Тетяна Баєва — голова правління громадської організації Подільський центр «Гендерна рада», що працює на Хмельниччині.
У інтерв’ю Тетяна розповідає про результати роботи над Національним планом дій із реалізації Резолюції ООН 1325, зміну діяльності після повномасштабного вторгнення, а також про те, чому важливо залучати жінок до післявоєнного відновлення України.
Ми зрозуміли, що питання насильства в сім’ї і торгівля людьми — це наслідки, а нам треба шукати причини
Пані Тетяно, ви вже понад 20 років займаєтеся громадською діяльністю, вас неодноразово включали у рейтинги найуспішніших жінок-лідерок Хмельниччини. А як почалася історія центру «Гендерна рада», який ви очолюєте? Чому вас зацікавили питання гендерної рівності?
На початку 90-тих у Хмельницькому діяла Асоціація жінок бізнесу, у якій я займалася питаннями протидії торгівлі людьми і подоланням домашнього насильства. Потім зареєструвала свою громадську організацію, і в одному із проєктів проводила конференцію «Реалізація гендерної політики на місцевому рівні», де було багато представників і представниць із різних регіонів України. І саме жінки Хмельницької області сказали, що нам необхідна окрема громадська організація обласного рівня, яка б займалася гендерною політикою. Загалом, це вони спонукали мене зареєструвати цю організацію.
1 березня 2007 року ми запустилися і стали активно працювати. Згодом цілі і завдання змінилися, бо ми зрозуміли, що питання насильства в сім’ї і торгівля людьми — це наслідки, а нам треба шукати причини, чому жінки опиняються у таких ситуаціях. Тому вибрали проблематику підсилення прав жінок у політичній та економічній сферах. А вже життя змусило реагувати на виклики, зокрема, війна 2014 року.
Читайте також: «Рівність у політиці»: Хтось руйнує «скляні стелі», хтось прибирає бите скло
Ми взяли участь у проєкті міжнародної організації з міграції, на 10 мільйонів передали обладнання під самозайнятість і розвиток бізнесу внутрішньо переміщених осіб, серед яких було понад 50% жінок. Також наша область вийшла з ініціативою, щоб не тільки ВПО допомагати, а ще й ветеранам і ветеранкам АТО. А далі вже й інші області підключилися.
На базі нашої організації створили волонтерський центр «Захист», який активно допомагає теробороні і війську
Що змінилося з початком повномасштабного вторгнення?
Ще у 2018 році ми стали активно працювати над Національним планом дій із реалізації Резолюції ООН 1325. Сформували коаліцію «Хмельниччина 1325». Підписали меморандум про співпрацю між державними установами, громадськими організаціями, які опікувалися цією проблемою, волонтерами, фахівцями-експертами в різних питаннях у цій сфері.
23-24 лютого я була в Києві, де саме проводили конференцію по Резолюції «1325». А на базі нашої організації об’єдналися ініціативи та створили волонтерський центр «Захист», який активно включився в допомогу теробороні і війську. Кістяком центру стали саме організації нашої коаліції «Хмельниччина 1325». Вони дуже потужно працювали і працюють нині, відправляли до 60 машин з гуманітарною допомогою на день. І навіть посіли після київського волонтерського центру друге місце по Україні.
Що мене особисто дуже тішить — ніхто з нашої коаліції не виїхав за кордон, а всі активно включилися в допомогу Україні. Коли я повернулася із Києва, побачила, що там налагоджена робота, і для себе визначила, що ключовою саме для нашої організації буде допомога внутрішньо переміщеним жінкам. Підприємець, знайомий мого сина, віддав складське приміщення з офісними приміщеннями, і я там стала активно допомагати жінкам із дітками.
Зараз ми надаємо психологічну допомогу, юридичні консультації, допомагаємо у пошуку роботи жінкам
Хмельниччина стала однієї з лідерок з прийому біженців…
Так, у нас транзитом пройшло більше двох мільйонів людей, які виїжджали за кордон. А на сьогодні до 50 тисяч залишаються у місті, а по області проживає десь 250 тисяч внутрішніх переселенців. Тому є кому допомагати. Перші кошти, які я отримала для допомоги ВПО — це були гроші з Грузії, саме від громадської організації Платформа жінок «Миротворець». Вони зв’язалися зі мною і перерахували одну тисячу євро. Це стало початком, а потім почалися швидкі гранти від Українського жіночого фонду, Жіночого консорціуму України тощо.
Але якщо на початку це було передусім надання гуманітарної допомоги, то зараз ми розширили формат — надаємо психологічну допомогу, юридичні консультації, допомагаємо у пошуку роботи жінкам. Їхня кількість, на жаль, не зменшується. Якщо їдуть одні, то приїжджають інші. Перша хвиля — це були жінки із Чернігівської та Київської областей, сходу України. Зараз це Харків і область, Запоріжжя і південь України: Миколаївська, Херсонська області.
Важливо відволіктися від титанічної роботи на виснаження
У якому стані потрапляють до вас жінки?
