7 червня прем’єрка Британії Тереза Мей покидає пост лідера Консервативної партії, проте очолюватиме уряд, доки однопартійці не оберуть її наступника чи наступницю.
Прем’єр Нідерландів Марк Рютте якось порівняв британську колегу Терезу Мей із Чорним Лицарем, героєм саркастичного британського фільму 1970-х «Монті Пайтон та Святий Грааль». Чорний Лицар стояв серед лісу і викликав на герць кожного, хто проїжджав повз. Та навіть отримавши смертельні рани, він не здатен був визнати поразку, і лише втративши в бою всі кінцівки, милостиво запропонував супротивнику «нічию».
Тереза Мей зупинилася лише за крок від coup de grâce. Після того, як вистраждана у довгих переговорах з ЄС угода по Брекзиту тричі за кілька місяців з тріском провалилася на голосуванні в парламенті і стало зрозуміло, що у запланованої на червень четвертої спроби немає навіть теоретичного шансу на успіх, вона здалася.
Ледь стримуючи сльози на очах, політикиня, яка все життя хотіла стати прем’єр-міністеркою Великобританії і за переказами друзів, свого часу дуже роздратувалася, дізнавшись, що Маргарет Тетчер встигла це зробити першою, анонсувала складання 7 червня повноважень очільниці Консервативної партії, а невдовзі й прем’єрки. Вона зазнала епічної поразки, з усіх сил намагаючись здійснити неможливе: з мінімальними втратами вивести Великобританію з ЄС.
Читайте також: Тереза Мей оголосила, що піде у відставку 7 червня
Мей одразу зайняла безкомпромісну, навіть зухвалу позицію: «Брекзит – так Брекзит, ми перетворимо його на історію успіху».
У січні 2017 року вона виголосила програмну промову, де намалювала привабливий образ Британії майбутнього як глобальної держави з політичними та економічними зв’язками по всьому світу, яка підтримує взаємовигідні безпекові та торгівельні зв’язки з ЄС. На початку 2017 року Мей все ще залишалася найпопулярнішим британським політиком. Американський Vogue – а саме цей журнал вона, шанувальниця високої моди, колись обіцяла взяти з собою на безлюдний острів як єдиний предмет розкоші – провів з нею розгорнуте інтерв’ю, а Time визнав другою за впливовістю жінкою у світі.
Свято, одначе, не протривало й року. На хвилі ейфорії, у березні 2017 року, Мей приймає два ризиковані рішення. По-перше, надіслати ЄС офіційного листа про бажання Великобританії вийти з ЄС, який запустив дворічний відлік часу до остаточного виходу, незалежно від досягнення чи недосягнення домовленостей. По-друге, скликати дострокові парламентські вибори у червні 2017 року, аби додатково наростити парламентську більшість консерваторів і суттєво посилити свої позиції на переговорах з ЄС.
Жодна з цих ставок не зіграла: Мей не лише загнала себе в жорсткі часові рамки для вирішення надскладного завдання, не маючи розробленого і погодженого плану, а й отримала уряд меншості і була змушена покладатися на підтримку партії північноірландських юніоністів. Це серйозно її послабило: до прикладу, завівши у глухий кут питання майбутнього кордону між Північною Ірландією та Республікою Ірландія.
Плани щодо Брекзиту розроблялися у тісному колі радників прем’єрки, тож їхнє оприлюднення влітку 2018 року спровокувало відставки-протести одночасно і міністра закордонних справ Бориса Джонсона, і міністра у справах Брекзиту Девіда Дейвіса. ЄС зайняв наджорстку позицію, не приховуючи бажання зробити розлучення максимально болісним для Великобританії, щоб у інших держав не виникало подібної спокуси.
Угода про вихід, яку Мей кров’ю і потом зрештою досягла з ЄС в листопаді 2018 року, спровокувала відставку чергового міністра у справах Брекзиту, а за ним до дверей попрямувало немало інших урядовців: за весь час 21 член уряду пішов саме через проблеми з Брекзітом, а загальна кількість відставок, враховуючи травневу відставку лідерки Палати громад Британії Андреа Лідсом дорівнює 36.
