«Я завжди кажу, що треба робити щось так, щоб показати приклад іншим. І коли мені говорять, що в мене не вийде, я просто роблю своє. Коли все виходить, все працює — це для мене найважливіше», — розповідає радниця мера Тернополя з соціальних питань Ольга Гордієнко.
Вона очолює громадську організацію «Центр «Бебіко» і є директоркою благодійного фонду «Єднання поколінь». А з травня 2024 року очолила Центр життєстійкості Тернопільської громади. Це проєкт від Міністерства соціальної політики, який є складовою Всеукраїнської програми ментального здоров’я «Ти як?»
Спілкуємося з Ольгою Гордієнко про її досвід роботи в соціальній сфері та політиці, а також про те, як і кому вона зі своєю командою допомагає, з якими викликами стикається в час війни та як їй удається підтримувати таку велику кількість людей і не «вигоріти» самій.
До речі, якщо вдатися до цифр, які надала нам співрозмовниця, то організації, які вона очолює, підтримують 97 дітей із інвалідністю, 170 мам, понад 200 людей старшого віку, 70 ветеранів та ветеранок. А на початку повномасштабного вторгнення Центр «Бебіко» ще й став тимчасовим прихистком для 82 родин із дітьми з інвалідністю, які приїхали в Тернопіль евакуаційними потягами з областей, де тривають активні бойові дії.
На той час інклюзію сприймали як щось дивне
Працювати в громадському секторі Ольга Гордієнко почала з 2010 року. Каже, до того спробувала себе в різних професіях, була й директоркою благодійного фонду, і менеджеркою на заводі.
«Але я зрозуміла, що робота з дітьми, мамами — це моє. Я просто це люблю. Ще 2008 року до мене звернулися чотири мами дітей із синдромом Дауна, і вже тоді я задумалася, щоб розпочинати роботу з розвитку дітей, проводити розвиваючі заняття, консультації. На той час ми були першими, хто взявся за подібне. Я поїхала в Київ і ознайомилася з досвідом роботи Всеукраїнської благодійної організації «Даун Синдром», подивилася, як вони працюють із дітьми, які в них заняття, які програми використовують. І так ми розпочали підготовку й реєстрацію громадської організації та початку діяльності. Тоді це був тривалий процес, не так як зараз — легко і швидко. 2010 року ми отримали статут і зареєструвалися як громадська організація «Центр сприяння дітям із синдромом Дауна «Бебіко».
До того в Ольги Гордієнко вже був досвід спілкування з дітьми, адже вона свого часу мала власну агенцію, яка займалася пошуком нянь і домогосподинь.
«І от якраз серед моїх клієнток були мами дітей із інвалідністю, і ми почали говорити про інклюзію, щоб ці діти займалися разом із нормотиповими. Так у місцевих дитсадках у 2012 році почали з’являтися перші інклюзивні групи. Потім при «Бебіко» був дитсадок, який відвідували і діти з інвалідністю, і нормотипові. На той час це все сприймали дуже дивно. Процес домовленостей був непростий, велися переговори, зустрічі. І це було дуже складно, бо навіть у вищих інстанціях не розуміли того, що це можливо. Хоча ми наводили приклад Львова, Києва, де інклюзія розвивалася, де всі діти разом навчалися і все було добре».
Читайте також: Оксана Лихо: Коли лідерка веде людей за собою, вона має спочатку показати приклад
За словами Ольги, на той час чимало директорок та виховательок дитсадків не мали достатньої кваліфікації.
«Вони не завжди розуміли, чим одна інвалідність відрізняється від іншої, чим синдром Дауна відрізняється від аутизму, що це таке взагалі. І коли до них приходила дитина, яка на їхній погляд «не така», вони просто робили так, щоб та дитина йшла з садочка. І ми помаленьку почали той переговорний процес, і почали його саме з садків. Зараз підопічні нашого центру, якщо батьки мають таке бажання, відвідують міські дитсадки».
Крім того, центр «Бебіко» один із перших почав організовувати табори відпочинку для дітей із інвалідністю та їхніх батьків.
«Ми їздили в Карпати, спілкувалися, у нас був цілий тиждень активностей. Пригадую, коли ми поїхали в Яремче й пішли на стежки Довбуша, то екскурсоводка сказала, що вона вперше в житті побачила стільки дітей із синдромом Дауна вкупці з мамами і татами. Вона думала, що такі діти живуть в інтернатах. І ми вже тоді почали ламати ті стереотипи, показувати, що наші діти є, вони живі, вони можуть соціалізуватися й жити в суспільстві», — говорить Ольга.
Про ініціативу «Єднання поколінь»
Із 2017 року Ольга Годієнко є радницею міського голови Тернополя з соціальних питань. Власне тоді й була створена соціальна ініціатива «Єднання поколінь», де вперше вдалося зібрати людей старшого віку.
