Головна Статті Жінка для жінки: солідарність, підтримка, розрада

Жінка для жінки: солідарність, підтримка, розрада

7
1,067

Колись, дивлячись фільми про Другу світову війну, ми дивувалися: як це можна під час війни читати вірші чи танцювати? А нині самі живемо в таких реаліях, що мусимо робити хоч щось, аби триматися, аби не дати ворогові знищити в нас те людське, що ще лишилося. Ковід забрав два роки живого спілкування. Війна розділила людей смертями, кордонами, страхами. Тож тепер зустрічі офлайн цінуються як ніколи. Напередодні Міжнародного дня захисту прав жінок Громадська експертна рада з гендерних питань при МФО «Рівні можливості» ініціювала закритий творчий вечір «Жінка для жінки: різні досвіди — важливі голоси».

«Послухаймо одна одну» 

Мадлен Олбрайт усміхається з величезного портрета на стіні. Сьогодні на її фоні фотографуватимуться неймовірні жінки, які точно поділяють цінності, що сповідувала дипломатка. І її цитата про те, що демократія без жінок неможлива, для них не просто красиві слова, а спосіб життя. Вони працюють над тим, щоб жінок слухали і чули.

«Ми довго думали, як відзначити цей день. Раніше проводили марші, але зараз це неможливо, бо війна. Акцію провести? Їх зараз проводять мало не щодня. Та й питань стосовно жінок так багато, що в одну акцію не помістяться. Тому ми вирішили: а давайте ми просто послухаємо одна одну. Як ми переживаємо, що ми відчуваємо і що робимо з цими відчуттями?», — каже координаторка Громадської ради при МФО «Рівні можливості» Лариса Кобелянська.

За її словами, дуже важливо чути одна одну, підтримувати, об’єднуватися, стати тією потужною силою, яка може все. Раніше заходи, організовані МФО «Рівні можливості», були публічними, а тепер час диктує такі умови, що хочеться певної приватності та безпеки. І головне, як наголошує Лариса, люди мають право на емоції, тому й важливо створювати такий простір, де можна проявлятися, бути справжньою і знати, що тебе підтримають. 

«Для мене 24 лютого тяглося, мабуть, пів року. Мені достатньо було одних джинсів і светра. І здавалося, що більше нічого не потрібно. Лише через пів року я почала розуміти, що є інші дати, інші пори року, з’явилося відчуття, що життя продовжується. Ніхто з нас не обирав час, у якому жити. Війна прийшла, і ми віддали їй своїх дітей, своє майно, свої будинки, свої надії. Але не віддамо наше майбутнє», — зазначила Лариса Кобелянська. 

Плакати — можна

«Тут можна плакати», — сказала модераторка заходу, співзасновниця громадської організації «Бути», провідниця у досвіді проживання втрати Ірина Виртосу

І цей дозвіл на емоції не в подушку, а на людях, мабуть, і створив атмосферу прийняття і довіри. Можна було не просто проявити емоції, а висловити їх у творчості, поділитися потаємним, що вийшло назовні віршованими рядками чи мазками фарби.

«Часто саме через творчість ми можемо назвати зло злом, а добро добром. Через слово, музику, малюнок чи рух ми називаємо речі своїми іменами», відзначила Ірина Виртосу. 


Читайте також: Крістіна Бут: Ми виберемося із колективної травми, зможемо її разом прожити і знайти вихід


А ще творчість часом допомагає вижити. Про це говорить голова Молочанської міської військової адміністрації Пологівського району Запорізької області Ірина Липка. Вона провела 24 доби в полоні  й саме там почала писати вірші. 

«Я ніколи до цього не писала. Російські окупанти схиляли мене до співпраці, а коли я відмовилася, посадили в одиночну камеру. На третій день я знайшла в сумці блокнот і ручку та почала писати вірші», — згадує Ірина.

Жінка зізнається, що її світ перевернувся, вона не розуміла, що з нею буде і хотілося залишити хоч щось після себе. Тому писала вірші-присвяти роботі, дітям, рідним. А також створила власну віршовану біографію.

Ірина Липка ділиться, що раніше для неї неважливо було, якою мовою говорить людина, яку церкву відвідує. Але війна показала, що різниця таки є.

«Я зрозуміла, що ніякі ми не «менші брати». Ми — нація. Ми не вберегли свою національну приналежність у мирні часи, а тепер у війні маємо довести всьому світові, що ми окрема нація. Росіяни вважають, що можуть диктувати, як кому жити. Але це не так», — каже Ірина.

Вона прочитала поетичні рядки, народжені в неволі. 

Розділити біль

Свої вірші також зачитала голова військової адміністрації Мирненської громади на Херсонщині Валентина Головата.

