В Україні черговий віцепрем’єр із питань європейської та євроатлантичної інтеграції. Точніше, віцепрем’єрка.
Подейкують, свого часу один із попередників Зеленського просив знайти на посаду віцепрем’єра з питань європейської та євроатлантичної інтеграції саме жінку, оскільки це покращить сприйняття України серед європейців, для яких питання гендерної рівності – не порожній звук. Ну і, мовляв, жінці буде простіше комунікувати деякі проблемні моменти у відносинах України з ЄС та НАТО з нашими партнерами.
Читайте також: Віцепрем’єркою з євроінтеграції стала Ольга Стефанішина
Не знаю, чи гендерний фактор враховувався при розгляді кандидатури Ольги Стефанішиної. Кандидатури, яка, до речі, виникла й була запропонована на цю посаду набагато раніше, аніж це стало відомо публічно. Однак це той випадок, коли йдеться не просто про жінку на важливій урядовій посаді, а про фахівчиню, котра мала всі важливі навички і знання, а також особливо цінну в наші часи інституційну пам’ять, аби посісти одну з важливих профільних посад у новій владі ще на момент її формування.
Впевнена, що Ольга погодилась на цю посаду не заради гарного запису в резюме. Як і прекрасно усвідомлює всі виклики, що стоять перед нею. Адже ці виклики значно серйозніші, аніж були, скажімо, перед Дмитром Кулебою, першим віцепрем’єром за часів президентства Зеленського, коли щодо нової влади України на Заході панувало негласне правило «потрібно дати їм час». А коли новій владі вже більше року, то подібні правила працюють лише в кабінетах найбільш відданих і найбільш терплячих друзів і партнерів, а-ля Катаріни Матернової в Єврокомісії чи Андрюса Кубілюса в Європарламенті. А так – настав уже той час, коли оцінюються не наміри, оцінюються результати.
Тим паче, що нова владна команда чітко взяла курс саме на результати. На «приземлення» і переведення європейської та євроатлантичної інтеграції в прагматичну і практичну площину. Без пафосних заяв про перспективу членства в ЄС і без публічних вимагань ПДЧ в НАТО. Замість дипломатіі символів, настала ера дипломатії швидких перемог (quick wins). Але є одна проблема: за рік президентства Зеленського залишається не дуже зрозумілим, якими ж є конкретні переваги і конкретні результати такого прагматичного підходу? Якими є конкретні результати з перегляду Угоди про асоціацію з ЄС? Якими є наші успіхи за рік з наближення до стандартів НАТО і з виконання Річної національної програми? Якщо нова віцепрем’єрка зможе сформулювати відповіді на ці питання, це буде важливим сигналом для європейськи налаштованої частини суспільства тут, і для налаштованих на співпрацю з Україною партнерів там.
Можливо, частина відповіді на питання криється все ж таки і в тому, що будь-який перехід на прагматичну і практичну зорієнтовану європейську та євроатлантичну інтеграцію повинен мати надійний і візуально чіткий політичний «дах». Не на рівні віцепрем’єра чи міністра закордонних справ, а на рівні президента і прем’єра. Не можна грамотно написаною і деталізованою Річною національною програмою з НАТО замінити недостатнє розуміння зближення з Альянсом на найвищому рівні. Як і не можна здійснювати ефективну інтеграцію до ЄС, якщо впливові політичні гравці самі вважають і нашіптують президенту про шкідливість європейської інтеграції для економіки України. Цілком можливо, що новій віцепрем’єрці доведеться бути не лише промоутером України в діалозі з керівництвом ЄС і НАТО, але й промоутером ЄС і НАТО в діалозі з керівництвом власним, в Україні.
Звісно, ми всі чудово розуміємо, що амбіції України мають бути синхронізовані з амбіціями ЄС. Поки що Євросоюз успішно робить все для того, аби медведчуки та їхні однодумці надалі запрограмовували українців лише на одну установку – «Україну в ЄС ніхто не чекає». Досі, до речі, дивуюсь, як нам вдається із таким програмуванням уже котрий рік поспіль утримувати високий рівень підтримки членства в ЄС серед українців. Навіть ті речі, на які в Євросоюзі зі скрипом, але погоджувались якихось п’ять чи шість років тому, сьогодні – «подякуємо» передусім Макрону – взагалі блокуються (на кшталт безневинного визнання європейських прагнень України у різних спільних заявах та деклараціях).
Читайте також: Нежіноче обличчя кадрової політики Зеленського
Було б добре, якби до викликів не від нас залежних не додавались і виклики внутрішні. Скажімо, у Ольги Стефанішиної є можливість довести, що посада віцепрем’єра з європейської та євроатлантичної інтеграції не приречена на конкуренцію і постійну боротьбу з посадою міністра закордонних справ. І тут відразу важливо чітко розділити не лише сфери, але й питання відповідальності. Попри загальновідомі й ефектні для політичних промов тези про те, що міністр – це про зовнішню політику, а віцепрем’єр – про внутрішній вимір європейської та євроатлантичної інтеграції, там є значно більше точок як для дотику, так і для іскри. Так складалось, що у новітній українській історії там частіше іскрило, ніж злагоджено працювало.
Крім того, новій віцепрем’єрці вкрай важливо знайти правильний баланс між двома своїми портфоліо – європейським та євроатлантичним. У нас були віцепрем’єри, які в своїй роботі свідомо чи за покликом серця пріоритезували відносини з ЄС, а були ті, які робили ставку на НАТО. Насправді, ключові речі, потрібні для якісного руху на обох напрямках, переважно збігаються. І, на жаль, не змінюються в діалозі з Україною десятиріччями, не те що роками.
Тож у добру європейську та євроатлантичну путь, пані віцепрем’єрко.
Джерело: блог директорки Центру «Нова Європа» Альони Гетьманчук на Українській правді
