За вісім років війни в Україні та вісім місяців повномасштабного вторгнення жінка у війську досі не завжди почувається комфортно. Захисниці просто не мають права на помилку, їм постійно потрібно щось комусь доводити. Часто жінки змушені в рази більше працювати, ніж чоловіки, щоб показати, що вони на своєму місці.
Про це йшлося під час онлайн-дискусії «Women at War: виборюючи право на життя». Своїми історіями ділилися військовослужбовиці Христина Бойчук, Катерина Галушка та Шарлотта Хмельницька. Вони мають різний досвід служби в армії, тож розповіли чому обрали службу у війську, як дають собі раду на рівні з чоловіками та з якими стереотипами зіштовхуються.
Я на своєму місці
— Я перебирала між різними спеціальностями, які мені подобалися, і зупинилася на армії. Я вважаю, що тут я на своєму місці і розвиваюся у цій сфері. Я не обирала війну, я дуже цього не хотіла. Армія прийшла в моє життя ще з 2014 року, з Майдану. І я зрозуміла, що хотіла б розвиватися у військовій сфері і бути корисною. І мабуть, тільки ліниві не говорили мені: що ти робиш, у тебе модельна кар’єра, певний досвід роботи сомельє, а ти в армії. Це ж абсолютно нетипово для жінки, — розповідає старша лейтенантка Національної гвардії України Христина Бойчук (псевдо «Кудрява»).
Парамедикиня добровольчого медичного батальйону «Госпітальєри» Катерина Галушка зізнається, що мріяла бути історикинею, а не військовою. І мабуть, ніколи б не вибрала цієї справи, якби не війна. Але після 2014 року розуміння історії та історичних процесів вплинуло на неї, тож зараз жінка там, де має бути. Спершу волонтерила в українському шпиталі, де працювала з пораненими і з тими, хто проходив реабілітацію.
— І це одного дня підвело мене до питання: а що я зробила для того, щоб моя країна перемогла у цій війні, і що я вмію робити? Бо я на той момент не вміла взагалі нічого. І ось я натрапила на рекламу вишколу госпітальєрок і приєдналася до них. Тому що, як виявилося, я можу допомагати пораненим. І на сьогоднішній день вважаю, що це не те, чого я хотіла, але це дійсно правильний вибір. І зараз я почуваюся на своєму місці. Я докладаю всіх зусиль, щоб рятувати поранених та працювати в інформаційному полі, — каже Катерина.
Казали «до побачення», бо я жінка
Заступниця командира роти з питань морально-психологічного забезпечення Шарлотта Хмельницька ще під час навчання у 2016 році вирішила піти на військову кафедру у військовий інститут університету імені Шевченка.
— Тому що я знала, що коли почнеться повномасштабне вторгнення, я вже точно не зможу сидіти і долучуся до лав ЗСУ. І для цього мені буде потрібен певний фах, — каже військова.
Після закінчення навчання вона працювала у сфері реформ. Зокрема, перед мобілізацією — у міністерстві цифрової трансформації, де займалася проєктами цифровізації. Але з повномасштабним вторгненням зрозуміла, що зараз це не актуально для держави, а вона може бути корисна ЗСУ. Почала шукати для себе підрозділ, і вже на старті зіштовхнулася з проблемою у пошуку роботи.
— У Києві взагалі неможливо було знайти офіцерську посаду. Не хотіли брати, тим більше дівчину, одразу казали «до побачення». Свій підрозділ я випадково знайшла через фейсбук, і у травні цього року мобілізувалася, — каже військовослужбовиця.
Вона також зауважує, що в армії є дуже велика проблема з небажанням вживати фемінітиви. Часто хтось намагається покепкувати, назвати «офіцеркинею».
— А я у документах себе називаю заступницею командира, офіцеркою — завжди так підписуюся, і поки що жоден документ мені не завертали, — каже Шарлотта Хмельницька.
Читайте також: Візит українських воячок у Вашингтон: дякували за підтримку і просили про допомогу
Її улюблена фраза: у армії немає жінок і чоловіків, а є солдати, сержанти і офіцери. І як каже вона, її підрозділ вже вивчив це, і не розділяє усіх на дівчат та хлопців.
— До мобілізації я три роки працювала на державній службі і не любила 14 жовтня. Тому що у нас щороку вітали чоловіків. Але так сталося, що з усіх робіт, де я працювала, якраз пішли служити жінки, які успішно собі дають із цим раду. Тож треба частіше говорити про відвагу як жінок, так і чоловіків. Але нам ще до цього далеко. Приміром, я не можу згадати жодної військової пісні, де б ішлося про жінок на війні. Завжди оспівують лише подвиги чоловіків. Учителям треба змінювати це ставлення і свідомість майбутніх поколінь.
