Олена Розвадовська — співзасновниця та голова правління Благодійного фонду «Голоси дітей», правозахисниця, волонтерка. Унікальна особистість, яка не просто створила себе сама — вона зробила це у надзвичайно складних умовах, які обрала для себе свідомо.
Сьогодні її знають не лише як очільницю «Голосів дітей», яка однією з найперших в Україні почала системно опікуватися дітьми війни. Але і як консультантку та координаторку документального фільму данського режисера Сімона Леренґ Вільмонта та українського співрежисера Азада Сафарова «Будинок зі скалок» — номінанта цьогорічної премії «Оскар».
Пошук себе
Олена — людина з високим рівнем самоорганізації, цілеспрямована та дуже вольова. Тож складно навіть уявити, що в юності вона була «такою собі потєряшкою» — саме так вона згадує студентські роки, які були для неї «постійним пошуком себе».
Закінчивши школу, не знала, у якому напрямку рухатися далі. І пішла навчатися туди, де був найнижчий конкурс. Потім перевелася на заочне відділення, щоби мати змогу працювати. Багато читала, бо саме в книжках шукала головні сенси для себе, багато чого вивчала сама.
«Я швидко читаю та швидко вникаю у зміст, в організаційні питання, тож із моїми компетенціями та знанням англійської, яку добре вивчила ще у школі, роботу мала постійно. Мені було однаково, що робити, головне — інтенсивно жити, щоби набиратися життєвого досвіду. І так я дожила до 26 років, не розуміючи, що насправді мені цікаво. Досі пам`ятаю той свій запит до неба: «Боже, дай мені визначитися! Нащо я прийшла у цей світ?», — пригадує Олена.
Одного разу вона познайомилася з Ларисою Мудрак, на той час заступницею голови Нацради з питань телебачення та радіомовлення.
«Під час розмови у мене був такий надрив, аж сльози виступили. Сказала, що не розумію, чим взагалі займаюся, що хочеться робити щось таке, що буде мати цінність, приносити користь людям і дасть мені душевний спокій. Через два тижні вона зателефонувала: «Є робота, якраз для тебе. Пов`язана з благочинністю, з дітьми. Прессекретар в Офісі Уповноваженого президента з прав дитини».
Читайте також: Марія Іонова, Олександра Матвійчук, Марина Хонда та Марчін Валецкі про відбудову України за участю жінок
Нова тема
Це був 2011 рік, Офіс дитячого омбудсмана щойно створили. Початок був для Олени нелегким. Треба було вивчити теми, яких раніше ніколи не торкалася, — права дитини, робота зі ЗМІ. Але вона прийняла цей виклик, поставила особисте життя на паузу, працювала з сьомої ранку до одинадцятої вечора, без вихідних.
«І завдяки своїй здатності швидко вчитися, за місяць я вже вільно плавала у цій сфері», — каже Олена.
Тоді вона відкрила для себе абсолютно невідомий раніше напрям — права дітей.
«І думала: а чому я, коли була дитиною, і гадки не мала, що у мене можуть бути якісь права?.. Відкривала для себе цілі пласти цієї теми: насильство щодо дитини, булінг, діти, що живуть в інтернатах, важкохворі діти… Ми виїжджали у школи, у яких траплялися якісь шокуючі випадки, реагували на випадки сексуального насильства щодо дітей. Усі ситуації детально розбирали».
Нові знання спонукали до рефлексій про власне дитинство:
«А з нами у школі поводилися так-то і так-то — виявляється, це було протиправно… Я дитина з 1990-х, хто тоді взагалі казав про мої права?.. Підхід був один: «хорошо, что не умерла, и молодец, что выросла». Батьки мене не били, але права на власну думку та позицію доводилося добиватись. Домінувало ставлення: «Що ти зараз можеш знати? Ось виростеш, тоді і будеш знати, а зараз сиди і мовчи»… Не те щоби я зростала в якійсь тиранії – це було загальне ставлення соціуму до дитини як такої. Дитина була позбавлена суб`єктності тільки тому, що вона дитина. Я міркувала над темами насильства і думала, що сама була дитиною, яку ніхто не захищав. Тобто, і я могла стати об`єктом насильства чи якогось іншого злочину».
