Тетяна П’ятницька – депутатка Хмельницької обласної ради. Ці місцеві вибори – не перші, у яких вона брала участь, але, завдяки гендерній квоті, перші, на яких вона отримала депутатський мандат.
За професією Тетяна – лікарка-онколог, тож у владу йшла саме для того, щоб робити зміни у медичній сфері, хоча б на рівні області.
У інтерв’ю для Жінки: 50% говорили про виклики депутатської діяльності та чому не варто здаватися після першої поразки.
Тетяно, ви лікарка, а це не найпростіша професія. Чому вирішили ще частину часу витрачати на депутатство? Що вас мотивували взяти участь у виборах?
Я хочу змін. Я багато їздила по роботі, відвідувала європейські клініки, брала участь у різних дослідженнях і розробці ліків. Я бачила, якою може і має бути медицина.
Натомість у нас, як я відчуваю, медицина занепадає, професія лікаря втратила свою престижність. У районних центрах, у селищах взагалі інколи немає ні ФАПів (фельдшерсько-акушерський пункт – ред.), ні медиків. Усі на всіх зляться: колеги на колег, пацієнти на лікарів.
Я зрозуміла, що можна і в нас побудувати ефективні послуги, якщо це працює в інших країнах. І мене це надихнуло.
А ще: вирішила, що я вже багато чого досягла у своїй професії, і тому можу спробувати щось нове. Я вже не боюсь змін, у мене ще є ентузіазм та енергія йти проти течії.
Тут ще й гендерна квота зіграла на мою користь, і мене взяли у списки кандидатів…
А що, могли не взяти?
Це не перші мої вибори, але раніше мені не вдалося отримати мандат. Я кандидувала на місцевих виборах більше 10 років тому. Балотувалася до міської ради, але робила це суто для того, щоб отримати досвід.
Другий раз балотувалася в обласну раду. Але була дуже далеко у списку і не пройшла.
Цього разу я сама прийшла у штаб партії «За конкретні справи» і запитала, чи є можливість спробувати свої сили. Можливо, якби не було виборчої квоти, то я знову була б десь далеко у списку і не пройшла б у раду. А так хоч я була і не у першій десятці, але завдяки чергуванню місць і тому, що якісь кандидати переді мною пішли в ради інших рівнів, я здобула мандат.
Читайте також: Ірина Бульгак: «Образливо, коли кажуть, що жінок беруть в партію суто через квоту»
У вас була мета саме йти в обласну раду?
Так, я балотувалася тільки в обласну раду. Я ж позаштатна головна спеціалістка ОДА, об’їздила багато районів. Бачила, що відбувається у малих громадах, селищах, зокрема у медичній сфері. Тому розуміла, що найбільш корисною буду саме як депутатка обласної ради.
Я йшла до цієї цілі не перший рік, але маючи негативний досвід виборів, не дуже розраховувала на перемогу.
Минулі рази мені дуже хотілося стати депутаткою, я викладалася наповну, переживала. А ця виборча кампанія для мене пройшла спокійно. До того ж карантинні обмеження: ми не могли багато їздити чи збирати людей, більшість кампанії провели у соцмережах. Чесно, думала, що навряд чи щось із цього вийде.
І тут список посунувся – і я депутатка.
Ви відчуваєте, що депутат має вплив? Чи не було розчарування?
Розчарування немає, але є переживання, чи встигну я зробити все, що напланувала. Бо все якось дуже повільно відбувається.
Коли йдеш на вибори, то не до кінця розумієш, що роблять депутати. І ніхто не розкаже. Немає якоїсь умовної «школи політичної етики», де введуть у курс справ.
Мої перші пів року пішли на вивчення структури роботи. Навколо мене дуже багато нової інформації, в усьому треба швидко розібратися.
Я вчилася, як працювати із запитами, зверненнями. Фактично, пройшла експрес-курс бухгалтерії, бо коли балансова комісія надає купу фінансових таблиць, ти маєш якось розбиратись і розуміти, що то за цифри. Не знаєш – гальмуєш інші процеси.
Добре, коли є якесь навчання, це дає можливість познайомитися з колегами з інших областей. Дізнатися досвід людей, які теж є депутатками, і які тобі не конкуренти.
Мені здається, навчання для депутата – це надзвичайно важливо, це допомагає ухвалювати правильні рішення. Я прийшла у раду робити зміни, а не бездумно натискати кнопки, тож я маю знати як робити ці зміни.
Читайте також: Ольга Андрєєва: «Я думала, люди мене четвертують, а вони повірили мені»
Які у вас плани на ці п’ять років каденції?
Я єдина лікарка у своїй партії, тому мені хочеться допомогти усім. Але, звісно, хочу зробити зміни саме в медичній сфері.
У нас занепав профілактичний напрямок медицини. Раніше було багато програм, де вузькі спеціалісти їздили у села, проводили безоплатні консультації, скринінги. Зараз я бачу ріст онкологічних захворювань, саме тому, що немає програм із раннього виявлення хвороби.
Мені б хотілося це виправити і повернути попередні практики, щоб скринінгові програми таки працювали і охоплювали маленькі громади.
Також є проблема з тим, що медична реформа пройшла лише першу ланку, а друга і третя – досі не реформовані. І медики цієї ланки не отримують гідної заробітної плати. Це призводить до корупції у медичних закладах. Зрозуміло, що на зарплату я не вплину, але можна ініціювати звернення від депутатів до міністерств, постійно про це нагадувати, привертати увагу…
Після того, як ви стали депутаткою, чи змінилися ваші звички?
Так, трішки змінились. Бо публічність все ж таки накладає свій відбиток на життя. Я відчула, що тепер люди даватимуть оцінку не лише моїй роботі, а й особистому – як одягнена, куди їжджу на відпочинок, що купую…
Змінився також розпорядок дня. Десь забрала час, який виділяла для себе, щоб більше розібратися у депутатських справах.
Попри всю повільність в ухваленні рішень та зміну звичок, чи є щось, що вам подобається у депутатській роботі?
Мені подобається, що в депутатстві ти завжди у русі і відчуваєш якийсь неймовірний драйв!
Коли я на роботі в онкології, то постійно в рутині. Це така специфічна робота, тут постійний стрес – люди дізнаються про важку хворобу, часто плачуть…
А в депутатстві нема часу сидіти на місці. Сьогодні ти в комісії, завтра – на сесії, післязавтра – виїжджаєш із інспекцією у заклади, потім – їдеш у громади спілкуватись із виборцями. Я постійно щось роблю, над чимось працюю. Такий рух – дуже потрібний. Це те, що живить внутрішні батарейки.
Інна Наливайко, Жінки: 50%