Була така історія… На початку серпня я вчергове видавала гуманітарну допомогу у складському приміщенні. Там підприємство працює, і впав сувій тканини. Був такий глухий звук. Жінка, яка стояла біля мене, і ми з нею спілкувалися, присіла від переляку і не стрималася… Це якось так дуже вразило, бо вона така розгублена була. Потім з’ясувалося, що вона з Краматорська і перебувала на вокзалі у той час, коли була атака. Там до 70 людей загинули, у тому числі і діти.
Ця ситуація спонукала зібрати депутаток, проговорити цю проблему, щоб ухвалити рішення про заборону стріляти, адже саме мав відкриватися сезон полювання.
Читайте також: Тил, що тримає фронт: як політикині волонтерять для перемоги
Кожну таку історію ви, напевно, пропускаєте через себе. А як боретеся з вигоранням?
У кінці липня я помітила, що є елемент виснаження: і у мене, і у дівчат, які разом зі мною працювали. Я написала проєкт на Український жіночий фонд, і на чотири дні вивезла команду в Кам’янець-Подільський район, на Дністер. Це були десять жінок-волонтерок, громадських діячок, одна з них ветеранка АТО. Поки я оформлювала документи на поселення, вони заснули на лежаках біля готелю. Уявляєте собі? Це для мене теж був знак, наскільки важливо для них було відволіктися від тієї титанічної роботи на виснаження.
Я проти того, щоб роздавати кошти. Я за те, щоб купляти обладнання
Які потреби у переміщених жінок зараз? І які проблеми, на вашу думку, ще з’являтимуться?
Можу спрогнозувати і, більше того, я ці питання постійно лобіюю на всіх майданчиках, де мені вдається побувати, що швидше за все впродовж зими-весни будуть ще люди залишатися. І що стосується жінок, то всі вони шукають роботу. Я їм постійно говорю: не спіть, не сидіть, шукайте роботу, бо війна швидко не закінчиться, треба годувати дітей. Цікаво, коли ми запитали, у яких семінарах вони хотіли б взяти участь (а це і психологічна, юридична допомога, питання безпеки,) то більшість записалися на семінар із пошуку роботи.
Ми активно працюємо з центрами зайнятості і, я думаю, що зараз на часі саме допомога в самозайнятості. Дехто з них має навички швеї, але, зрозуміло, що машинки вони з собою забрати не змогли, на роботу не можуть влаштуватися, бо багато жінок із дітками, іноді це троє-четверо дітей. Вони кажуть, що могли б вдома, на замовлення щось робити, навіть угоду якусь підписати зі швейними майстернями. Потреба у швеях у нас завжди є, це специфіка Хмельницького, тому що у нас ринок великий. Багато бізнесу саме в цьому напрямку працює. Зараз, знаю, перебралися пару підприємств із Харківської області, але у них немає обладнання, і, зрозуміло, що нема за що купити.
Я проти того, щоб роздавати кошти. Я за те, щоб купляти обладнання. Більше того, я б це обладнання купляла на конкурсній основі. У нас такий механізм добре був напрацьований. Спочатку двогодинний тренінг, потім захист бізнес-плану, а якщо захистили, то могли розраховувати на певну суму. На той час це було до тисячі євро.
Хочеш нагодувати людину один раз — дай їй рибу, на все життя — подаруй вудочку.
Так, я виходжу ще з попереднього досвіду. Це 2015-2016 роки. У мене була жінка із Донецька, власниця офтальмологічної клініки. Найцінніше обладнання вона змогла вивезти, але не вистачало повного комплекту. Вона брала участь у проєкті на розвиток бізнесу, де давали до 5 тисяч євро на обладнання. Підприємиця отримала фінансування, закупила обладнання, і сьогодні її клініка працює в Хмельницькому, розвивається і має хорошу репутацію і найманих працівників. Тобто ця тема дуже класна. Навіть якщо вони повернуться до себе додому, я впевнена, що це обладнання їм стане у пригоді.
Паніки не було, люди були дуже зосереджені
Ви обмовилися, що війна застала вас у Києві, що відчули тоді?
У мене чоловік колишній військовий, він мене не пускав, казав, що не варто їхати з огляду на ситуацію. Але як не їхати? Я вже пообіцяла, тим більше у мене був запланований виступ. І цікаво, що я свою промову 23 лютого завершила побажанням перемоги усім нам. Потім думала, чому я так сказала… О пів на п’яту ранку, коли почула перші вибухи, стояла біля вікна і не вірила, що все це відбувається.
Швиденько зібралася, пішла до метро і була дуже вражена тим, що паніки ніякої не було, люди були дуже зосереджені. Я приїхала на автовокзал і випадково побачила мікроавтобус, який їхав на Чемерівці. Зайшла в салон, але місць вже не було, двоє дівчат посунулися, сказали, сідайте біля нас, треба їхати. Замість 4 годин я їхала 15.
Треба будь-який майданчик використовувати, щоб привертати увагу до України
Пані Тетяно, яким зараз є тиждень громадської діячки?
