Вона мріє про «рожеві скриньки» в українських закладах освіти, працює з молоддю і проводить тренінги про гендерну рівність. Хоче запровадити «уроки толерантності» у школах Житомира і щоб всесвітній рух за рівність у неформальній освіті мав українські корені.
Ми поспілкувалися з кандидаткою філософських наук і громадською діячкою Іриною Яцик про те, чому вона обрала неформальну освіту, наскільки важливе сексуальне виховання, яким був її досвід порятунку від війни, а також про стереотипи, з якими доводиться стикатися.
Вчимо дитину вчитися
У дитинстві Ірина мала проблеми зі здоров’ям. Проводячи багато часу у лікарнях, вже тоді помічала, як люди по-різному ставляться до дітей, залежно від їхнього стану здоров’я. Тицяння пальцями на дитину з синдромом Дауна чи дитину з інвалідністю обурювало дівчинку. Вона виросла і вирішила створити таку систему навчання, в якій не було б обмежень для жодної дитини.
У 2016 році Ірина бере кредит у банку і відкриває центр неформальної освіти в Житомирі.
«Це був страшенний ризик. Бо в нас троє дітей, меншому лише пів року, ще й орендована квартира. Але я свою ідею реалізувала і вважаю це успішним проєктом», — ділиться жінка.
У роботі центру Ірина почала застосовувати відомі нині й інноваційні тоді ідеї менторингу та тьюторингу.
«Я часто стажувалася за кордоном, проходила навчання в Кракові, Берліні, Любліні як у формальних закладах освіти, так і в неформальних. Я хотіла зробити так, щоб центр був таким потужним променем, щоб Житомир славився неформальною освітою і якістю подання знань», — говорить Ірина Яцик.
Читайте також: Форум жіночого лідерства: як розвивати та посилювати вплив жінок під час війни
Зараз Центр неформальної освіти працює в трьох напрямках — навчання дітей, навчання вчителів і навчання батьків.
«У нас багато дітей із дислексією та з розладами аутистичного спектра. Під кожну дитину ментор центру проходив відповідне навчання та розробляв маршрутні листи розвитку. Я закуповувала програми, шукала спеціалістів у Європі, щоб наші ментори й менторки проходили навчання та могли допомагати дитині вчитися, попри та завдяки її особливостям», — ділиться Ірина.
Велику увагу приділяють розвитку лідерських навичок та емоційного інтелекту, навчають основам тайм-менеджменту, проєктної діяльності тощо.
«Ми вчимо вчитися. Як робити ті ж домашні завдання так, щоб від цього був ефект», — розповідає освітянка.
Ірина розвивала центр, викладала в університеті, керувала громадською організацією «Молодіжна фундація європейських ініціатив».
«Громадські організації й різноманітні проєкти дають великий поштовх неформальній освіті, саме тому це основний поштовх для якісних змін», — вважає Ірина.
«Дівчинка думала, що помирає, коли в неї почалися місячні»
Ірина Яцик із командою проводить тренінги та семінари з сексуального просвітництва.
«Інколи підлітки запитують таке, що дивуєшся, як вони цього не знають. Наприклад, коли в однієї дівчинки розпочалися місячні, вона думала, що помирає. Це у 21 столітті! Мама їй не розказала, ніхто не пояснив. Вона злякалася, що біжить кров і сама собі поставила діагноз та три місяці готувалася до смерті», — пригадує Ірина.
Зараз вона веде перемовини з європейськими феміністичними організаціями про запуск інформаційної кампанії щодо рожевих боксів у школах. Житомирська область має стати пілотною. Суть кампанії в тому, що в шкільних туалетах будуть скриньки, де можна взяти прокладки, вологі серветки та все необхідне для дівчини, в якої несподівано розпочалися місячні.
Читайте також на платформі «Повага»: Секспросвіта у школах: про свій досвід розповідає тьюторка Юлія Домбровська
«Я побачила це в Польщі, коли була зі студентами та стажуванні в одній із просвітницьких організацій. Ми обговорили із молоддю потрібність таких боксів у жіночих туалетах. Коли я працювала у Варшаві, мені вдалося організувати такі бокси для жінок у деяких українських фундаціях», — розповідає Ірина Яцик.