Одну з поезій Валентина присвятила Скадовську. Сльози виступають на очах Ірини Виртосу, яка народилася і виросла в цьому місті. Вони з Валентиною ходили одними вулицями, купалися в одному морі, а тепер зустрілися в Києві, аби оплакати втрату. 

«Я ніколи в житті не матюкалась. Перша моя освіта — педагогічна. Я багато років пропрацювала у державній владі, тож мені це було невластиво. А з початком війни як би вірш не починала — наприкінці обов’язково буде лайка», — всміхається Валентина.

І ця лайка, можливо, є способом очищення. Люттю, яку не завжди можливо перевести на ворога, але папір точно стерпить.

Валентина Головата обіймає Ірину Липку, ділячи свій біль, а згодом вони розділять і нагороду. Голова «Національної ради жінок» Людмила Порохняк-Гановська вручила посадовицям медалі «За відданість і любов до України». 

Допомога іншим як ліки

Людмила Порохняк-Гановська також вручила орден «Жінка. Мир. Безпека» координаторці проєктів по роботі з родинами загиблих Департаменту військового капеланства УГКЦ Наталії Дубчак. 

Син Наталії загинув у 2015 році. Тепер вона допомагає родинам загиблих пережити втрату. 

«Ви знаєте, можливо, це дико звучить, але ми між собою говоримо, що є мами більш щасливі і менш щасливі серед тих, хто втратив дітей на війні. Я змогла поховати сина у відкритій труні, попрощатися з ним і відпустити. А є ті, хто хоронять у закритій труні. Є ті, хто бачили, як помирає дитина у госпіталі й могли хоч якось підготуватися, а є ті, хто досі чекає безвісти зниклих», — міркує Наталія.


Читайте також: Ірина Виртосу: Найскладніше — визнати, що тобі потрібна допомога


У кожної свій біль, але підтримка необхідна всім. Наталія зазначає, що сама колишня військова й уявити не могла, що в армії будуть капелани, і що її життя буде якось пов’язане з церквою. Вони організовують групи підтримки для родин загиблих.

«Греко-католики перші започаткували гендерноорієнтований підхід до реабілітації. Є окремі групи підтримки для мам і для тат, а є й спільні, сімейні», — розповідає Наталія Дубчак.

Вона також відзначає важливість об’єднань і зустрічей, де можна виговоритися і виплакатися.

«Я знайшла свої ліки в тому, що можу допомагати іншим. Я перебуваю серед таких людей, що мені не потрібно прикидатися, я можу бути серед них справжньою», — поділилась жінка.  

«Моє персональне диво» 

Так цікаво спостерігати, як під звуки пісні Анжеліки Рудницької заходить сама Анжеліка Рудницька. Співачка, художниця, науковиця, громадська діячка, волонтерка, яку звикли бачити на екрані, буденно наливає собі кави і ділиться потаємним. 

«Вважаю, що це моральний злочин — говорити, що війна почалася 24 лютого. Ми спотворюємо історію і знецінюємо подвиг тих людей, що пішли воювати голі й босі в 2014 році», — зазначає артистка.

Вона згадує, як виступала на фронті і з нею водили хороводи хлопці з автоматами, але у шльопках і «треніках». Зараз багатьох уже немає в живих.

«Коли почалося повномасштабне вторгнення у мене не було страху, чи якихось інших емоцій. Було тільки роздратування. Чому ми толерували російську мову та їхні наративи?» — обурюється Анжеліка Рудницька.

Вона розповідає, що її виставка картин застрягла в окупованому Херсоні. Тому як ніхто чекала звільнення міста й сподівалась, що картини вціліють.

«Я працювала тоді над однією картиною і сказала мамі: «У мене таке відчуття, що коли я її домалюю щось станеться». Коли я закінчила роботу — звільнили Херсон. Це було моє персональне диво», — ділиться художниця.

Анжеліка зазначає, що війна закінчиться тоді, коли українки й українці усвідомлять свою національну ідентичність: 

«Ракети, на жаль, виявилися найкращим виховним методом. Але роботи ще багато, бо коли виходиш зі своєї бульбашки, часто не розумієш, що можна ще зробити, щоб змінити ситуацію». 


Читайте також: «Жіноча історія — це неоране поле»: вийшла монографія про історичний досвід українського жіноцтва


Рудницька говорить, що варто бути чесними. Зокрема і в мистецтві. 

«Коли ми їздили щодватижні на фронт, я виснажилася. Але ж ти артистка, ти красуня. Люди хочуть чути про квіточки і рожевих поні. А коли починаєш говорити про серйозні речі, то спочатку зустрічають із багнетами. Однак потрібно бути чесними, продукувати чесне мистецтво. Інакше неможливо позбутися брехні, неповаги до свого», — сказала Рудницька.