Із початком війни поняття будній день-вихідний день знівелювалися. Приміром, у неділю роздавала гігієнічні набори, бо дехто з жінок вже працює і нема з ким залишити дітей, у вихідний їм зручніше. Але я дуже тішуся тим, що у мене всі в родині працюють на перемогу: донька — у громадському секторі, але в Чернігові. Щойно була можливість повернутися додому, вона повернулася. І син у мене волонтерством займається. Дуже допомагає чоловік.
Були у мене дуже насичені поїздки за останній місяць. Наприклад, у Латвію. Саме з питань Резолюції 1325. Вразило, що Латвія так потужно підтримує Україну. Була поїздка в Грузію, і я дуже рада, що теж долучилася, бо треба будь-який майданчик використовувати, щоб привертати увагу до України і проблем, із якими ми стикаємося. Була зустріч із представницею ОБСЄ, і теж була у мене можливість озвучити проблеми, які є в Україні. Тиждень практично без вихідних, дуже рідко вдається залишитися вдома на цілий день.
Ви згадали про свою поїздку в Грузію. Туди ви поїхали не з порожніми руками, а привезли розписаний військовий шолом...
Моя колега Леся Стебло, яка працює у громадському секторі, і дякуючи якій був організований волонтерський рух «Захист», запропонувала мені повезти шолом, який розмалювала її донька Аліна. Раніше вона писала дуже гарні картини — космічні міста, міста майбутнього. Але з початком війни почала розписувати шоломи. Насправді дуже важко на них дивитися, бо відчувається, що вона все це через себе пропускає. Ці шоломи вже є у кількох країнах світу. Це такий компонент візуалізації, як на мене, того, що відбувається в Україні. Я чогось так розчулилася, і голос у мене тремтів, коли я вручала цей шолом. Але нам дуже дякували. Важливо на таких майданчиках не просто суху статистику давати.
Я хочу, щоб у всіх робочих групах із відновлення України був квотний принцип
Розкажіть про успішні кейси з реалізації в Україні Резолюції ООН 1325 на локальному рівні?
Коли ми стали займатися цим, то запропонували своїм дівчатам подумати, як ми можемо допомогти жінкам. І визначили кілька цільових груп. Це були передовсім жінки в секторі безпеки і оборони, і ми нашими зусиллями зробили їх видимими. У межах проєкту Українського жіночого фонду ми проводили кампанію на підсилення жінок у секторі безпеки і оборони.
Свого часу я зробила аналітику, кого запрошують як експерток і експертів. І з’ясувалося, що якщо обговорюють питання соціального забезпечення, медицини, освіти, то запрошують передовсім жінок або 50 на 50. А коли сфери сектору безпеки і оборони, то жінок-експерток не було. Ми поставили собі за мету звернути увагу на жінок у сфері оборони. Ми зустрічалися із журналістами, переконували, що жіночий погляд на війну теж важливий. І я знаю, що нам це вдалося. Після цього пішла хвиля — жінок-есперток із ДСНС, поліції та національної гвардії стали запрошувати на телеефіри. І думаю, що сильною стороною є те, що ми створили депутатські групи «Рівні можливості» і в обласній раді, і Хмельницькій міській, і кілька таких груп по району. А також налагодили співпрацю між цими депутатками і жінками з сектору безпеки і оборони.
Найуспішніший кейс — це, звичайно, створення волонтерського центру «Захист», який очолює ветеранка АТО, і про який я вже згадувала. Також у межах проєкту Українського жіночого фонду ми створили центр підтримки родин учасників АТО. Спочатку надавали інформаційно-консультативні послуги для цих родин, а потім зрозуміли, що там є проблеми насильства в сім’ї. Це спонукало нас ще при центрі створити кризову кімнату. Наступним кроком стало те, що ми стали працювати з департаментом соцзахисту, тому що на той час у нас у Хмельницькому не було жодного закладу для людей, які постраждали від насильства в сім’ї. Був тільки невеличкий центр — трикімнатна квартира. Але він не забезпечував потреби для вирішення тієї проблеми.
Разом із Лесею Стебло та її організацією «Тепло рідних сердець» ми ініціювали проєкт створення кризової кімнати. Там до десяти людей може перебувати. Але я дуже рада, що ми впоралися і вже передали вже цей заклад міській раді, в управління соціального захисту. Він став комунальним, і на сьогодні там проживають жінки ВПО.
Після перемоги якою ви бачите роль жінок у відбудові та відновленні України? І чому важливо залучати жінок до цих процесів?
Треба чесно казати: погляд жінок і чоловіків на вирішення проблем іноді кардинально відрізняється. І тут дуже важливо, щоб був почутий голос жінки. Я хочу, щоб у всіх робочих групах із відновлення України був присутній квотний принцип. Тобто не просто «долучіть жінок», а це має бути державна політика. Не може формуватися будь-яка група чи установа, яка буде займатися питаннями відновлення, якщо там не буде мінімум 30% представників чи представниць іншої статі. І неважливо, це жінки чи чоловіки. Може бути і таке, що 70% жінки, 30% чоловіки, але краще, звичайно, паритет 50 на 50.
