У попередньому скликанні Юлія Федорова була депутаткою Білгород-Дністровської міської ради. Кілька років як політикиня, очільниця громадської організації та регіональна координаторка проєкту «Київський діалог», вона займалася цифровізацією Одеської області. Реалізовувала проєкти, які робили діяльність місцевої влади відкритою та прозорою, а послуги для громади — зручними.
Колись балотувалася на посаду Білгород-Дністровського міського голови. Вибори не виграла, але продовжила працювати над розвитком громад як експертка Міжнародного республіканського інституту. Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну Юлія з чоловіком переїхала за кордон – у місто Сірнах, що в Швейцарії. Тут вона допомогла започаткувати курси із вивчення німецької мови та заснувала щотижневі зустрічі українців та українок, аби підтримувати одне одного.
Наша розмова з Юлією Федоровою — про цінність української мови та про те, як об’єднати навколо себе людей.
Лікарка сказала, що не варто переживати. Мовляв, через два-три дні все закінчиться
Юліє, розкажіть як ви дізналися про початок повномасштабного вторгнення? Чи думали, що це станеться?
На початку року я працювала в проєкті «Трансперенсі Інтернешнл» та інших проєктах, ми організовували тренінги і мали плани щодо розвитку громад. Я, як і всі, чула інформацію про скупчення військ, але не могла повірити, що все почнеться.
У лютому я вже була на п’ятому місяці вагітності, перебувала у лікарні. І якось на диво, у ніч на 24 лютого, коли всі прокинулись від вибухів, я дуже добре спала. Вранці у палату зайшла медсестра і каже: «Ви не читайте ніяких новин, нічого не слухайте, не переживайте». А я розумію, що якраз треба читати, бо щось відбувається. Зайшла у новини і побачила, що почалося повномасштабне вторгнення. Із лікарні мене не хотіли випускати. Лікарка навіть тоді сказала, що не варто переживати. Мовляв, через два-три дні все закінчиться.
Читайте також: «Жінки, мир, безпека»: в Україні запустили нову медіаплатформу
Та я хотіла додому. Білгород-Дністровський, де я живу, розташований за 80 кілометрів від Одеси. Але нас з’єднують мости. І я розумію, що якщо щось трапиться, то додому я фізично не дістанусь. І от коли вже збиралася, виходжу із лікарні – чую вибухи. Тоді, мабуть, і зрозуміла що це війна.
Дорога додому була важкою. Зазвичай цю відстань долаємо за годину. А тут їхали чотири чи п’ять. Бензину ніде немає, дороги перекриті, затори… І скрізь бачили дим — сліди нічних обстрілів.
Найважче було вночі кудись подітися від тривог
Як ви ухвалили для себе рішення, що пора їхати за кордон?
Коли приїхала додому, трішки освоїлася і розумію — треба щось робити! Тоді якраз почали формувати тероборону, тож я пішла допомагати. Приходжу у приміщення, де облаштувалася тероборона, а там усі мої друзі — активісти, із якими раніше працювали та волонтерили разом.
Найважче було вночі кудись подітися від тривог. У підвалі нашого будинку не було жодних умов: немає вентиляції, вузькі проходи, низька стеля. Тож найчастіше ховалися вдома за правилом двох стін. Але я постійно відчувала, що дитина теж тривожиться. Тому чоловік наполіг, що треба їхати за кордон.
Спочатку ми пішки перейшли кордон до Молдови, а звідти — до Румунії. Потім знайомі зі Швейцарії написали, що можемо приїхати до них. Для мене тоді важливим критерієм, за яким обирала куди їхати, була можливість отримати медичне обслуговування. Друзі зі Швейцарії запевнили, що зараз тут розробляють програми для українських біженців, і що всі, хто приїжджає, отримує від держави низку послуг, серед яких і медичну підтримку. Так ми і визначилися із країною.
Єдине, що ми ж їхали на кілька тижнів, думали, що все швидко закінчиться. Тож із собою я взяла тільки ноутбук і зовсім трішки речей, переважно зимових.