Є надія на зміни

Перекладачка, письменниця і волонтерка Тамара Горіха Зерня поділилася своїми міркуваннями, творчими напрацюваннями, а також прочитала вірші, написані 2014 року. 

«2022 рік минув у стані мобілізації. Я або писала про загиблих, або редагувала їхній спадок, або збирала спогади. А потім зрозуміла, що треба повертатися до творчості. Не всі доживемо до кінця війни і не у всіх будуть сили і наснага осмислити пережите», — говорить Тамара. 

І розмірковує про долю жінки. Багато хто присвячує життя родині і дітям. Але діти виростають або може не бути дітей, чи не складається сім’я, гине чоловік, трапляється розлучення. 

«Багато жінок у старшому віці розуміють, що не отримують віддачі з того, куди вкладали сили більшу частину життя. Багато хто починає переосмислювати, що, напевно, можна було б прожити інакше. Я почала писати книжку про жінку старшого віку, яка залишається самотньою і у неї є час обдумати все», — поділилась письменниця.

Тамара Горіха Зерня сподівається, що життя зміниться на краще ще за нашого покоління.

«У студентські роки у мене було відчуття, що наше покоління втрачене. Що майбутнє настане колись і я, напевно, не доживу. А зараз з’явилося відчуття, що таки доживу, що новий світ буде ще в нашому поколінні. Я — перше покоління в нашій сім’ї, хто ходить у штанах. Коли моя мама-вчителька прийшла на роботу в штанах, її мало не звільнили. А ми вільно ходимо у джинсах. Тому є надія на зміни», — говорить жінка. 

Терапія творчістю

Про важливість творчості сказала тренерка, консультантка, гендерна експертка, поетка Лілія Гук

«Три місяці від початку повномасштабного вторгнення я мовчала. А потім одна знайома волонтерка написала: «Ви навіть не думайте, що поезія не потрібна. Я зараз сиджу в кафе сміюсь, плачу і читаю ваші вірші», — згадує Лілія.

Вона зачитує свої ліричні вірші. А ще говорить, що на її книгах можна ворожити. Лариса Кобелянська поділилася, що їй випав вірш «Пісня Перемоги». 

«Нам треба намріяти цю перемогу колективною думкою», відзначила вона.

Голова міжнародної громадської організації «Поступ жінок-мироносиць» Зоя Ружин поділилася, що початок повномасштабної війни стимулював потік віршів. 

«За три місяці я написала 200 віршів. Якось за один день написала шість великих поезій. І кожна з них — із вірою в перемогу», — розповіла Зоя. 


Читайте також: Соломія Крушельницька наснажує: як чотири мисткині творили, надихаючись постаттю співачки


Вона продемонструвала рушник, який вишивали до 150-ліття Лесі Українки. Лишилося вишити лишень портрет поетеси. Це мають зробити посестри з Грузії. 

Зворушливим віршем своєї мами поділилася керівниця Громадського Альянсу «Політична дія жінок» Ірина Тишко. 

Художниця і дружина загиблого Юлія Мовчан презентувала власні картини. Вона є учасницею проєкту «Жива», який допомагає пережити втрату і висловити емоції на полотні.

«Референсом до картини на фоні моря була світлина, яку зробив чоловік на острові Джарилгач під час весільної подорожі Україною», — поділилася жінка.

Юлії багато відгукнулося на творчому вечорі, адже згадували й окупований острів біля Скадовська, і навіть у віршах… промайнула «тінь».

«У мого чоловіка був позивний «Тінь», тому я скрізь помічаю, де звучить це слово. Почула його й у віршах сьогодні», — сказала Юлія. 

За її словами, малювання картин має терапевтичний ефект. Адже це не просто малювання, а й створення історії. 

Ти не одна

«Психологи й психологині кажуть, що потрібно прожити свої емоції, бути у контакті, в гармонії зі своїм тілом, довіряти собі. Інколи це вкрай важко зробити, тому що особистий досвід або ж новини бувають настільки жорстокими, що немає сил не те щоб себе почути, а просто згадати, як дихати. І ось у якийсь момент розумієш, що всупереч усьому ти дихаєш. Спочатку уривчасто, можливо, досі задихаючись, але ти дихаєш. І це та важлива річ, за яку ти можеш подякувати собі. Значить, ти не зупинилася і в тобі є ще багато сил жити життя навіть в умовах війни. А ще важливо знати, що ти не одна», — підсумувала модераторка Ірина Виртосу.

Олена Кущенко

Більше публікацій
Більше публікацій Олена Кущенко
Більше публікацій Статті