У гостях у програми «Жіночі обличчя лідерства з Оленою Єною» Галина Бордун – депутатка Львівської обласної ради.
Прихід у політику, гендерні квоти, баланс між роботою та особистим життям, а також суперництво між жінками й чоловіками – про це наша героїня спілкувалася із ведучою Оленою Єною, керівницею програми «Жінки–лідерки» Національного Демократичного Інституту.
– Пані Галино, ви – активна жінка, долучена до багатьох громадсько-політичних процесів. Скажіть, що в свій час стало тим переломним моментом, який примусив вас піти в політику?
– Є така непосидюча категорія людей, якій у житті щось вдається, і вона готова цим ділитися. Я довгий час працювала вчителькою, була дотичною до середовища батьки-діти, і мені зараз важко пригадати, що стало тим стимулом, що змусило піти працювати в раду, в команду до Андрія Садового. Але чесно вам хочу сказати, що до 2006 року я навіть не дуже цікавилась, чим займається цей орган. Коли я вперше туди зайшла, думаю: «Ну справжній мурашник, стільки людей. Що вони взагалі роблять?» .
– Це про Львівську міську раду?
– Так. І напевне, десь цей дзвоник, коли ти бачиш різні громадські організації, активістів, різні перетини прийняття рішень, то починаєш розуміти, що ти готова до цього процесу. Я не думала, що політичний процес вимагає якогось окремого досвіду. А сьогодні можу сказати, що це є ціла наука, з якою точно треба працювати, і до якої ми, як суспільство, маємо дозріти.
– Для вас тепер політика – жіноча справа?
– Ви знаєте, перш за все, політика – жіночого роду. Природа дуже мудра, вона створила в гармонії чоловіка й жінку, і коли ми цю гармонію між собою знаходимо, то отримуємо комфорт. Це спільний комфорт, тому що в місті не живуть окремо жінки і чоловіки. Ми бачили до чого призвело, коли тільки чоловіки приймали рішення, тому що все міцно, все сильно, але око хоче вловити не просто, де припаркувати машину, а й щоб із тієї машини ще можна було з візочком вийти. Тому ми почали говорити про комфорт цих послуг, про інший підхід. Чого раніше, на мою думку, не було.
– У зв’язку з цим ще одне питання. Гендерні квоти – так чи ні?
– У мене спочатку був скептичний підхід до цього процесу, але коли я почала їздити Україною, їздити селами, я зрозуміла одну дуже важливу річ – хочемо ми того чи ні, але в Україні згідно зі статистикою невеличкі фірми й маленькі підприємства створюють чоловіки.
І політика все-таки вимагає певних можливостей, вимагає вміння приймати рішення, певної соціалізації.
Так в Україні заведено, особливо по маленьких містечках і селах, що жіноча справа – це народжувати і виховувати дітей. Але, на жаль, ми забуваємо про те, що ця дитина, виходячи в баланс у суспільстві, має вміти соціалізуватися і це дуже однобокий підхід. Адже що жінка може дати, якщо вона 6 чи 10 років у декретній відпустці? Вона буде говорити про те, з чим вона стикається вдома – про побут. Звісно, дуже важливо, щоб ця жінка мала можливість долучатися до різних процесів, бо вона ці процеси буде передавати дітям.
– Політикиня, викладачка, громадська діячка, дружина і мама, коуч… Як ви все встигаєте?
– Був період в житті, коли ти багато на себе береш, розумієш, що всюди хочеться допомогти, всюди бути. Але цей період мені дав добрий поштовх, щоб розвернути багато чого в своєму житті. І тоді я зрозуміла, що кожен із нас має мати джерело енергії і джерело балансу. Це правильний сон, правильне харчуванні, чітка ціль, планування і правильне спілкування з певними людьми, коли ти визначаєш, куди рухаєшся. Мені це дуже допомогло, тому що ми однозначно всього встигнути не можемо.
І це є підтримка твоєї сім’ї, тому що вони дають те, чого ти не візьмеш ніде. Коли ти маєш прийняття вдома, це дуже допомагає.
Тому пошук балансу – це те, до чого я дійшла сама, те, що допомогло мені і чим я готова ділитися.