«У них є потреба в спілкуванні. Хотілося б, щоб вони не сиділи вдома, а вели активне життя, слухали лекції, проводили різні зустрічі… Ми побачили, що ця ланка дуже потребує такої роботи. Я проходила навчання із соцпослуг і почала доводити міському голові й заступникам, що в нас є можливість почати цю роботу дещо по-іншому, із залученням додаткових коштів із грантових бюджетів. Тоді мені запропонували бути радницею з соцпитань і взагалі з проєктного менеджменту, бо на той час у міськраді ще не було управління чи відділу, який займався проєктами. І ми писали грантові проєкти загальноміського значення саме по соцпослугах. Ми їздили за кордон і переймали досвід у Любліні, як там працюють із людьми старшого віку, як вони проводять дозвілля, навчаються нового, живуть».
Робота радниці голови з соціальних питань, яка, до речі, на громадських засадах, також включає й інклюзивну складову, яку Ольга Гордієнко завжди відстоює.
«Ми почали ще більше працювати і спілкуватися з учителями та їхніми асистентами про те, як має впроваджуватися інклюзія і що треба робити, щоб цей процес був успішним. До нас прислухалися і, сподіваюся, прислухаються й досі. Просто в час війни я вже менше комунікую з місцевою владою, адже зараз у них достатньо роботи й без нас. Я просто роблю і пропагую те, чим займалася в попередні роки».
Здобула корисний досвід під час балотування в депутатки міськради
Ольга Гордієнко має досвід балотування в депутатки міськради. І хоча її ні разу не обирали, бо, як вона каже, попри всі старання, новій людині важко конкурувати з більш відомими кандидатами та кандидатками, однак у процесі участі у передвиборчих кампаніях вона здобула цікавий досвід, багато спілкувалася з містянами, краще зрозуміла їхні потреби, знайшла багато корисних знайомств, які їй стають у пригоді й нині.
«Уперше балотувалася 2011 року по одному з округів у Тернополі. Я така людина, що якщо мені щось пропонують робити, то ставлюся до цього дуже відповідально. Якщо за щось беруся, то викладаюся сповна. Зустрічалася з виборцями, прописала у своїй програмі, що хочу змінити в місті. Але я не врахувала один момент, що я нова людина для громади. У Тернополі є така тенденція, що в нас виграють ті, хто вигравав роками, кого вже знають і до кого звертаються. Тож я програла на тому окрузі, бо обрали людину, яку більше знали», – пригадує Ольга Гордієнко.
Серед ініціатив, які вона відстоювала у своїй передвиборчій програмі, було відкриття дитячих майданчиків, яких на той час було дуже мало. А також заміна каналізаційних труб та водостоків, адже місто затоплювало та й досі затоплює під час дощів. І, звісно, питання інклюзії, бо на цьому окрузі проживали родини з дітьми з інвалідністю.
«Я запитувала людей, що їм потрібно, і так писала свою передвиборчу програму. І на дільниці працювала, з людьми зустрічалася, мало не в кожну квартиру заходила. Дзвінок у двері: «Добрий день! Мене звуть Ольга Гордієнко, я балотуюся у вашому окрузі». Ось таким був мій перший досвід», — пригадує активістка.
Згодом вона ще кілька разів балотувалася як позапартійна кандидатка в депутатки по своєму мікрорайону. Адже були люди, які вірили в неї та підштовхували до цього.
«Хоч мене й не обрали, але я змогла донести до обраних депутатів прохання про зміни на нашому окрузі. Коли в тебе є певний політичний досвід, тобі простіше впливати на вирішення проблем. Та й узагалі, з’явилося багато корисних знайомств. Я думала, може, за час війни мене призабули, але ні — я телефоную з різними питаннями й на них реагують. Так, спілкування з людьми, вміння вислухати проблему та допомогти, – це дуже важливі навики».
«Те, що я була постійно зайнята, мені й допомогло»
Коли почалася повномасштабна війна, Ольга Гордієнко вирішила залишатися в Тернополі, щоб бути корисною тут. Її чоловік пішов у тероборону, а вона була вдома з двома дітьми, меншому з яких на той час виповнилося два роки. Вже з 26 лютого 2022 року почала приймати вимушених переселенок із дітьми з інвалідністю в центрі «Бебіко».
«Тоді на залізничному вокзалі працювала мобільна група волонтерів із центру соцслужб, які зустрічали евакуйованих. І я їм сказала, що якщо приїздять люди з інвалідністю, то їх можна поселяти в нашому центрі. До того ж, це недалеко від вокзалу. Ми з чоловіком виїжджали вночі, забирали людей, привозили в «Бебіко». Потім чоловік пішов на чергування, я продовжувала возити. Люди жили по 2-3 дні і переважно їхали за кордон — у Бельгію, Німеччину. У нас тоді все настільки злагоджено працювало, що іноді я не встигала за тим рухом: їжа була, матраци були, постіль волонтери змінювали. Одні виселяються, є пралка, все одразу перемо, прибираємо, нові люди заїжджають. Загалом у нас на початку повномасштабного вторгнення неодночасно проживали 82 людей», — говорить Ольга Гордієнко.
І пригадує, як їй удалося порятувати з-під обстрілів знайомих мам із дітьми з інвалідністю з Попасної Луганської області. Це місто тоді сильно обстрілювали і вже з травня 2022 окупували.
