Home Статті Оксана Потапова: «Лідерство – це не «копаю від забору і до обіду». Це підтримка громади»

Оксана Потапова: «Лідерство – це не «копаю від забору і до обіду». Це підтримка громади»

5
443

Оксана Потапова – феміністка, співзасновниця ГО «Театр для діалогу» та жіночої ініціативи «Одна з нас», фасилітаторка навчальних процесів. Нещодавно Оксана фасилітувала навчання в школі політичної участі для жінок і дівчат із інвалідністю «Лідерка». Близько 20 учасниць з усієї України вивчали інструменти впливу на державні процеси, спілкувалися з провідними жінками країни та закордону.

50% дізнавалися, які вони – майбутні лідерки, яким є сучасне жіноче лідерство і чому інклюзивність – це не просто модні віяння.

Жінки з інвалідністю: «Наш гендер в очах суспільства – це наша інвалідність»

Знайомлячись із лідерками, для мене було несподівано почути від однієї учасниці, яка сприймала себе як «людину з інвалідністю» і не думала про те, що вона також жінка. А на «Лідерці» вперше усвідомила себе саме жінкою з інвалідністю, і обидві ці ідентичності для неї важливі. Для учасниці це стало справжнім відкриттям. Оксано, чи могла б ти поділитися своїми відкриттями?

Я вперше працювала тренеркою в групі жінок, які мають різні види інвалідності. Чесно скажу, що готуючись до тренінгу, сама опиралася на суспільний стереотип, мовляв, особи з інвалідністю – це лише люди на візках. Але ж є ще люди з порушеннями зору, слуху, із психічними порушеннями…

Буквально за годину ми напрацювали унікальний, на мою думку, посібник з інклюзивного навчання, який складався із рекомендацій самих учасниць. Багато із цих принципів мені були невідомі й стали неймовірним уроком чутливості.

Наприклад, учасниці з порушенням зору зверталися до мене і до групи: «Звертаючись, будь ласка, називайте кожного разу своє ім’я, бо ми не бачимо вас і не завжди впізнаємо за голосом». Це так просто, але було геть не очевидно для мене.

Або ж дівчата з порушенням слуху попросили мене: «Коли ви говорите, повертайтеся до нас обличчям, бо ми читаєм по губах. Коли ж ви відвертаєтеся – ми не чуємо і не бачимо, і не можемо зрозуміти вас». І я одразу пригадала, як часто я як тренерка обертаюсь спиною до групи, щоб записати щось на дошці, і продовжую в цей час щось говорити. Зазвичай це нікого не бентежить…. Такий запит для мене дає розуміння ще одного виміру стосунків, нового способу комунікації – не лише словами, а й тілом.

…Для мене це ілюструє дуже важливий принцип інклюзивного суспільства: замість «допомогти» людині і «нічого не змінювати», потрібно створити такі умови, щоб кожна людина проявляла свою самостійність, незалежність.

Читайте також: Яна Зінкевич: «У політиці в мене військовий авторитет»

Ще для мене було важливо, щоб кожна учасниця поміркувала – що значить для неї множинна дискримінація: коли вона зазнає на собі утиску, і як жінка, і як жінка з інвалідністю. Як це змінює її усвідомлення себе і які є способи протистояти дискримінації.

Так одна слухачка зізналася: «Коли про нас говорять, то часто називають «люди з інвалідністю». А хто це? Мають на увазі найчастіше чоловіків. А наш гендер вимивається. Наш гендер в очах суспільства – це наша інвалідність».

І це не просто слова однієї жінки. Ми запропонували учасницям назвати асоціації, які викликає пресреліз, де йшлося про жінок з інвалідністю, але використовувалася нейтральна мова – «особи з інвалідністю». І самі учасниці ділилися, що в тексті «прочитали», що йдеться про чоловіків або змішану групу.

Тобто називаючи жінок з інвалідністю жінками з інвалідністю, ми робимо їх видимими як на рівні мови, так і більше – на рівні суспільства.

Це спроба заявити про жінку з інвалідністю, поділитися, що в кожного та кожної є набагато більше досвідів, аніж «інвалідність». Тож, відповідаючи на питання «хто ми?», – може йтися про вік, місце проживання, сімейний стан, чи є ця жінкам внутрішньо переміщеною, яка в неї освіта, чи бере участь у політичному житті. Ось скільки різних ідентичностей!

«Інклюзія – це системна чутливість»

Якраз інклюзивне суспільство є таким, що відповідає потребам якомога більшої кількості людей…

Я би ще доповнила. Навчаючись чутливому спілкуванню, я для себе виробила таке визначення: інклюзія – це системна емпатія, чутливість до різних потреб на рівні суспільства. Причому мені здається, що недостатньо просто співчувати, варто робити щось, аби задовольнити ці потреби.