Бо політика – це ще один напрямок, який вимагає непростого ресурсу. Коли ти в політиці, ти мусиш навчитися балансувати між тим, куди ти рухаєшся, між політичним прийняттям рішень і вектором, яким чином це допоможе власне громаді, і тим, що навколо тебе є теж люди, які мають тебе підтримати, а тобі потрібно витримати цю дискусію з ними.
Я сьогодні дуже часто зустрічаюся з жінками та чоловіками, які не завжди дають собі раду. Філософія коучингу говорить про те, що людина повинна думати, куди вона рухається. Задача коуча – не приймати рішення замість людини, а навпаки – супроводжувати і підтримувати, коли вона визначає, куди іде.
І те, з чим я зустрічаюся зараз, – люди не будують плани більше, ніж на рік. Багато ще приймають усе дуже точково. Недарма в психології управління говориться, що кожні 5 років потрібно йти далі. Тобто ти робиш аналіз того, що тобі вдалося, і з тими результатами рухаєшся далі. І тоді не буде так, що «ой, пролетів рік… пролетіло 5 років» , або їдеш часом у маршрутці й чуєш, що «ой, все життя пройшло» . А ти будеш говорити насправді, що тобі вдалося, що тобі додало енергії, будеш говорити про свої результати. Ти будеш планувати, тому що ми дуже часто обмежуємо те, що ми можемо зробити, а природа нам дала величезну кількість можливостей, навколо нас зараз величезна кількість інформації. Головне – знайти в цьому себе.
– Коли ви різко змінили кар’єру, це вам допомогло?
– Я дуже часто говорю, що є декілька видів страхів, які зупиняють людину. І один із них – це страх невідомого. Людина не рухається далі, тому що не знає, що буде, бо немає готового трафарету, немає готових прописаних інструкцій.
А насправді, успіх – це не є готова книжка. І політика також має бути ціллю для тих людей, які відчувають це покликання. Тому, що це не робота, тут не просто, тут немає посадових інструкцій, немає готових наказів. Тут є відчуття суспільства, про яке поки що ніде не вчать.
І я дуже тішуся тому, що ми з вами неодноразово зустрічалися на тренінгах, які ви організовуєте, де ми говоримо про такий простий, але водночас і такий складний інструмент, який називається «таргетинг» , коли ти вчишся аналізувати і розуміти справжні очікування суспільства. Не чекати того, що хтось десь напише, а зустрічатися і говорити з людьми, допомагати їм усвідомити, що навчання дає можливість розвитку й пошуку. І власне ці навчання, які ми зараз маємо, – це тільки початок, вони мають розростатися. Тому що післядипломна освіта й освіта для людей із досвідом – це той напрямок, який, як мені видається, тільки стартує в Україні.
– Ви багато працюєте над різними проектами. Скажіть, як дізнатися, які саме проекти потрібні громаді? І які з ваших проектів, поточних чи минулих, вам хотілося б особливо відзначити?
– Ви знаєте, я неодноразово зустрічаюся з тим, що люди шукають готову кальку…
– Бо так простіше.
– Так, уже в когось спрацювало, і можливо мені теж допоможе. Я освітянка, у мене є три вищі освіти, й усі вони були наслідком логічного процесу роботи з людьми. Це від учителя до психології, менеджменту управління, а все інше – це вже, напевно, надбудови над тим, що я робила. Дуже тішуся, що кожну освіту я здобувала в певний період, коли назріла така потреба.
Коли я прийшла в раду, для мене це був виклик. Чи це було просто? Ні. Я думала, що знаю, а виявилось, що я зустрічаюся з людьми, які мають 20 років досвіду на посаді, або це нові люди з міксованим досвідом, люди з бізнесу, які швидко приймають рішення чи працюють тільки по інструкції. І в такому коловороті ти розумієш, що треба навчитися так вибудувати цю модель (яка тільки в зародковому стані), і попри все, отримати свій результат. Тому що політика завжди каже, що тобі вдалося, що змінило те, що ти робиш.
Були непрості періоди. Один із них – робота з громадськими активістами, які кожного дня приходять під раду і щиро переконані, що це має бути так, а не інакше. Через три години приходять інші громадські активісти, які також переконані в своїй правоті. Тож має бути твоя психологічна стійкість, тому що через годину у тебе може бути інше завдання, інший напрямок, і з тим всім треба навчитися балансувати.
