Її важко не помітити з-поміж народних депутатів IX скликання – цілеспрямована, рішуча, самодостатня.
Яна Зінкевич обрана народною депутаткою від партії «Європейська солідарність», йшла номером 7 у списку як безпартійна. Членкиня однойменної фракції, секретар Комітету з питань здоров’я нації, медичної допомоги та медичного страхування.
Досвід у політиці в Яни Зінкевич невеликий, каже, що і не планувала йти в народні депутати.
Із 2018 року вона очолювала комунальне підприємство «Госпітальєри Дніпра», ще раніше була командувачкою медичного батальйону «Госпітальєри», начальницею Медичного управління та реабілітації бійців Української добровольчої армії. Нагороджена орденом «Народний герой України».
Із дитинства мріяла бути лікаркою, а нині навчається в Державній медичній академії Дніпра.
«Коли побачила, хто виграв президентські вибори, вирішила йти в політику. Щоб не дати збутися тим речам, які можуть бути, – насамперед це і здача наших територій на сході країни, і домовленості з Росією, і відкат назад», – пояснює Зінкевич свій політичний вибір.
«І в політиці, і у війську, якщо жінка пробивається, то вимушена бути не зовсім… жінкою»
Яно, в Україні шлях у політику для жінки, на жаль, дуже непростий. Доводиться витримувати і сексизм, і коментарі щодо віку, і про те, чия ти дружина…
Якщо таке й було, то на початку моєї військової кар’єри. Потім усі зрозуміли, що зі мною жарти погані. Але щодо інших депутаток я чула сексистські коментарі, й неодноразово. Не з нашої фракції. Або ж запитання від журналістів. На початку нашої каденції журналісти запитували у чоловіків-депутатів, які ваші плани в парламенті, що ви хочете досягти. А жінок – щось недолуге: як вам з домашньої сфери перейти в публічну?
Якось я випадково дізналася, що потрапила в медійний рейтинг красунь-депутаток. Це не дуже хороші речі.
У війську ж дискримінація супроводжувала мене постійно. Починаючи від того, що «ми на фронт дівчат не беремо», потім – «жінка командиром бути не може», «слухатися жінку? це я, мужик, якому 45 років, слухатимуся 18-літню дівчину, призначену командиром?»…
Було різне. Але на фронті довіра завойовується дуже швидко: уже за перші місяці, коли проявляється хто є хто насправді.
…Коли я тільки вступила до лав добробату, це було у 2014 році, десь у червні. З Дніпра нас відправили на звільнення Карлівки. Перший бій саме з артилерією. Серед нас було дуже небагато тих, хто воював, – афганці, УНСОвці. Решта – «молодняк», навіть не за віком, а за навичками, досвідом.
І в цьому бою поранило нашого бійця… У цей час дали наказ відступати, але я вирішила повернутися за пораненим. Це все побачив наш командир, він дав мені підмогу. Але оця здібність у першому бою, попри артобстріли – не злякатися і добровільно повернутися у пекло для того, щоб витягнути пораненого, дало мені одразу дуже великий рівень довіри і авторитету.
Люди пізнаються в бою. Ми можемо героїчно розказувати, як би ми діяли, але в реальному житті відбувається все навпаки.
Після цього мені доручили розвивати медицину, бо маю до цього покликання. Так, я юна, я недосвідчена, але в мене є запит, є хоробрість.
Усім стало зрозуміло, що я не та людина, яку легко зламати.
Я жорсткий командир. У цьому є проблема: і в політиці, і у війську – якщо жінка пробивається, вона вимушена бути не зовсім… жінкою. Вона вимушена мати «чоловічі» манери, «чоловічу» хватку. І тільки в цьому їй вдається втриматися, вдається розвиватися, але вона втрачає у своїй індивідуальності.
На жаль, у політиці так само. Можливо, ті жінки, хто в політиці вже довше, можуть повертатися у свої комфортні межі. Але тим, хто тільки починає, доводиться набувати невластивої жорсткості.
Як на вашу думку, із збільшенням жінок у парламенті – а цього скликання це понад 20 %, – очікування щодо поведінки, дій, рішень жінок-політикинь змінюватимуться?
Як на мене, у політиці зараз проблема не стільки в гендерній рівності, а в непрофесійності. Скажу так: епоха дуже мотивованих непрофесіоналів. І це завдає своєї шкоди парламентаризму. Можуть бути люди з хорошими намірами, але без досвіду й розуміння ситуації потрапляють у неприємності.
Але політична непрофесійність – це не тільки проблема для України, це світова тенденція, і США в тому числі.
Що вам допомагає в політиці – незламність і відстоювання своєї точки зору чи домовленості в кулуарах?
Тут дуже тонка межа. Коли бачиш, що твої опоненти не мають злого умислу, то можеш на перерві в кулуарах домовитися, пояснити, чому за цей законопроєкт варто проголосувати, підтримати. Це ж фактично сама суть парламентаризму – не тільки написати закон, а й згуртувати довкола нього.
Тут мені теж допомагають військові навички. По-перше, до мене ніхто з необдуманими пропозиціями не підходить, типу дати хабар, щоб залучити до себе. Бо розуміють, що отримають на горіхи. По-друге, зі мною в переговорах зрозуміло, що я не буду хитрити. Якщо бачу мету, наприклад, потрібно відшукати кошти на допомогу для госпіталю, я цього впевнено досягатиму.
Більшості колег-депутатів зрозуміло, якщо я п’ять років займаюся війною, волонтерством і не очікую за це винагороди, то в мені немає злих умислів. Від цього рівень довіри росте.
У Верховній Раді я обрала опікуватися соціальними питаннями – вразливих груп людей, осіб із інвалідністю…
Яно, ви випередили мене з питанням про захист прав людей із інвалідністю. Для мене бар’єрність України – надзвичайна велика проблема, як зробити її нарешті видимою?
