?
У кожної людини рано чи пізно виникає період, коли вона ставить перед собою запитання: «А якою справою я насправді хочу займатися? Що цінного я можу зробити?». Так трапилось і зі мною… Більше десяти років працювала у журналістиці — звідти взяла розуміння, що саме робить тексти цінними, сильними, глибокими, або ж навпаки — кепськими. Але був і момент, з яким я внутрішньо ніяк не могла змиритися — зі скороминущістю текстів. Збираєш інформацію, виписуєш усе, віддаєш до друку чи на сайт, і… завтра маєш починати наново. Знову і знову пишеш ці тексти-одноденки. З часом це виснажує.
Згодом випала нагода спробувати себе у громадському секторі – працювала в організації, що втілювала всеукраїнські благодійні проєкти та ініціативи. Це був неймовірний досвід! Бачити, як, здавалося б, нереальна ідея перетворюється на крутий захід, подію, проєкт і бути частиною цього — то якась магія. Ми створювали фестивалі, де хедлайнерами були Onuka, Христина Соловій, Злата Огнєвіч. Кілька років поспіль відкривали резиденцію святого Миколая, де тисячі дітей отримували безкоштовні подарунки. Організували десятки заходів, серед яких кілька рекордів України, і навіть велопробіг… Я відчувала цінність того, що роблю. Досі маю лише найкращі спогади з того періоду. Але так горіла цією роботою, що зрештою дуже ясно відчула усі ознаки найжорсткішого вигорання.
Читайте також: Оксана Дрюк: Спочатку волонтерство, а потім робота у міській раді
Відмови нас не зачепили, а мотивували
У цей період вирішила піти, бо не мала сил продовжувати навіть таку улюблену справу… Потім, пам’ятаю, кілька місяців займалася домом, сім’єю, собою… І саме у цей період мені не давала спокою думка: «А що б хотіла робити у цьому житті саме я?». Відповідь знайшлася, але спершу видалась якоюсь фантастичною. Я подумала: а чому б не створити видання, яке б допомагало жінкам зазирнути в себе і зрозуміти себе глибше? Такий собі щоденник-натхненник. Одразу озвався синдром самозванця, бо хто я така, зрештою, щоб це робити. На щастя, отримала неймовірну підтримку від подруги та колеги Наталії Тищенко. Разом з нею ми і створили щоденник «Моя нова історія». Зібрали безліч інформації, консультувалися із психологами, обрали для оформлення петриківські мандали від українських художниць…
Це був дуже красивий проєкт і ми вірили у нього. Але коли почали звертатися до видавців, то кілька разів у різних формах почули, що це нецікаво. Особливо петриківські розписи. Шароварщина, мовляв… Не скажу, що нас це дуже зачепило, скоріш здивувало і мотивувало шукати інших можливостей. Невдовзі ми видалися самостійно і не були розчаровані. Перший тираж розлетівся за півроку. Нас засипали відгуками. Особливо щоденник сподобався жінкам в діаспорах, серед іншого і завдяки оформленню, що трактує давній український розпис у сучасному стилі. Після ще кількох проєктів стало зрозуміло, що нам усе вдається! Назріло рішення відкрити власне видавництво й допомагати також іншим авторам на шляху до мрії.
Допомогти комусь здійснити мрію – це найкраще з усього
Що вважаєш основним досягненням за два роки існування видавництва?
За цей час ми запустили всеукраїнський конкурс рукописів, у межах якого відібрали та видали цілу низку чудових книг. Віршована повість «Щоденник жовтого пса» здобула премію «Книга року» Черкаського книжкового фестивалю у 2021 році. Роман української авторки Анни Бугаєвої «Усе буде Париж!», увійшов у довгий список премії «Книга року від ВВС 2022»… Вважаю, це дуже достойна оцінка для наших неймовірно крутих (як на мене) книжок. Але головним досягненням є чудова команда людей, які працюють дистанційно у різних містах та навіть країнах, і спільно здатні творити чудові видання, які промовляють до читача про важливі речі. Наша особливість у тому, що ми просуваємо саме українських авторок/авторів та художників/художниць. Я пам’ятаю як це — мати мрію про власну книжку і отримувати відмови від видавництв. Допомогти комусь здійснити мрію — це найкраще з усього.
Потрібен був процес як віддушина
Як вдалося віднайти ресурс на книговидавництво під час повномасштабної війни? Що найбільше надихає, допомагає лишатися на плаву?