Якщо ж говорити про проекти, то це робота з молоддю, з ВУЗами. Наприклад, проект «Перший кар’єрний крок» , який досі працює у Львові. Це можливість для молодих людей зрозуміти, що таке органи державної влади. Адже до того, що в Європі працює як норма, ми сьогодні тільки починаємо доходити… Тому цей проект – це те, чим я пишаюся, з чим я рухаюся далі.
Другий напрямок (і я його продовжую як депутат) – це навчання для керівників освітніх закладів та менеджерів освітнього напрямку. Це система управління і вміння приймати різні рішення. Бо якщо взяти бізнес, то в них корпоративні університети – це нормально, а якщо взяти державні органи влади, то це є певні стандарти, певні обмеження, довга бюрократична дорога цих можливостей, і плюс ці самі викладачі і тренери. А хто такий тренер? Хто такий викладач? Це людина, яка має успішний досвід. Ми, на жаль, ще не маємо в Україні такого довгого досвіду, але ми вже маємо на сьогодні людей…
– …і напрацювання.
– І певні напрацювання. І я вважаю, що сьогодні ці люди вже можуть бути тренерами, експертами, які можуть ділитися досвідом. Керівник, який вчиться керувати, творити процес, шукати рішення, а не чекати готових інструкцій, – це є конкурентна людина.
– У 2015 році ви стали депутаткою Львівської обласної ради. Як наважилися? Як проходила виборча кампанія? І як після цього змінилося ваше життя і життя вашої родини?
– Я вам відверто скажу, що я думала, що це буде дуже схоже з тим, що я робила. Я маю досвід понад 10 років у публічній сфері, вмію працювати з громадськими активістами. Ми пережили в раді не один мітинг, різні ситуації бували: і приємні, і не дуже приємні. І напевно, можна дуже часто побачити, як Львівську раду штурмують різні люди з різними баченнями.
Усе це довелося пережити, тому що там були різні проекти: і створення центрів, і безпритульні тварини, і центр АТО. Кожного разу це був баланс різних думок і різних підходів. Я тоді думала, що я бачила все.
І тут я зустрілася з тим, що система депутатства потребує окремих знань – від моменту прийняття різних документів. Звісно, в мене був досвід написання різних програм, але коли ти чиновник, ти думаєш «хто там ті депутати, та вони нас не чують, чиновників» .
І тут ти депутатка. Тож починаєш розуміти, що за тобою ще є мешканці, у яких інший підхід, і ти вже мусиш із іншої дзвіниці дивитися на це питання. Бо з точки зору чиновника – це один дзвін – вони мають вчасно зробити свою роботу, у них є певний план. Але коли ти до цього питання підходиш як депутатка, ти розумієш, що є громада, стикаєшся із балансом різних політичних сил, із тим, що твоя думка має бути швидко донесена і консолідована. Ти розумієш, що треба рік часу працювати, а люди вимагають все вже сьогодні.
А друге, з чим я стикнулася, це підходи людей, які вже мають політичний досвід, знають, як це відбувається. Коли ти сидиш із головою комісії (а я є заступницею керівника комісії по освіті) і приходять батьки, різні громадські організації, директори, і ти розумієш, що не можеш одночасно бути на всіх і все розуміти, все знати, ти мусиш обирати ту стратегію, яка би допомагала цілій системі.
Тому хочу вам сказати, що було дуже непросто день висидіти. Часом були думки «Боже, що я тут роблю» . Але потім ти починаєш розуміти, що це не просто якесь рішення, а це рішення, яке змінює систему в області. Що ти не відразу можеш побачити результат, на це можуть піти місяці й роки. А потім до тебе ще приходить усвідомлення, що це не якесь там твоє рішення, а це командна робота фракції, командна робота того депутатського корпусу, який присутній у залі.
Частина 2
– До речі, в цьому скликанні Львівської обласної ради жінок більше, ніж у попередньому. Якщо раніше було близько 4%, то зараз 16%. Жінки об’єднуються між собою з іншими депутатами для вирішення якихось певних питань громади? Зараз в Україні працює близько 80 депутатських об’єднань з гендерних питань в різних місцевих радах. Чи відбувається це на Львівщині?