Ще одним прикладом може бути практика включення в суспільство батьків із малюками (частіше – це мами, але не лише). Тут йдеться і про інфраструктурну (не)доступність: годі уявити ту кількість перешкод, які потрібно подолати мамі з візочком, аби «просто» сходити в магазин. Це, до речі, велике поле солідарності людей з інвалідністю та батьків з візочками – їм однаково важко долати архітектурні бар’єри…

Також ідеться і про послуги, які дозволятимуть батькам із дітьми бути присутніми в просторах: вільно змінити підгузки, мати дитячий куточок, погодувати дитину грудьми…

Про ці базові, але часто недоступні послуги та простори, мені розповідають молоді мами. Відсутність таких умов означає, що більшість з них залишаються вдома, не потрапляють на навчальні, культурні та інші події, чекають, поки дитина піде в садочок або до школи. Тому ми, наприклад, ввели практику запрошення няні на тренінги, якщо в цьому є потреба учасниць. Так вони отримують доступ до знань, поки їхні діти під наглядом.

У формуванні політик можуть не враховуватись певні потреби окремих груп. З одного боку, ці потреби можуть бути невидимі, або ж ти ніколи з ними не зіштовхувався. З іншого – створювати рівні можливості насправді непросто. Це потребує зусиль.

У нас є ілюзія, що інклюзія – це (умовні) метелики та єдинороги, що просто треба всім нам, таким різним, зібратися, обійнятися і всіх «включити в суспільство». А направду мій досвід показує, що ми маємо робити певні свідомі кроки – питати одне одного про потреби і дійсно чути відповіді, змінювати наші звичні способи поведінки, вчитися взаємодіяти, створювати умови, які найкраще допоможуть, наприклад, нам вчитися всі разом.

«Феміністичне лідерство – це по-інакшому вибудовувати владні відносини»

Чи побачила ти серед учасниць «Лідерки» майбутніх політикинь, тих, хто готовий очолювати топ-посади?

Я переконана, що особистий досвід є тим джерелом натхнення, яке може давати драйв і формувати бачення майбутнього. Водночас, щоб зробити крок у політичну кар’єру, потрібна системна підтримка, мережування, можливо, навчання, а ще досвід і мотивація. Жінки на політичній посаді – це ж не трапляється одноденно. Вони йдуть до неї не один рік.

Серед наших лідерок я бачу мотивованих і натхненних активісток, які готові робити зміни в тій сфері, що їм близька.

Так, учасниці, які мають досвід громадського активізму, наприклад, побудували доступну школу чи зробили інші змінив в громаді, – уже можуть спиратися на цей досвід.

Є і дівчата, які лише роблять свої спроби в політиці. Для них першим серйозним викликом є усвідомлення «я можу» і мобілізація інших навколо себе як активістки, лідерки своєї громади.

Як на мене, питання політики – значно ширше, аніж інституційне. Це зміни у свідомості людей та системі. А це вже впливає на те, які приймаються рішення у політиці, які настрої в суспільстві й про що говорить медіа.

Тож для змін у громаді не обов’язково мати посаду при владі. Іноді, коли людина приходить до посади й не має розуміння потреб спільноти та інклюзивного мислення, може нашкодити.

Спілкуючись із слухачками «Лідерки», я також намагалася розвінчувати ідею, що лідерство – це «я копаю від забору і до обіду», «поставила сама собі ціль – і йду до неї» чи «я здобула, і це тільки моє»… Звісно, роль особистості має місце. Але в моєму розумінні лідерство – це підтримка громади. Зміни не робить одна людина. Це результат спільних дій громади, команди, спільноти. І якщо ми хочемо бачити лідерів і лідерок у нашому суспільстві, ми повинні розуміти, яку систему підтримки можемо їм надавати.

А яке, на твою думку, сучасне жіноче лідерство?

Навчаючись на програмі жіночого лідерства у Канаді (Coady International Institute, Women Change Leaders Program, 2015), я чи не вперше відповіла собі на ці питання.

Феміністичне лідерство – це по-інакшому вибудовувати владні відносини: на противагу звичному принципу ієрахічності влади (те, що називають «влада над» або power over), будувати стосунки із максимальним залученням та співпрацею («влада з»/power with). Не йдеться про повну відсутність ієрархій. Це радше означає максимальну культуру діалогу там, де вона можлива.