Усе завмерло в один страшний момент. Ми мали кілька проєктів, над якими працювали і одну книгу мали навіть здавати в друк саме цього дня. Натомість, звісно, усі були вдома, з родинами. Упродовж місяця не було навіть думки повернутися до роботи — хтось був із дітьми, хтось волонтерив, хтось взагалі мусив виїхати з України…
Настав момент, коли тривожність виросла вже до якихось клінічних масштабів. Я запропонувала нашим авторкам продовжити роботу над текстами, бо це була звична і знайома справа, яка дуже відволікала. Ми узялися за дитячу книгу «Марго та єдиноріг, що жив у буфеті» Надії Гармазій, не знаючи, що з того вийде і що буде завтра. Але нам потрібен був сам процес, як віддушина.
Більша частина часу минала у волонтерстві чи з дітьми в укриттях
Талановита ілюстраторка Оля Кочура з радістю відгукнулася на пропозицію і ми поринули у тексти і малюнки, де був чарівний єдиноріг, затишні зимові канікули у бабусі в селі, ялинка і смаколики. До речі, на сторінках ми заховали для читачів чимало таємних послань — це і бородянський півник на буфеті, і магнітики з Кримом на холодильнику… Звісно, більша частина часу так само минала у волонтерстві чи з дітьми в укриттях, однак були чудові проєкти, з допомогою яких можна було заземлитися і не думати про загрозу ядерки, наприклад.
Також навесні ми вже наважилися віддати у друк книгу Анни Бугаєвої «Усе буде Париж» — так само не знаючи, чи зможемо хоча б доставити цей тираж на склад… Але це вже був якийсь різновид протесту проти того, що у нас відібрали наші плани і наші колишні життя. Ми мали повернути собі хоча б щось! І вирішили завершити те, над чим так довго працювали. Також у цей період ми віддавали значну частину коштів на допомогу ЗСУ, збирали книги для діток, евакуйованих з Маріуполя… Допомога іншим і творчий процес — це якраз те, що допомогло зібрати себе наново.
У роботі щастить на чудових людей
Згідно з соціологічними дослідженнями, жінки в Україні читають більше, ніж чоловіки, жінки купують більше книжок, ніж чоловіки, для дітей книжки теж, здебільшого, вибирають жінки. Наскільки твоє видавництво враховує ці фактори, коли формує асортимент книг у книгарні чи обирає для друку рукопис?
Наша аудиторія — це справді переважно жінки. Лише п’ята частина замовників — чоловіки і вони переважно купують книги на подарунки. І це зрозуміло, оскільки поки що наш асортимент – переважно дитячі книжки, які здебільшого вибирають в сім’ї жінки. Кожен займається тим, що його драйвить. Тому, мабуть, і ми обираємо для себе саме дитячу книжку як пріоритетну. Бо це близько і зрозуміло. Але разом з тим це і виклик! Адже сучасних дітей важко зацікавити книжкою, якщо батьки не читають їм систематично. Тому історія має бути цікавезна, а малюнки кумедні та яскраві. Поки що нам усе вдається.
У вашому видавництві працюють лише жінки. Це випадковість чи свідомий вибір?
Ми відкриті до співпраці без будь-яких упереджень. Але поки що так склалося, що і команда, і авторський склад — це жінки. Навіть якщо поглянути на заявки, що надійшли на оголошений нами конкурс рукописів, то можна побачити, що і там переважно жінки. Можливо, це пов’язано саме із нашим вектором на дитячу книжку. Однозначно можу сказати лише те, що в роботі нам дуже щастить на чудових людей.
Вирішила займатися лише тим, що мені до душі
Як тобі вдається поєднувати різні соціальні ролі — матері, дружини, доньки, благодійниці, видавчині, підприємиці?
Бути мамою, дружиною, донькою для мене просто, бо мені дуже пощастило в житті з рідними й близькими, які підтримують мене і вірять, що мені все вдасться. Я й сама не завжди вірю, а от вони впевнені.
Що ж до інших ролей, то колись я мала неприємний досвід, влаштувавшись на роботу в компанію, яка мені не підходила за цінностями. Щодня витягувала себе з ліжка, змушувала збиратися, їхати, працювати… І так щодня під примусом. У якийсь момент внутрішня боротьба зжерла усі мої внутрішні ресурси…
Згодом вирішила займатися лише тим, що мені до душі, і намагаюся дотримуватися цього і зараз. Коли ти не витрачаєш сили на внутрішню боротьбу, жити стає значно легше і простіше! У тебе завжди є енергія для тих справ, які тобі подобаються.
Юлія Фомічова