Тоді ж Олена багато чого відкрила і у самій собі. «І з сумом думала: Боже, якою б я сама могла стати мамою, якби всього цього не знала!.. І раділа, що поки не народила дітей».
Справа життя
Робота в Офісі дитячого омбудсмана надала Олені можливість дослідити досвід різних дітей.
«Ми відвідували дитячі виховні колонії, дитячі лікарні, онкологічні відділення, інтернати, в тому числі, і для дітей із інвалідністю. Я побачила, як вони страждають в цих інтернатах… І оцей масштаб досвіду, який почала набувати — несправедливість, біль, непочутисть, страждання, через які проходили діти — вражав мене дуже сильно…»
Саме тоді і сформувалося розуміння того, що вона хоче і може робити. Що врешті стало справою її життя. Неймовірно тяжкою, але й неймовірно гуманною та шляхетною справою — захищати права дітей. Бо все, із чим зіткнулася в ту пору, викликало в неї «сильне відчуття несправедливості від того, що діти так страждають, що дорослі поводяться з ними як черстві пні… Було таке бажання наводити справедливість».
…Почалася війна на Донбасі.
«Почалися листи з Донецька, Луганська — про поранених або контужених дітей. Я була приголомшена. Мені здавалося, що все, що можна знати про дитячі біди, я вже знаю. А тут війна, досвіду якої в мене, як і у всіх нас, немає». В Офісі, звісно, були факультативні протоколи, розроблені на основі міжнародних конвенцій, на теми захисту дитини під час війни та в умовах кризи. Але Олена ніколи їх навіть не відкривала — «бо навіщо знати, як захищати дітей під час гіпотетичної війни?.. Із квітня 2014 довелося все вивчати».
Для неї завжди було важливим втілювати досвід на практиці, тож почала писати статті для «Дзеркала тижня» — про евакуацію, про те, як живуть діти у Донецьку та Луганську.
Війну на Донбасі з самого початку сприйняла як невід`ємну частину власного життя. Тож сказала тодішньому дитячому омбудсманові Миколі Кулебі, що потрібно виходити у публічний простір із питаннями дітей війни та їхати на схід. Поїхали, і тоді вона вперше потрапила на Донбас, де до війни ніколи не була.
Перший досвід війни
Це була зима 2015 року, почалися чергові активні бої та інтенсивні обстріли населених пунктів. Повернувшись із поїздки, Олена відчула, що їй потрібно більше знати про цю війну.
«Бо якщо чогось не розумію, мені важко усвідомити, навіщо я цим займаюся». Тож запропонувала Кулебі: «Давайте я на місяць поїду на схід, позбираю там інформацію, щоби зрозуміти, як мені, як прессекретарці, з цією темою працювати».
Кулеба дав їй контакт протестантського пастора у Слов`янську, де вона оселилася у Центрі для переселенців, який облаштувала церква. І почала щодня їздити по різних населених пунктах Донбасу.
Спочатку просто спостерігала:
«Мені дуже важливо було побачити, як і чим живе конкретне місто, яка дорога йде до села, що значить «тупикове село», що таке «лінія фронту», яку саме загрозу це несе дитині».
Розпитувала місцевих, наскільки віддалена лінія фронту від їхніх будинків, щоби зрозуміти, яка саме небезпека їм загрожує: міни, артилерія чи кулі від стрілецької зброї. Розпитувала дітей, як змінилося їхнє життя з початком війни, чого їм зараз хочеться.
Читайте також: Оксана Дрюк: Спочатку волонтерство, а потім робота у міській раді
«Важливо було зрозуміти контекст, набратися знань. Бо ось передали волонтери продуктовий набір на всю родину — а що далі? Які потреби у дитини з цієї сім`ї, які можуть бути інструменти допомоги? Треба було зрозуміти, що переживає дитина при стресі або при пораненні»
Олена зізнається, що на початку була у дещо шоковому стані. Нове, незвичне життя — в умовах війни. Безліч людських трагічних історій, чути які їй було дуже важко. Антиукраїнські настрої багатьох місцевих жителів.