Треба розуміти, що в нас маломобільного населення понад 50 %. Це стосується не тільки людей на інвалідних візках. Це і просто дами на каблуках, мами і батьки з дитячими візочками, це навіть людина з валізою на колесах… Наші перші кроки: ми з декількома депутатами створили міжфракційне об’єднання «Країна доступна для всіх». Серед наших пріоритетів – доступність державних приміщень для всіх категорій громадян. Абсурдно, що центри надання соціальної допомоги зазвичай на чортзна-якому поверсі, в будинках без ліфтів… І ті, хто здебільшого потребують цих послуг, не можуть туди потрапити. Наприклад, люди на інвалідних візках, часто дуже складно пенсіонерам. Або ж на свій страх і ризик молоді мами залишають дитячий візок на вулиці, бо не можуть підняти його…
Знаєте, як виникла ідея створення цього міжфракційного об’єднання? Я заходжу в будівлю Верховної Ради… через гараж. Там, де заїжджають машини, є єдине рівне місце. Проходжу через шлагбаум, поміж машинами, рухаюся в бік будівлі, там, слава Богу, є невеличкий пандус.
На ліфті піднімаюсь на другий поверх, де в нас засідання. І все – на цьому доступність закінчується. Сусідні сходи ведуть на третій поверх – там зали для брифінгів, важливе місце, де я мала би бути.
Мінус два поверхи – їдальня, мінус один поверх – зали засідань підготовчої ради, приміщення деяких комітетів. Скрізь сходи, і не один проліт, а два.
У перший день, коли навіть і не здогадувалася, що аж так все погано із доступністю, я не могла самостійно спуститися в їдальню поїсти. Якби знала, взяла б із собою бутерброди.
Мені довелося стояти на сходах, прямо-таки чатувати… О, йдуть хлопці: а давайте ви мені допоможете.
А це нелегко. Я 50 кг, мій візок – ще 10-15 кг. Два поверхи вниз, по кілька прольотів. І потім ще й назад підніматися. І так вся країна!
Цей випадок нас об’єднав, ми залучили колег із інших фракцій і плануємо приділяти проблемі бар’єрності максимум уваги.
Верховна Рада теж є у цьому переліку?
Ми наполягатимемо на цьому. У тому то й річ, що це не тільки для депутатів. Гаразд, про депутатів не подумали, бо в нас депутати з інвалідністю – це велика рідкість. Тих, кого знаю, щоб перелічити, достатньо пальців однієї руки. Юрій Шухевич має поганий зір і з ним завжди асистент, Валерій Сушкевич пересувається на інвалідному візку, нині – Уповноважений Президента України з прав людей з інвалідністю, ще один депутат від Блоку Петра Порошенка. І я.
Але ж Верховна Рада не тільки для депутатів, потрібно ж подумати і про відвідувачів, і про журналістів… І з центрального входу нічого не зроблено – немає пандусу. Заходиш всередину – величезні сходи, жодного підйомника… Якщо в нас одна із головних будівель України взагалі недоступна, то що можна казати про країну загалом?
«Порада політикиням: не так старатися подобатися усім, як старатися полюбити себе»
Що б ви порадили молодим дівчатам, які хотіли б бути в політиці?
Моя топ-думка: потрібно одразу зрозуміти, що родина – це найбільша твоя опора. Родина – не стільки чоловік чи дружина, а безпосередньо батьки. Я раніше це недооцінювала. Та коли прийшов час – і дитина, і інша допомога, – то якраз мої батьки взяли на себе основну роль вихователів. Нині вони багато часу приділяють моїй доньці, а я маю час і навчатися, і бути депутаткою, і розвиватися, і досягати великих цілей.
Тобто, йдучи в політику, потрібно розуміти, на кого ви будете спиратися.
А також – любити себе. Не так старатися подобатися усім, як старатися полюбити себе.
І ще. Виставляти для себе пріоритети й цілі для того, щоб мати можливість їх переглядати через певний період. Бо коли ти в політиці, то фокус збивається – ти потрапляєш з одного оточення в абсолютно інакший світ, інше місто, інші фінансові умови. Тому дуже легко втратити себе й ті цілі, які ти перед собою ставив.
Які зміни ви би хотіли побачити в Україні після завершення вашої каденції, наприклад, через п’ять років?
Якщо говорити про те, що стосується ветеранів, то хотілося б щоб ми стали більше схожими на США. Там, якщо у людини є якась ознака, що вона – ветеран, то просто підходять люди зі словами: «Thank you for your service» («Дякую за вашу службу»). І це справді додає людині сили витримати всі ті перешкоди і травми, яких вона зазнала у бойових діях. Якщо буде аж така увага українського суспільства до наших ветеранів та ветеранок, то й загальні процеси стануть кращими. Тому що коли Міністерство ветеранів працює добре, то підтримується і рівень авторитету, і рівень підтримки наших ветеранів. Це дуже взаємопов’язані речі.
Якщо говорити про людей із інвалідністю, я, коли планую подорож за кордон, завжди звертаю увагу на доступність. У мене є топ країн, куди можу поїхати і бути там самостійною. Тож дуже хочу, щоб Україна була серед таких країн, в якій можна безперешкодно зайти в магазин чи в аптеку і не шукати для цього помічників, щоб людина мала змогу сама на себе заробляти, розвиватися й працювати.
Ірина Виртосу, журналістка Центру прав людини ZMINA, для 50 %.
Матеріал підготовлено у межах проекту «Моя участь важлива» ГО «Боротьба за права» за підтримки Фонду сприяння демократії U.S. Embassy Kyiv Ukraine