«Свого часу ми дуже активно співпрацювали з Попасною, тамтешні мами з дітьми приїжджали до нас у табори відпочинку, ми відправляли їм україномовні підручники. І тут я згадую Попасну, це був початок березня, телефоную до керівниці їхньої організації й запитую: «Де мами?» А вона каже, що вони бояться виїжджати, бо не знають, куди. А в них усіх діти з інвалідністю. Вони тиждень у підвалі сиділи. Я кажу: «Вже відправляйте їх у Тернопіль». І вони, в чому були, просто дивом стрибнули в останній вагон евакуаційного потяга. Приїхали п’ятеро мам, багато дітей. Страшно подумати, що могло з ними статися. Спершу ми їх тимчасово поселили в «Бебіко», потім знайшли житло. Вони залишилися в Тернополі, зараз тут працюють, орендують квартири».
Читайте також: Дар’я Касьянова: Ми допомагаємо повернутим дітям адаптуватися до нових умов
Загалом перші тижні повномасштабної війни були дуже складними, рятувала тільки робота.
«Якось чоловік приходить і каже: «Нас забирають, не переживай ми їдемо на 2-3 місяці, будемо чергувати на блокпостах». Однак, як згодом виявилося, вони поїхали на передову. Важко було, я багато плакала, хвилювалася, однак зрозуміла, що тут я нічого зробити не можу. Залишилася сама з двома синами й роботою.
І мабуть, те, що я була постійно зайнята, мені й допомогло. Бо, як кажуть, найкращі ліки від депресії — це зайнятість. І знаєте, чого я найбільше навчилася в цей час? Просити допомоги. До того часу завжди люди зверталися до мене, а тут уже я зверталася по допомогу. Навіть якщо мені треба було нести малого сина вночі в укриття чи виходити з ним на свій поверх, я просила когось допомогти, бо я іноді вже просто падала фізично, спина боліла…»
Здобутки Центру життєстійкості
Із 1 травня 2024 року «Бебіко» працює як Центр життєстійкості в межах Всеукраїнської програми ментального здоров’я «Ти як?», якою опікується перша леді Олена Зеленська.
«Ми виграли конкурс від Мінсоцполітики і беремо участь у цьому експериментальному проєкті. У цьому просторі жителі громади можуть безоплатно отримати соціальні послуги та психологічну допомогу. Ми вже провели низку тренінгів про стресостійкість, основи ментального здоров’я, психологічну стійкість, позитивне мислення та батьківство й материнство без стресу», — каже Ольга Гордієнко.
Водночас із травня 2024 року трансформувалася й робота центру «Бебіко». Раніше тут будували свою діяльність на допомозі дітям із синдромом Дауна, аутизмом чи розладом аутичного спектра. Мами зверталися, але весь фокус уваги був на дітях.
«Зараз ми це переглянули, і для мене це дуже велике досягнення. Ми побудували свою роботу так, що почали працювати активно ще й із мамами. У нас займаються діти, а також проводимо тренінги для мам. Наприклад, це робота з самооцінкою, зі стресостійкістю. І ми вже помітили дуже великі зміни в плані визначення особистих кордонів. Бо люди просто не знали, що це таке. Завдяки комплексу тренінгів у нас набагато кращі результати з дітьми, коли мама впевнена і знає, чого хоче. Бо це ж перше правило в літаку — спочатку маску на себе, а потім на дитину».
Також Центр життєстійкості працює із ветеранами й ветеранками. Ольга Гордієнко сама дружина ветерана, який півтора року воював на передовій (на момент виходу статті чоловіка знову мобілізували, зараз він служить на Харківському напрямку – ред.) У родинах, мами і діти яких відвідують «Бебіко», багато татів військових, і вони також потребують підтримки.
«Спершу ми не знали, з чого починати, за що братися, були сумніви, чи впораємося. Але почали самі навчатися і зрозуміли, що можемо ділитися цією інформацією. Важко ветеранів зібрати, проте нам це вдалося. Ми провели зустріч із нагоди дня ментального здоров’я. Спілкувалися про різні труднощі, і ветерани розповідали, що вони не знають, що робити далі, коли звільняються з лав ЗСУ. За підсумками цієї зустрічі ми розробили дорожню карту ветерана, де покроково розписали, куди потрібно звертатися, та вказали адреси цих установ та організацій. Ветеранка Світлана Луців, яка сама ці кроки проходила, допомогла нам із дизайном цієї карти. Наразі це єдиний подібний гід для ветеранів і ветеранок на Тернопільщині», — Ольга Гордієнко.
Також у центрі проводять тренінги про профілактику емоційного вигорання для медикинь та освітянок. Це одне із завдань — проводити подібні навчання для колективів із різних сфер.
«Загалом за сім місяців роботи ми побачили тенденцію, що чоловіки значно менше звертаються за психологічною чи медичною допомогою, ніж жінки. Ми вчимо наше населення, що треба звертатися до психолога, якщо щось не так. Бо люди зараз живуть у стані постійної тривоги та травматичного синдрому. І важливо визнавати, що зі мною діється щось не те, і звернутися по допомогу. Тому ми вчимо говорити вголос про свої труднощі», – каже Ольга Гордієнко.
Євгенія Цебрій