Зрештою, протягом грудня-березня британський парламент посилив відчуття хаосу, періодично відкидаючи і угоду Мей, і можливість виходу без угоди, намагався висловити їй недовіру, та не спромігся змістити її з посади лідерки консерваторів та прем’єрки – не в останню чергу тому, що не знайшлося жодного потенційного самогубця стати до стерна в такий непевний час.
Брак життєздатних альтернативних рішень призвів до того, що країна застрягла у сірій зоні між членством і нечленством, рейтинги консерваторів сягнули мінімальних значень, на виборах до Європарламенту перемогла новостворена Партія Брекзиту, Шотландія вкотре роздумує про референдум щодо незалежності, а ЄС методично перекреслює будь-які надії на нову угоду та впевнено нагадує про «останній китайський» дедлайн для виходу 31 жовтня.
Ми могли б піти шляхом численних британських журналістів та оглядачів, які піддалися спокусі покласти особисто на Мей побільше відповідальності за поточний хаос, ігноруючи структурні фактори чи інших гравців. Втім значно цікавіше подивитися як ті самі риси та цінності Терези Мей, що колись дозволили їй видертися на політичний Олімп, сприяли й не менш швидкому занепаду її політичної кар’єри.
Вирішивши йти в політику ледь не у 12 років, донька священника, випускниця Оксфорда та працівниця пристойного банку Тереза Мей почала рух до вершини з місцевої політики. Двічі потренувавшись вести кампанію на безнадійних округах, де незмінно домінували лейбористи, у 1997 році вона здобула місце у Палаті Громад від округу Мейденгед, на якому з того часу послідовно перемагала.
У тому ж 1997 році Консервативна партія з тріском програла, безсило спостерігаючи за розквітом лейбористів під проводом Тоні Блера. Будувати політичну кар’єру в таких умовах можна було хіба в рамках тіньового уряду. Такий формат виявився доволі комфортним для недовірливої, непублічної, втім надзвичайно працездатної та відданої Терези Мей. Вона стрімко рухалася кар’єрною драбиною тіньових посад: за 13 років в опозиції встигла побувати тіньовою міністеркою 1) у справах людей з обмеженими можливостями та жінок; 2) освіти та працевлаштування; 3) транспорту; 4) культури, медіа та спорту; 5) роботи та пенсій.
В той же час у самій партії вона стала першою жінкою – адміністративною очільницею Консервативної партії у 2002-2003 роках та тіньовою Головою Палати Громад з 2005 по 2009 рік
Та найбільший потенціал лідерства принесла їй слава одного з найпрямолінійніших політиків-консерваторів. У своїй промові на щорічній конференції Консервативної Партії у 2002 році, вона шокувала багатьох колег безкомпромісною заявою про потребу глибоких змін, аби подолати лейбористів, які все глибше заходили на електоральне поле консерваторів: «Ви знаєте, як нас називають? Паскудною партією!».
Читайте також: Феномен «скляного обриву» на прикладі Терези Мей
Об’єктом її критики стали намагання консерваторів здобути політичний капітал за рахунок меншин, занурення в дрібне політиканство після двох дошкульних поразок на виборах та брак представників меншин та жінок у партії.
Сама Мей активно підтримувала розширення участі жінок у Консервативній партії, що для більшості залишалося не на часі. Ще у 2005 вона зазначила: «Маловідомим є той факт, що у тіньовому уряді більше чоловіків на ім’я Девід, ніж жінок».
Тож вона стала співзасновницею і активною промоутеркою ініціативи Women 2 Win, мережі, яка надавала підтримку консерваторкам у їхньому намаганні здобути депутатський мандат, а також активно сприяла новообраним членкиням парламенту.
Промова 2002 року прискорила модернізацію Консервативної партії, особливо після того, як її у 2005 році очолив Девід Кемерон. Тож коли він у 2010 році спромігся сформувати коаліційний уряд консерваторів з ліберальними демократами, Мей отримала одне з чотирьох «великих міністерств», Міністерство внутрішніх справ, яким керувала найдовше за всіх колег за останні 60 років.