Читайте також:  Мери Чернівців і Вижниці призначили радницями жінок, які мають інвалідність

На мою думку, лідерство з’являється тоді, коли, по-перше, в тебе є розуміння нагальних потреб у громаді, а, по-друге, – ресурс. І тут я говорю не лише про грошовий або структурний ресурс (коли є певна посада). Йдеться більше про інтелектуальний, емоційний – про здатність відповідати на потреби, які ти бачиш. І, маючи цей ресурс, ти береш відповідальність за задоволення потреб своєї громади чи певної групи в суспільстві.

Я би сказала, що лідерство означає здатність мобілізувати ресурси для задоволення потреб громади. Так просто, і так комплексно водночас.

…Ми тривалий час жили в умовах, коли лідерство було переважно ієрархічним, домінантним, це так звана маскулінна модель, яка базується на рисах чоловічої гендерної соціалізації. Що це значить? Коли емпатійний зв’язок із іншим не обов’язковий, бо є вказівка, інструкція; коли є підпорядкування, яке базується в кращому випадку на повазі, а не в дуже хорошому – на страху, субординації й підкоренні. Ця система досі працює – і в урядових структурах, в бізнесі, в сім’ях патріархального суспільства.

Є поступові зміни, але все ще домінує маскулінна модель управління та вибудовування відносин.

Коли ж ми говоримо про модель феміністичного лідерства, то йдеться про лідерські якості, які тривалий час були основою жіночої гендерної соціалізації. Це емпатія, здатність виконувати багато завдань одночасно, бути гнучкою, уміти вибудовувати тривалі стосунки.

Жінки часто будують ці стосунки в громаді, суспільстві. Наприклад, я вже три роки працюю із жінками-ВПО і помітила одну характерну рису: якщо вся сім’я виїжджає, то саме жінка біжить в установи, лікарні, школи… Саме вона є тією людиною, які вибудовує соціальні зв’язки: чи вона так звикла, чи так її виховували або ж їй зручніше. З одного боку, це її сильна сторона, яка допомагає родині інтегруватись. З іншого – це створює величезне навантаження на жінок, яке часто є невидимим.

І тут важливо зазначити: я не говорю про те, що є «притаманні» або «біологічні» жіночі або чоловічі риси. Йдеться лише про те, що різний досвід виховання хлопчиків та дівчаток призвів до того, що певні риси поведінки є більш розвинутими у жінок або у чоловіків.

На мою думку, феміністичний підхід в тому числі прагне змінити це і надати можливість всім людям розвивати в собі різні якості, незалежно від гендеру.

Ці зміни дуже непросто стаються, адже тривалий час жінок і чоловіків готували до різних суспільних ролей…

Бо так працювала економіка. В індустріальному суспільстві не потрібно було співчувати (емпатувати), там потрібно було ефективно працювати. Війни і заводи – це дуже ієрархічні та прості системи, побудовані на підпорядкуванні. Цим займались чоловіки. Робота жінок полягала в тому, щоби народжувати, виховувати і доглядати за дітьми та родиною.

До слова, патріархальна модель суспільства – це ж не лише про розподіл певних ролей. Це також і про те, що певні види роботи чи поведінки вважалися, і досі вважаються прийнятним і престижним, бо асоціюються з «чоловічим», а інші, «жіночі», – знецінюються. Часто це відображається і на рівні оплати цих професій.

Читайте також:  Марія Нікітіна, Вижницька міськрада: «У сесійну залу мене заносили на руках»

Зараз економіка виходить в постіндустріальну епоху, де і знання, й ідеї, і креативність стають продуктами. Це розширює ціннісну картину. Так, сьогодні багато чоловіків у психології, неформальній освіті і взагалі у приватній сфері, яка донедавна вважалася жіночою, не дуже престижною, а ще малооплачуваною.

У цьому сенсі у жінок з’являється перевага. Бо ті навички, які в бізнесі, політиці зараз у попиті, у жінок більш розвинуті. Тобто для вирішення якогось важливого питання потрібно мобілізувати владу не «над кимось», а «спільно з» іншими учасниками.

Однак, на мою думку, справжній злам станеться тоді, коли ми почнемо цінувати репродуктивну працю, яку ми в суспільстві не звикли високо оцінювати, зробити вагомою і помітною домашню, досі неоплачувану роботу.

А ще я мрію, щоб у постгендерному суспільстві чутливість, партнерські відносини і діалог були властиві й чоловікам, і жінкам. Адже здатність до них  і є основою справжнього лідерства.

Ірина Виртосу, ZMINA, для 50%

Цей матеріал підготовлено ГО «Боротьба за права» за підтримки Міжнародної фундації виборчих систем (IFES) та Міністерства міжнародних справ Канади.

Фото надані героїнею публікації

Більше публікацій
Більше публікацій Ірина Виртосу
Більше публікацій Статті