«Якщо ти розмовляла українською, на тебе косо дивилися, а іноді могли і дуже агресивно відреагувати. Доводилося говорити російською. Тобто, були такі різношарові контексти, які мене морально дуже травмували. І цьому треба було якось давати раду».
Життя у дивному стані
Але повертатися до Києва навіть не думала. Бо важливішим для неї виявилося опікуватися дітьми війни на практиці, а не в офісних умовах. До того ж, ніхто з офісу назад активно не кликав. Тож і вирішила: «О`кей, буду працювати тут сама». І прожила на фронтовому Донбасі майже п`ять років.
Вона не мала ніякого доходу, зарплату в офісі вже не отримувала, жила на свої невеликі заощадження. Перша робота, яку отримала у Слов`янську за контрактом — навчання дітей мінній безпеці.
«Мені було дуже цікаво засвоїти цей абсолютно новий досвід. Навчати дітей, які бувають міни та боєприпаси, як саме вони ранять. Проєкт фінансувала Швейцарія, і ми були першими в Україні, хто почав займатися питанням мінної безпеки для дітей. Щодня виїжджали до шкіл різних населених пунктів Донецької та Луганської областей, надавали дітям інформацію в ігровій формі — співали, танцювали».
Надвечір у неї сідав голос.
Спостерігаючи, як діти реагують на мінну небезпеку, як відрефлексовують свої відчуття та емоції, Олена отримувала черговий практичний досвід. А в якийсь момент зрозуміла, що живе в дивному стані:
«Ти тут працюєш з дітьми війни, бачиш їх щодня, а на рівні державної політики їх наче немає. Усі органи виконавчої влади — Мінсоцполітики, МОЗ та інші, що працюють над розробками нормативних актів стосовно дітей, — вони мали просто кричати про дітей війни!».
За словами Олени, перші їхні напрацювання віддавали формалізмом. Мінну безпеку дітям почали викладати лише у 2022 році.
«Ми втратили вісім років багато в чому, зокрема, у становленні служб психологічної підтримки. Психологічної допомоги потребувало багато дітей на Донбасі, але там працювали лише міжнародні організації. Чи взяли тоді щось із їхнього досвіду наші органи влади? Боюсь, що ні. Зараз, здається, вже немає фонду, який би психологією не займався. Але ж можна було протягом восьми років прокачувати ці навички», — переконана Олена Розвадовська.
Емоційне виснаження
Через 9 місяців від початку роботи на Донбасі Олені знадобилася психологічна допомога. Настав момент, коли вона днями не могла встати з ліжка.
«Було виснаження через дуже багато запитів, претензій, невдоволення. Бо у людей нічого не вирішувалося, нічого не покращувалося».
Читайте також: Що говорити, а про що помовчати: як підтримувати людей у кризових ситуаціях?
Дуже багато енергії витратила і на перехід у нову норму життя: постійно треба мати при собі паспорт, бо всюди блокпости, постійно треба дивитися під ноги, бо можуть бути розтяжки. Із її гардеробу зник увесь кольоровий одяг: тільки хакі, чорний та колір піску — те, що дозволяло маскуватися від прицілів снайперів.
«Життя у такому режимі, коли ти сама собі не належиш. Не знаєш, що на тебе очікує, ти весь час відкрита до чужого болю. Ти начебто і приїхала сюди тому, що тут багато болю, і потрібно допомагати. Але ж це дуже важко проживати. І ще претензії, з якими люди апелювали до мене, бо більше ж до них ніхто не приходив: «А почему нам до сих пор свет не дают?» Доводилося першій відбивати весь негатив, тому що хто ж ще у те село приїжджав? Не депутати і не міністри, а тільки волонтери, які хліб привозили. Їдеш у це село і негоду, а тобі навіть «дякую» не скажуть, зате послати можуть ні за що. І це також спустошувало. Це вже зараз я такий собі «бронепоїзд», і мене важко чимось поранити. А тоді я була без броні. Але були й гарні емоції, і гарні люди, з якими ми досі дружимо».
