Рамка «Вобше нікуди не балотіруюсь» захопила мою Фейсбук-стрічку так само стрімко, як і партійні рамки моїх друзів та подруг, які вирішили змагатись за мандати на місцевих виборах – 2020.
Партійних рамок ставало більше щодня.
Глузлива рамка все більше наштовхувалась на критику, а бажання людей іти у владу — викликало підтримку.
Так в соціальних мережах розгорілось рамко-змагання, яке мені дуже імпонує. Адже зневіра в політиці конкурує з вірою в те, що конкретна людина може змінювати щось у своїй громаді. Такої політичної активності серед знайомих я не бачила ні в 2005 році після Помаранчевої революції, ні в 2014-15 роках після Революції Гідності.
Що прикметно, побільшало й політично активних жінок.
Ті, хто колись казали, що ніколи в житті не підуть в політику, пішли.
Ті, хто безупинно критикували місцеву владу вздовж і впоперек, пішли.
Ті, хто займалися далекими від політики чи громадського активізму питаннями – бізнесом, творчістю, викладанням і лікуванням – теж пішли.
Ті, хто побули депутатками в радах, вирішили піти в мерки.
Що ж сталось? Чи це моя бульбашка? Чи це вік – 30-40? А може час?
Чи стали сміливішими? Чи змінились обставини? Чи усе це квота?
Бо дістало
«Це ж як треба було зіпсувати місто, щоб навіть я пішла на вибори?!», – сказала мені в приватній розмові знайома.
Жінка балотується в міську раду одного з обласних центрів. Вона вже кілька років займається підприємництвом, знає всі проблеми в своїй сфері. Саме цього року вирішила спробувати свої сили в політиці. І хоча округ складний, і багато роботи, і брак ресурсів, вона позитивно налаштована і вмотивована до боротьби. Бо дістало те, що коїться в місті.
«Я надивилась на депутатів, які дбали суто про власні кошти, а людей захищали в рамках потрібного їм піару. В мене мета – стати реальною представницею територіальної громади!», – емоційно пише юристка, яка теж йтиме на вибори.
Протест проти того, що коїться в громаді, як працює нинішня влада, — є однією з найпоширеніших причин, через яку жінки ідуть у політику. Пасивне споглядання того, як руйнується рідне місто, вже не видається варіантом навіть для аполітичних.
Не маючи рік тому навіть думки про те, щоб балотуватись, підприємиці, юристки, мисткині пішли на вибори.
«Це складніше, ніж критикувати, але легше, аніж сумувати і відчувати, що від тебе нічого не залежить», – каже мені одна з них.
Бо хочу реально впливати
«Робота останніх 5 років — розслідування, заклики, звернення до депутатів — вона має певний вплив, але цього недостатньо для реальних змін. На цьому етапі я не бачу іншого способу логічного завершення для моєї діяльності, ніж іти у владу. Тому що можна говорити про зміни, просити, вимагати, збирати навколо однодумців, але заради чого все, якщо рішення ухвалюватимуть інші?», – розповідає про своє рішення в мережі моя колишня колега. Вона багато розмірковувала щодо такого відповідального рішення. Адже якщо йдеш з журналістики в політику, назад, здебільшого, дороги немає. Розуміючи ризики, вона все ж іде, бо хоче впливати, а не лише вимагати змін.
Перехід із громадського і медійного сектору в політику не є чимсь унікальним на цих виборах. Особливо після Революції Гідності, коли на місцеві вибори в 2015 році політичні партії запрошували громадських лідерів та лідерок. Однак масштаб був інший. Для декого, ситуація з парламентськими виборами стала «чарівним пенделем»: мовляв, якщо вже «весільний фотограф» пройшов, то чому я, успішна жінка, не можу пройти? Політичної сміливості побільшало.
Ризик втратити роботу, авторитет в громадському, журналістському середовищі, «заплямуватись» політикою (адже тепер у більшості громад будуть вибори по партійних списках) вже не переважає бажання по-справжньому впливати на те, що коїться в місті-громаді.