Тепер усім кажу: «Дівчата, переходимо на українську», бо це нас ідентифікує
Як швидко вдалося адаптуватися на новому місці? Як виникла ідея збиратися разом із іншими українцями?
У Швейцарії ми облаштувалися у місті Сірнах. Це маленьке місто, недалеко від Цюріху. Коли всі побутові питання вирішили, я захотіла бути корисною. І кажу чоловікові: «Ну що я тут сиджу без діла?»
Спочатку допомагала логістично та організаційно ініціативам у Одесі та в інших регіонах: шукала ліки, транспорт, людей на місці, які могли б допомогти вирішити ті чи інші питання.
А потім наші друзі, у яких ми жили, запропонували піти до місцевої влади та поговорити, що можна робити тут, у Сірнаху, для українців та українок. Так вдалося домовитися із місцевим кафе, щоб ми, українці, могли там збиратися, спілкуватися, знайомитися. Із квітня щотижня ми там збираємося і підтримуємо одне одного. Тепер сюди приїжджають навіть люди із навколишніх міст.
Згодом ми побачили, що є запит у речах. Приїжджало багато українців та українок із окупованих територій, які із собою мали лише документи. Жінка із Мелітополя розповідала, що на блокпосту росіяни забрали всі валізи, які були з нею. До Швейцарії вона приїхала із маленькою сумкою, у якій були лише документи і мобільний телефон. Ми домовилися про приміщення, куди місцеві приносили одяг, постільну білизну, ковдри, іграшки та інші дитячі речі, книги.
Увесь цей час я також допомагала з перекладами для українок Я з ними ходила до служб соціального захисту, допомагала оформлювати різні документи. Я знаю німецьку, але близько 20 років не користувалася мовою, а тут ніби все згадала. Тож, раділа, що можу бути корисною і в такий спосіб. Водночас, зрозуміла, що дуже багато людей, які приїжджають, зовсім не знають мови. І люди живуть у країні по 3-6 місяців, а навіть не мають доступу до базових послуг. Ми знайшли викладачку німецької, яка погодилася вчити наших дівчат. Місцева влада допомогла із приміщенням. Але була потреба у підручниках — вони тут дуже дорогі. Тож ми просто звернулися до місцевого книжкового магазину. Там запропонували покупцям жертвувати кошти на книжки переселенцям з України. І за тиждень ми вже мали підручники для всього класу.
Насправді, для мене тут дуже гостро постало питання мови. Я все життя спілкувалася російською, декілька років, як перейшла на українську, тому що була депутаткою та читала лекції і проводила тренінги українською, але тут для мене важливо було говорити саме українською. Тепер усім кажу: «Дівчата, переходимо на українську», бо це нас ідентифікує. Нормальна поведінка й українська мова – і я одразу знаю, що це наші.
Усі наші ініціативи отримують підтримку як від влади, так і від місцевих жителів
Чи відчуваєте підтримку серед місцевих жителів?
Мені дуже приємно, що за весь час я не зустріла жодної людини, яка була би байдужа до теми України та війни в Україні. Усі наші ініціативи отримують підтримку як від влади, так і від місцевих жителів. Про нас писали у місцевій газеті, а після того дівчина у супермаркеті впізнала, тепер постійно запитує як у нас справи, як справи у наших рідних, які залишились в Україні. Незнайома жінка в Німеччині, коли почула, що ми спілкуємося з чоловіком українською, почала розпитувати звідки ми. Кажемо, що з України. Вона почала нас обіймати, плакати, казати, що дуже переживає за нас. Я бачу підтримку постійно, і це дуже підбадьорює.
Тема України має навіть окремий розділ у місцевій пресі, на екранах у транспорті показують новини про Україну. На жаль, не завжди новини подаються коректно та достовірно. Тому всі, хто знають, що ми українці, нас завжди питають, який реальний стан справ. І всі погоджуються, що неможливо збагнути й повірити, що таке відбувається у наші часи. Особливо важко це зрозуміти в країні, яка була завжди нейтральною та більше 200 років не знала, що таке війни.