У Слов’янську Олена познайомилася з психологинею Тетяною Асланян, яка зібрала команду психологів із Донецької області (вони одні з перших почали надавати кризову психологічну допомогу на Донбасі). Спочатку Олена направляла до них дітей, а потім вони привели до норми і її саму. Тоді ж вона вчергове відкрила для себе новий напрям — психологічну підтримку дітей.
Зайцеве
У 2018-2019 роках Олена кожної суботи їздила у Зайцеве — село на підконтрольній Україні території майже під самою окупованою Горлівкою. У Зайцеве тоді заїжджали тільки найсміливіші волонтери й волонтерки, бо це було дуже небезпечно. До того ж, його вулиці прострілювалися снайперами. Але там залишалися жити 40 дітей. В одному з уцілілих від обстрілів приміщень дитячого садка Олена облаштувала простір для арттерапії. І всі 40 дітей приходили туди.
«Я не психологиня, тож не могла проводити психологічні інтервенції. Але розуміла: інколи просто спілкування з дітьми, надання їм можливості бути собою, виплескувати свої емоції, може творити дива».
Олена привозила дітям кілограми кінетичного піску. Везла самотужки — їхала маршруткою «Слов`янськ-Бахмут», потім машиною. Привозила багато різних артматеріалів та фарб, «що ось, беріть, та хоч стіни мажте».
«І вони мазали руками стіни, і там стояла така енергія, що я думала: нарешті вони розряджаються і починають усміхатися. Бо діти були просто замороженими… Нас там неодноразово обстрілювали. Коли йшла активна стрільба, ми робили світломаскування на вікнах. Одного разу куля влетіла в одну з кімнат садочка, яка виходила вікнами у бік «ДНР».
Ремонт у цій кімнаті Олена зробила разом із дітьми.
«Я нові меблі замовила. Там було дуже гарно та затишно… Зараз у Зайцевому повністю все знищене, випалене — село під Бахмутом. Усі діти звідти виїхали», — каже Олена Розвадовська.
Постійна небезпека не змусила її покинути польову роботу.
«Бо вона справжня. Саме вона дає тобі реальну картину життя, наводить різкість. Провал в ілюзію — дуже шкідлива річ. Що ближче ти до реальності, то менше потім потерпаєш від стресу. Тож коли почалася повномасштабна війна, я шоку не відчула. Просто стала працювати втричі більше. Відсутність шоку допомогла швидко сконцентруватися, зрозуміти, що саме потрібно робити».
«Будинок зі скалок»
Цей фільм багато в чому відбувся завдяки досвіду Олени, здобутому і «в полях», і під час роботи в Офісі дитячого омбудсмана.
Саме вона порекомендувала цей Центр соціально-психологічної реабілітації у Лисичанську, про який розповідає «Будинок». Вона також давала режисерам професійні поради щодо поводження з дітьми.
«Такі діти мають досвід вилучення з сім` ї, або живуть, розуміючи, що їм шукають прийомну сім`ю. Вони завжди чекають на свою маму, вони завжди як відкрита рана, перед якою важко встояти. Ти бачиш очі такої дитини, і хочеш пообіцяти їй все! А цього не можна робити в жодному випадку, бо ти ніколи не виконаєш головне її бажання. Ніколи не забереш її додому, не заміниш їй батьків, не влаштуєш її майбутнє життя. Не можна постійно з подарунками приїжджати, щоби не формувати у дітей суто матеріальної зацікавленості у тобі. Щоби вони не чекали на тебе лише через подарунки, а цінували за спілкування. І щоби ними самими не маніпулювати через подарунки: ми тобі це подаруємо, а за це знімемо з тобою ось таку сцену. І, до речі, деякі так і знімають: наобіцяють дітям щось, і діти на камеру говорять все, що від них вимагають».