Ідеологічно Мей сповідує так званий «консерватизм єдиної нації», який постулює відповідальність більш успішних верств щодо бідніших співгромадян. І часом отримує звинувачення у нещирості чи навіть рейдерстві лівої риторики. Втім, саме такий поворот консерваторів обличчям до біднішого виборця став одним з ключових факторів їхнього повернення у велику політику. Відмінність між своєю соціальною політикою та підходом лейбористів Мей сформулювала так: «Мені видається, що Лейбористська партія вірить у те, що людей варто опустити на певний рівень; ми ж прихильники того, щоб люди розвивалися аби покращити власне життя і життя своїх дітей».
На посаді міністерки внутрішніх справ вона теж поєднувала прогресивне з консервативним. «Гранично ліберальна» у питаннях викорінення расизму у політиці, насильства в тюрмах, одностатевих шлюбів та торгівлі людьми, Мей зайняла непримиренну позицію у питанні міграції та реформи поліції, через що постійно сварилася з молодшим партнером по коаліції, ліберальним демократом Ніком Клеґґом.
Міністерка взяла спірний курс на максимально несприятливе середовище для нелегальних мігрантів всередині країни та не цуралася гарячих суперечок з ЄС міграційних питань. Зокрема, вона погрожувала виходом з Європейської конвенції прав людини, яка перешкоджала їй депортувати радикальних мусульманських проповідників. Також Мей ініціювала Акт щодо розслідувань, який суттєво розширив можливості доступу уряду до даних телефонів та комп’ютерів британців. Зрештою, якось вона кинула в бік профспілки поліцейських, що ті «вовком виють» через скорочення бюджетного фінансування.
Назагал, «з біса складна жінка», як її охарактеризував однопартієць-ветеран у 2016 році.
Усі згадані риси – ідеологічна гнучкість, звичка до тіньової політики, здатність проявити стійкість у принципових питаннях – стали в пригоді, коли на виднокраї замайоріло омріяне прем’єрство. За переказами, у 2016 році Девід Кемерон щонайменше 13 разів просив Мей активно включитися в урядову кампанію на користь членства у ЄС. Втім, формально підтримавши лінію уряду, вона вичікувала. Саркастичні однопартійці назвали її підводним човном «Мей», втім тактика виправдала себе як тільки Кемерон подав у відставку після провального голосування. Два основних пропоненти Брекзиту, Борис Джонсон і Майкл Ґоув, перестаралися з підкилимними іграми і вивели один одного з боротьби.
Остання конкурентка, Андреа Лідсом, здійснила політичне харакірі, намагаючись атакувати Мей: мовляв, у тієї немає дітей, а отже, й відповідальності за майбутнє, яка пасувала б прем’єр-міністрові.
Так Тереза Мей залишилася безальтернативною кандидаткою. Видавалося, що її ліберальні схильності і формальна підтримка проєвропейського табору з одного боку та мила прихильникам Брекзіту жорсткість у міграційних питаннях, допоможуть об’єднати не лише різні крила Консервативної партії, а й суспільство загалом.
Виявилося однак, що якості, які допомогли Терезі Мей злетіти в кулуарах політики, фатальні на топовій публічній посаді.
Жорсткі заяви та публічні червоні лінії перетворилися на блеф в умовах слабкої внутрішньополітичної позиції та об’єднаного європейського фронту. Доречна для внутрішньопартійної борні закритість та недовіра до колег викликали несприйняття і членів уряду, і опозиції, і переговорників ЄС. Недостатнє інформування про свої дії під час Брекзіту та схильність приймати одноосібні ризиковані рішення породили відчуття відчуженості і від власної партії, і від народу загалом.
Брак харизми і вміння зачаровувати маси в епоху популізму виявився критичнішим, ніж готовність взяти на себе відповідальність і проявити ініціативу в критичний період.
Епоха затятих самотніх лицарів залишилася в минулому.
Надія Коваль, для 50%