В армії місце кожній і кожному
Як розповідає Катерина Галушка, батальйон «Госпітальєри» жартома називають осередком матріархату, тому що більшість керівництва тут — жінки.
— Я командирка екіпажу, і в моєму підпорядкуванні 10 хлопців, з якими ми працюємо на передовій. Тому тут я не відчувала дискримінації. Але при зустрічі з ЗСУ, так, доводилося зіштовхуватися з дискримінацією, яка виростала на основі стереотипів. Мовляв, жінці не місце на війні. Вона може бути, приміром, діловодкою, бухгалтеркою чи сидіти в штабі і нічого не робити. Не дай Боже дати жінці зброю та випустити на передову, та це ж жах. А ще — жінка начебто менш психологічно стійка. І тут я хочу спитати, чи всі чоловіки такі психологічно стійкі?
За словами парамедикині, якщо ти жінка, яка хоче служити в ЗСУ або в інших підрозділах сил оборони, тобі постійно треба бути на дві-три голови вище, робити більше, ніж чоловіки, рватися вперед, для того, щоб вони почали вірити, що ти на своєму місці.
Окрім того, Катерина зіштовхувалася з ситуацією, коли їй не дозволяли виїжджати «на нуль», тому що там вона може потрапити під артобстріл: «А ти ж жінка, тобі ще народжувати».
— Відповідно ми не їхали, і моя машина і мої побратими залишалися зі мною. Але ми парамедики, і якщо нас немає біля пораненого — це ціна його життя. На жаль, тут ці стереотипи заважають. І з ним треба боротися, — вважає Катерина Галушка.
За час роботи парамедикинею вона зрозуміла, що на передовій не грає ролі стать, тут важливий внутрішній стержень, наскільки людина стійка психологічно, наскільки здатна витримати складні моменти і не зламатися морально.
— Не завжди це може зробити і чоловік, і жінка. Тому треба казати так, як воно є: в армії місце кожному і кожній, хто здатен її на собі витягнути.
Ти як дівчинка, ти як баба
Про ще один випадок, пов’язаний з гендерними стереотипами у війську, розповідає Христина Бойчук. Це було під час бігу 10 кілометрів смуги перешкод на міжнародних змаганнях у 2021 році. Ідеться про дуже важливу підготовку до війни, яка згодом багато кому врятувала життя.
— І ось я бігла з автоматом, а юнак з мого підрозділу — з гранатометом. І видно було, що йому важко. І я щоб підняти йому дух, повертаюся до нього і запитую: «Що там, втомився?» Він піднімає очі й каже: «Ні, все ок», і ми біжимо далі. А збоку біжить інструктор і до цього хлопця: «Дивися, вона може, а ти слабак». Це було дуже неприємно.
За словами Христини, інструктор, який біг лише в шортах та футболці, без рюкзака та зброї, намагався принизити військового, що мовляв, жінка може, а йому важко.
Читайте також: «Леся Ганжа не боїться ствола і ножа»: як редакторка пішла у військо
— Я тоді сказала інструктору, що ось він у лише шортах, тож може збільшити темп. Мусила відреагувати. А взагалі, я б дуже хотіла, щоб на службі не було цього показника: ти як дівчинка, ти як баба — що це щось менше чи гірше. Тому що дуже часто мої посестри показують такі результати і в моральному, і у фізичному плані, які не показують у тому кількісному співвідношенні чоловіки.
Жінка не має права на помилку
Шарлотта Хмельницька додає, що про сексизм в армії вже може писати книгу.
— Бо це перманентний стан. Хоча я прийшла сюди після держслужби і була готова до всього, але армія знайшла, чим здивувати. Наш командир жартує, що він напише книгу про бюрократію в армії і може віддати мені розділ про сексизм. А я кажу: «Вибачте, мені треба три томи». Історій було дуже багато. І так, жінкам треба «впахувати» в рази більше за чоловіків, і у жінок немає права на помилку. Бо коли помилиться чоловік, то всі про це швидко забудуть. А коли помилиться жінка, то всі будуть ще довго-довго це згадувати і розповідати, яка ж вона дурна, ця офіцерка чи сержантка, бо чогось там не знає чи щось зробила неправильно.
На думку військовослужбовиці, що більше жінок буде в армії, то менше буде стереотипів. І головне, щоб самі жінки не підкріплювали ці стереотипи. А доводили, що вони мають бути на рівних з усіма, і що немає жінок і чоловіків, а є ті, хто виконує свою роботу.
Євгенія Цебрій