Спочатку Олена приглядалася до знімальної команди. Які вони? Чого від них чекати у спілкуванні з дітьми? І зробила висновок, що це люди з етичними, екологічними підходами до чутливих питань.
«Вони добре розуміли, що таке гідність дитини та повага до неї, з розумінням сприймали будь які необхідні обмеження. Азад і Сімон спрямовували зусилля на те, щоби налагодити дружбу з дітьми. І головне — робили це абсолютно щиро».
«Голоси дітей»: перше звучання
На момент початку роботи над фільмом Олена вже розмірковувала, що робити далі. Розуміла, що треба переходити на новий рівень, фіналізувати свій практичний досвід, використовувати його для більш масштабної діяльності.
І вони разом із Азадом Сафаровим вирішили створити фонд.
«У мене вже була дуже широка мережа комунікацій на Донбасі: діти, батьки, дитячі садки, школи, посадовці. Мені вже не потрібно було чогось навчатися — я вже все знала про дітей війни».
Від самого початку Фонд «Голоси дітей» став надавати психологічну підтримку дітям та їхнім батькам. Із часом з`явилася можливість платити психологам зарплату. Нині у Фонді 14 психологів і психологинь, які щодня приймають онлайн.
Читайте також: Солідарність під час війни: ініціативи, які допомагають жінкам в Україні
«За цей рік ми провели майже 3 тисячі консультацій та маємо 700 кейсів, тобто, 700 клієнтів — це мама чи дитина — які отримали до 10 сесій. Це і підлітки з проблемами депресії, схильністю до самоушкодження, суїцидальними думками, тугою за домом, і мами, які не розуміють, що сталося з дитиною», — розповідає Олена Розвадовська.
У пошуках фінансування почали подаватися на гранти, організовувати фандрейзинг та аукціони у фейсбуці. Використовували різні креативні підходи. Більше розраховували на фандрейзинг, згуртовуючи людей, які їх знали, а тому довіряли. Коли не вдавалося отримати гранти, жили на донати. До повномасштабного вторгнення їх підтримували тільки українці.
«А після 24 лютого ми отримали просто хвилю підтримки з усього світу — від Японії до Латинської Америки. Не знаю, як вони нас знаходили. Можливо, через те, що багато українців та українок у твіттері почали нас рекомендувати. Як з’ясувалося, на той час ми були ледь не єдиними, хто системно займався дітьми війни. Зараз уже дуже багато організацій займаються ними».
Система захисту дітей дуже слабка
Ключовим органом влади, що відповідає за політику в контексті дітей, Олена називає Мінсоцполітики.
«Ми різними шляхами намагалися доносити наші меседжі. І в певний момент виникло відчуття втоми: а чому ми взагалі маємо говорити про те, що і так очевидно? Заміняти собою людей, які повинні цим займатися, не хотілося. І коли розумієш, що допомогти тобі не можуть, у певний момент абстрагуєшся і просто робиш свою роботу».
Систему захисту дітей в Україні Олена вважає дуже слабкою. Так, постанова Кабміну «Про затвердження Порядку надання статусу дитини, яка постраждала внаслідок воєнних дій та збройних конфліктів» вийшла у 2017 році. Війна почалася у 2014, а на розробку та прийняття такої постанови знадобилося цілих 3 роки. На щастя, і «Голосам дітей», і багатьом іншим громадським активістам та правозахисникам вдалося добитися, щоби психологічна травма, яку дитина отримує під час війни, не потребувала доказів відповідних фахівців. Бо об`єктивно є причини, які дитину травмують.
Олена констатує, що багато процесів у сфері захисту дітей відбувалося не лише без глибини розуміння теми, але й без особливого бажання її зрозуміти. Пригадує, як на одній із зустрічей в Мінсоцполітики розповідала про досвід, із яким живуть діти вздовж лінії розмежування. Одну родину з Авдіївки треба було поставити на облік, але з цією метою соціальні працівники вперше прийшли до них лише у 2018 році.