«У мене не було величезних очікувань і немає розчарувань. Бо я розумію, що для розвитку працювати треба всім без винятку. Працювати довго. Можна залишатись в громадському секторі у «білих рукавичках». Але я обрала інший шлях», – пише знайома, яка з громадського сектору іде на вибори з однією з політичних сил. Ця жінка надсмілива, адже розуміє, що втрачає.
Інша подруга, письменниця, багато років активно відвойовує інклюзивний простір та освіту. Вона теж вирішила цього року позмагатись за мандат. В інтерв’ю місцевому виданню жінка розповіла, що розчарувалась у громадській діяльності, адже активістів та активісток не слухають, на них просто не зважають. Багато брехні і лицемірства у владі.
«Я не є геть наївною в цьому сенсі, але не можу не спробувати. Бо постійно лиш критикувати інших – які від цього будуть зміни? Просто сваритися і обурюватися – це тупик. Бо ті механізми, які є в громадській діяльності, я всі випробували, і вони не працюють. Значить, треба робити щось інакше», – підсумувала вона.
Бо беру відповідальність на себе
«Настав той день, коли потрібно визначитися, що робити далі – йти на вибори та брати на себе відповідальність чи стати спостерігачкою», – пише знайома, яка вирішила балотуватися на мерку міста. Вона була депутаткою 5 років, тож вирішила спробувати свої сили і на мерську позицію. Ми працювали з нею в громадських проектах, вона з завзяттям бралась за амбітні інноваційні проекти в своєму місті. Смілива і харизматична.
Ще двоє знайомих, які пройшли випробування депутатством, йтимуть у мерки. Вони не просто йдуть в раду, вони готові її очолити. І тут уже інший рівень відповідальності, необхідних зусиль і ресурсів. Але вони рухаються вперед.
Із роками втрачається страх, набувається досвід і контакти в громаді. Також багатьох депутаток в боротьбі за мерське крісло мотивує результат їхньої діяльності (якщо була змога працювати) або ж зашквареність нинішньої влади (якщо були в опозиції).
Так, поступово, крокують громади до гендерної рівності. Мерка — це вже не щось незвідане, а ось вона, депутатка нашої вулиці, району. Політика стає все ближчою до жінок, а політикині – більш звичними для виборців та виборчинь.
І про квоти
Тимчасом у декого підгорає від обов’язкових гендерних квот — 40% та те, що має бути в кожній п’ятірці не менше 2 представників/ць іншої статі. Вже кілька партій отримали червону картку від виборчих комісій, бо не дотримались гендерної квоти.
Партійні знайомі, які займаються виборами, жаліються і клянуть квоту останніми словами, мовляв, «звідки ми стільки жінок візьмемо?».
Справді дуже «складне питання», при тому, що в Україні більшість населення – це жінки.
Але де були жінки весь цей час?
Чи мали вони можливість розвиватись, будувати кар’єру й бізнес нарівні з чоловіками? Чи суспільство сприймало їх керівницями, лідерками? Чи хатня робота, господарство, турбота про родину не забирала час, який можна було б витрати на громадську роботу, бізнес, політику?
Тому й менше жінок у партійному полі зору (окрім рівня невеликих громад). І замість того, аби зрозуміти першопричину, люди починають клясти квоти. А вибори 2015 року з квазі-квотами показали, що таки завдяки квотам деякі жінки пройшли у ради, утвердились у своїй політичній практиці і тепер балотуються, в тому числі на вищий рівень.
Я багато спілкуюся із нинішніми депутатками, і вони в захваті від квот. Адже це дає можливість підтягнути коліжанок із різних секторів, а своїм прикладом показати, що це не так страшно, важко та непідйомно, як здається ззовні.
«Я змогла, отже, й ти зможеш», – кажуть вони.
І це мотивує.
Надія Вірна, для 50%