За її словами, дуже важливо проводити тренінги не лише для дітей, а й для батьків.
«Батьки віддали дітей у школу з думкою, хай там навчають вчителі. А потім, коли трапляються випадки, що гінеколог стверджує, що дівчинка у 15 років вагітна, то мама наполягає переробити УЗД, бо такого бути не може. Адже її дитина «не така». А про кількість моторошних способів зробити самовільний аборт навіть не згадую. І більшість дівчаток навіть не розуміють, наскільки ці «народні засоби» можуть бути небезпечним для здоров’я», — розмірковує активістка.
На тренінгах пояснюють поняття гомосексуальності, гендеру, розповідають про права людини, про рівність у суспільстві.
«Недостатність інформації та закритість тем призводять до трагедій. Нам треба розвінчувати міфи й про гомосексуальність, і про людей з ВІЛ-статусом, і про хворих на туберкульоз. Здається, що це елементарні речі, які мають вивчатися в школі, але вони не вивчаються із наукової точки зору, бо самі вчителі мають упередження. На жаль, у нас дуже низька культура толерантності, — говорить Яцик.
Порятунок від війни
Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Ірина змушена була виїхати у Польщу на запрошення асоціації «Етнографічна майстерня імені Вітольда Диновського». Членкині польської фундації прийняли українські родини з дітьми у своїх домівках, ніхто не був у центрі для біженців та не спав на вокзалах Європи.
«Ми виїжджали разом із 22 родинами та 43 дітьми. З кимось їхали одним маршрутом, з кимось координували роботу, коли вони перетинали кордон в інших пунктах пропуску. Думали, що їдемо на кілька днів, потім на місяць, а врешті пробули півтора року», — пригадує жінка.
Читайте також: Оксана Драчковська: На виборах я отримала дуже корисний урок
У Варшаві громадська робота Ірини набула нових відтінків — від зустрічей на вокзалах українських біженців, прилаштування дітей із притулків по родинах чи інших локаціях, до проведення акцій проти агресії Росії з акцентом на долю українських дітей під час воєнних дій. Також Ірина проводила тренінги для жінок та підлітків, різноманітні майстер-класи, семінари, щоб хоч якось полегшити біль від втрати дому та адаптувати до життя у польських реаліях.
«У Варшаві створили україно-польський інтеграційний центр на Вавері. Адміністрація цього району виділила кошти польській фундації «Величні історії» для функціонування та спільної інтеграції молоді. Щодня у нас було понад п’ятдесят підлітків. Інколи ми змушені були проводити семінари на вулиці, бо не було місця у приміщенні».
Квітка, яку пересадили в інше місце і спостерігають — прийметься, чи ні
Згодом Ірина Яцик працювала в Українському освітньому хабі у проєкті від ЮНІСЕФ, де була координаторкою з неформальної освіти для українських дітей у польських містах.
«Один із напрямків роботи був такий, що ті діти, які хотіли навчатися в українських школах онлайн і не мали ноутбуків, могли прийти до нас і виходити на уроки до українських вчителів. Ми створили дитячу зону, там були полички з українськими книгами та настільні ігри. Також проводили тренінги для українських учителів, які працюють у польських школах, про протидію насильству, як розпізнати булінг, мобінг тощо. І були випадки, коли вчителі дивувалися. Мовляв, хіба це булінг? Вони звикли в такому жити та навіть не сприймали, що це цькування. Адже часто в українських школах учитель, обзиваючи дитину, вважає, що стимулює її краще вчитися. В більшості європейських шкіл до дітей навіть не можна доторкатися без згоди батьків. Перед навчальним роком батьки підписують близько тридцяти згод на все — від надання першої допомоги в разі необхідності до пропозицій звертання до дитини у шкільному просторі», — розповідає активістка.
Читайте також: Українки за кордоном: 68% жінок планують повернутися додому — дослідження
Саме у Варшаві, крім основних психолого-адаптаційних та мотиваційних тренінгів, Ірина розробила авторський курс «Синдром української біженки: небезпечна унікальність», який містив понад 60 тренінгів та охопив майже 3 тисячі українських жінок у Європі. Це був курс психологічної підтримки для тих, хто виїхав після 24 лютого 2022 року.