В Україні я завжди відчувала себе причетною до всього. А тут все ж таки ми гості
Юлю, в Україні ви займалися цифровізацією громад. Зараз є багато дописів, статей, блогів, де розповідають, як в Україні все круто – держава у смартфоні, а за кордоном все інакше. Чи це так?
Мені насправді було дуже цікаво, що з цифровізацією у Швейцарії. Бо це саме та країна, яка фінансує цифровізацію в Україні. А тут цього всього немає. Усе на папері й особисто.
Наприклад, щоб відкрити банківський рахунок, я маю прийти особисто, підписати все рукою. Після цього отримати чотири паперові листи. І тільки тоді можу користуватися карткою.
Читайте також: Юлія Савельєва: Нам важливо підсилювати жіноче лідерство
Жодного паспорту у смартфоні, електронного підпису чи цифрових послуг . Я запитала чому так, мені сказали: «У нас люди не хочуть великої цифровізації». Тут дуже розвинута демократія участі — за всі зміни має проголосувати народ. А люди не хочуть.
Тут класно працює пошта, завдяки якій вирішують більшість «офіційних» процесів: отримання паспорту, банківської картки. Навіть голосування теж може відбуватися поштою. Тож людям просто зручно, щоб усе залишалося так, як є.
Мені було дивно. Бо я звикла, що якщо мені треба якась інформація, я йду на сайт міської ради. А тут зайшла на сайт міста, де є рубрика «війна в Україні». Думаю: «О це для нас!». А там: зробіть запас води, майте запас ліків та їжі. Тобто вони для себе це писали.
А ще мені дуже не вистачає відчуття, що я повноцінний член суспільства. Бо в Україні я завжди відчувала себе причетною до всього. А тут все ж таки ми гості.
Ми волонтеримо, трохи донатимо і слідкуємо за подіями в Україні
Чи продовжуєте ви зараз проєкти в Україні?
На початку червня у мене народився син, тож поки я мама 24/7. Хоча є пропозиції, але мені важко зосередитися лише на роботі. Я навіть спробувала – взялася модерувати подію, все продумала, підлаштувала по часу. Але дискусія трішки затягнулася, а я мушу йти, бо дитині вже час їсти. Тож поки ми з ним волонтеримо, трохи донатимо і слідкуємо за подіями в Україні.
Розглядаєте для себе можливість залишитися за кордоном?
Ми з чоловіком хочемо повертатися. В Україні у нас батьки, робота, дім, країна, яку треба відновлювати.
Але я дуже розумію тих, хто хоче залишитися. Багатьом просто нікуди повертатися. Тут дуже багато людей із окупованих територій чи міст, які вщент зруйновані. І це дуже складно — починати життя спочатку. Я бачу дівчат, які мають кілька вищих освіт, були керівницями та лідерками в Україні, а тут мають робити соціальну роботу – мити квартири, прибирати сміття. В обмін за можливість жити без повітряних тривог та обстрілів.
Я знаю, що багато хто хоче повертатись саме тому, що в Україні почуваються важливими. Ми поки не можемо повернутися, бо в першу чергу відчуваємо відповідальність за дитину. Вона потребує медичного нагляду, а під час війни в Україні, на жаль, це неможливо. По-друге, ми розуміємо, що щотижневі масовані ракетні атаки не роблять життя в будь-якому місті Україні безпечним. Але всі ми віримо в перемогу та сподіваємося якомога швидше повернутися додому.
Інна Наливайко
Ця публікація підготовлена у межах проєкту «Підтримка жіночих ініціатив під час війни в Україні», який реалізовує ГО «Українська жіноча демократична мережа» за підтримки Міжнародного республіканського інституту та Агентства США з міжнародного розвитку (USAID). Мета публікацій – розповісти історії жінок, які працюють під час війни та допомагають приближувати перемогу України.