«Це говорить про неспроможність соціальної сфери, її працівників на місцях давати собі раду з викликами війни. Нема такого бажання, бо нема засобів та ресурсів, а ресурсів нема, тому що на це нема коштів. І так воно одне за одним тягнеться, а у підсумку видається формалізм, бо нічого іншого система в цих умовах видати не може. Потрібні ґрунтовні зміни. Україна є учасницею Конвенції ООН про права дитини, тому вигадувати особливо нічого не потрібно, треба просто виконувати», — переконана Олена.
Адвокація змін
Реформування системи інтернатів не входить до компетенції «Голосів дітей». Але Фонд зі своїми партнерами займається адвокацією необхідних змін. Концентруються насамперед на психологічній та психосоціальній допомозі, на досвіді дітей під час війни. Основна місія Фонду, за словами Олени, — встановлення в Україні такої системи психологічної допомоги, яка б дозволяла кожній дитині при необхідності її отримати.
«Прагнемо розвинути її якість, експертизу, насамперед, в контексті пережитих воєнних подій».
Фонд проводить тренінги для вчителів. Психологи та психологині розробили програми з використання власного ресурсу при емоційному вигоранні, з розуміння потреб дітей. Проводиться багато тренінгів для самих психологів, зокрема, по кризовому реагуванню. Закупили програми «Безпечний простір», «Діти та війна». Це програми психологічної групової роботи з дітьми, які розроблялися зарубіжними та вітчизняними інституціями.
«Свій досвід фіксуємо та описуємо. Аналізуємо всі інтервенції, які проводимо з дітьми. Що працює, що не працює. Наші психологи дослідили дуже багато іноземного досвіду, але він має бути контекстуалізований у наших умовах. Тож зараз пілотуємо декілька власних програм, і після того, як буде проаналізовано та доведено їхню ефективність, запропонуємо їх іншим організаціям», — розповідає Олена Розвадовська.
Читайте також: Галина Куц: «жінка із телевізора», громадська діячка, депутатка
Програми пілотуються та підсумовуються у дитячих таборах та в осередках Фонду, які на сьогодні функціонують у Львові, Миколаєві, Трускавці, Тернополі, Івано-Франківську, Чернівцях, Берегові, Чернігові, Дніпрі, Харкові. Також є мобільна бригада у Київській області.
Але оскільки нинішня реальність постійно змінюється, то досвід війни, як застерігає Олена, після травмуючої події через місяць може мати одні наслідки, через рік — інші, а через 5 років — ще інші.
«Тому на другий рік повномасштабної війни зарано говорити про програми, які можуть спрацювати з максимальною точністю. Зараз така робота відбувається лише на етапах пілотування і вимірювання ефективності. Бо немає навіть часу, щоб точно виміряти ефективність більше, ніж на два місяці. Тому зараз здебільшого працюємо над удосконаленням того, що вже існувало раніше, оскільки інструменти кризової психологічної допомоги вже давно розроблені і вони загальні», — наголошує Олена Розвадовська.
Чоловіки неохоче йдуть у «дитячу» сферу
За словами Олени, різниці між жінками та чоловіками у роботі з дітьми немає, якщо йдеться про професіоналів та професіоналок. Якщо для дитини важлива модель батька, то краще, коли психолог чоловік. Але проблема в тому, що з дітьми працюють переважно жінки. Тож чоловічих фігур часто не вистачає.
«У табори на різні активності ми завжди шукаємо саме чоловічу фігуру. А чоловіки не дуже охоче йдуть у сферу роботи з дітьми. Їх тут набагато менше, ніж жінок»
Але зараз гендерні границі у деяких професіях, нарешті, розмиваються, і серед дитячих психологів з’являється більше чоловіків.
«Я мрію, щоб їх стало більше і серед соціальних працівників, тому що часто дітям не вистачає саме чоловічої фігури: вдома мама з бабусею, у школі — вчителька. Прийшов до психолога – і там тьотя сидить», — резюмує Олена Розвадовська.
Олена Чередниченко