Для самої Ірини та її дітей процес адаптації тривав більше року.
«Я завжди говорила, що я тілом у Польщі, а головою в Україні. Адже ти прокидаєшся із українськими новинами і з ними ж лягаєш, спілкуєшся постійно з українками, бачиш реалії та усвідомлюєш крихкість психіки. І та «валізка» так і стоїть нерозібрана спочатку до осені, потім до нового року, а потім до канікул дітей. Я часто порівнюю сучасних воєнних мігранток із квіткою, яку пересадили в інше місце і спостерігають — прийметься, чи ні».
Жінкам після сорока років радять думати про пенсію
У серпні 2023 року Ірина повернулася до Житомира і зіткнулася з реаліями перебування жінок в Україні. Вона зрозуміла, що крім фізичної небезпеки з’явилися й інші труднощі: ціни значно зросли, багато знайомих колежанок лишилися без роботи або змушені йти на менш кваліфіковані посади, щоб утримувати родини. Ірина й собі намагається реанімувати свій центр неформальної освіти та починає шукати додаткову роботу.
«І уявіть мій стан, коли я з усім своїм досвідом і багажем знань стала шукати роботу, і почула на співбесіді, як рекрутерка запитала, скільки мені років. Я кажу, що 41. А вона мені: «Ви ж розумієте, у нас молода креативна команда, вам буде важко». На що я відповіла, що зі своїм досвідом, гнучкістю і швидкістю навчання можу замінити 2-3 працівниць».
Але цей аргумент не переконав роботодавців.
«Такого упередженого ставлення я не зустрічала в Європі. Жодного разу ніхто не спитав, скільки мені років. Навіть дипломи не цікавили, а лише мої навички. Дали напрямок роботи, якщо впораєшся — йди до директора та працевлаштовуйся.
А тут ще й після такої співбесіди зустрічаю сусідку, яка, посміхаючись, радить іти працювати в державну структуру, бо «ти молода та здорова і ходиш безробітна». А я відповідаю, що не хочу за 6 тисяч із 9 до 18.00 працювати, відсиджуючи зарплату. А вона: «Ну хоч щось, хоч пенсію заробиш». Але ж за 2 тисячі пенсії навіть комуналку не сплатиш! Взагалі питання пенсії після 40 років гостро постає саме перед жінками. Про чоловіків у 40 років кажуть, що він ще молодий. А жінкам слід думати про пенсію, «чіплятися» за роботу, щоб не звільнили, бо де ти ще знайдеш іншу», — розмірковує Ірина Яцик.
Чоловікові не дозволили бути в лікарні з дитиною
Ірина з чоловіком виховують трьох дітей. Час і обов’язки розподіляють залежно від завантаженості та зручності. Але суспільство виявилося неготовим, зокрема до того, що в лікарні з дитиною може лежати чоловік.
«У нас була ситуація, коли Сергій поїхав у лікарню, мав бути там із середнім сином, у якого не збивалася температура. І йому кажуть, що хай хтось із жінок приїжджає — мама чи бабуся. Я тоді теж була хвора, плюс молодший на грудному вигодовуванні. Але в лікарні сказали, що у палаті самі жінки й вони не захочуть бути з чоловіком. Ми тоді порушували це питання в інформаційному просторі, що у лікарнях мають бути палати для чоловіків. Хтось погоджувався, але більшість лише сміялися з «такої проблеми», — пригадує Ірина.
Кожна краплина зусиль може стати потоком
Ірина Яцик ввпевнена, що у кожної людини є своя місія.
«Люди приходять у світ, щоб щось змінити. Кожна людина народжена для чогось. Вважаю, що моя місія в тому, щоб створити рівні можливості для навчання для всіх дітей, незалежно від психологічних та інтелектуальних здібностей. Мрію, щоб саме українська освіта стала зразком для світу у методиках викладання та толерантному ставленні до інших як рівних собі. Люди не безсмертні, тому треба жити так, щоб краплина зусилля за рівність, зокрема гендерну, змогла потім стати потоком, рухом, який зробить наш світ кращим», — підсумувала Ірина.
Олена Кущенко