– Львівська обласна рада – це 89 депутатів, із них тільки 13 жінок. У нас є фракції, де взагалі немає жінок. Мені пощастило, тому що наша комісія по освіті, мабуть, найбільш малочисельна. Але у нас дві жінки. Освітяни – це тільки жінки.
– Традиційно.
– Мені дуже бракує в цьому напрямку чоловіків. Направду, кожен директор школи скаже, що він шукає вчителя чоловіка, тому що баланс чоловіків та жінок в освітньому процесі потребує реформування. Якщо до політики ми запрошуємо жінок, то до освіти – чоловіків.
– Тобто суперництва між жінками і чоловіками немає?
– У депутатському корпусі насправді мало жінок. Я вам скажу, з чим я зіткнулася. Мені шалено некомфортно сидіти в тих умовах. І ніхто про це не говорить. Тому що ти приходиш на підборах, в сукні – жінка має свій стиль – і коли не можеш сісти так, щоб тобі було комфортно, щоб було зручно, – це не працює.
Друга річ. У нас минулого року був такий виклик в облраді. Я думаю, що з таким стикається дуже багато жінок-депутаток. Це коли штурмували двері. Їх виламали, і я в цей момент спустилася на перший поверх. Усе в диму, я нічого не бачу, ледве з того всього вибираюся, літають якісь бити, бачу якісь обриси людей, летять вікна… Мені страшно. Зрештою ледве вибираюся з будівлі, а там стоять камери й журналісти, яким насправді байдуже, як ти там себе почуваєш. Вони злапали першого депутата, який з того вигріб, і перше, що запитали «Ви прийняли чи не прийняли рішення? Ви так проголосували чи не так проголосували?» .
І я стою, дивлюся на них і думаю «Що я маю вам сказати?» . Тобто часто бракує простого людського етикету.
Я точно не готова до того, коли в сесійну залу вриваються дуже агресивні люди. І останні події, які були під стінами міської ради, коли жінка була вагітна і їй стало недобре, а ніхто на це навіть не зважав… Це напевно те, про що треба говорити. Тому що має бути безпека й захищеність, я вже не кажу про комфорт.
– Доки жінки в жорсткій меншості, мабуть, ця ситуація логічна. А якби жінок було більше, ситуація змінилася б?
– Однозначно. Хоча я хочу сказати, що коли відбувається співпраця у форматі «жінка-чоловік», рішення приймаються комфортніше. Але коли ти виїжджаєш по селах, то насправді чоловіків-депутатів все-таки більше, ніж жінок.
– Це ви зараз про Львівщину говорите?
– Так. Але я думаю, що якщо поїздити по країні, то чим далі ми виїжджаємо від Києва, їдемо в маленькі містечка, тим менше жінок-депутаток.
Я також працюю над підготовкою жінок, які хочуть стати політикинями, і дуже багато жінок знімається (із виборів – ред.) до моменту оприлюднення їхнього прізвища через рішення безпеки. Бо потрібно часто зустрічатися з виборцями, а бувають різні ситуації. В нас не всюди вулиці освітлюються. У нас непросто додзвонитися на певну службу, у нас зі зв’язком, перепрошую, не завжди просто. Тому це ті моменти, з якими ми зустрічаємось, і про які ми ще сьогодні не говоримо, але про які точно треба говорити, – це безпека.
– Як зібрати ту критичну масу людей, яка могла би піднімати ці питання? З вашого досвіду, чи допомагає жінкам таке явище як мережування?
– Однозначно. В політику йдуть ті люди, які на підсвідомому рівні все-таки про це думають. І коли ці люди потрапляють у таку мережу спілкування, вони бачать, що те, як вони думають, – це нормально, що люди мають інші думки і позиції, що жінка окрім кухні має ще інший напрямок, і це їх підсилює.
Коли ти виставляєш свою ціль, ти можеш про неї все життя мріяти, але ти можеш починати принаймні робити. Від тих очікувань, від тих можливостей, які ти маєш сьогодні.
Дуже часто можна почути на зустрічах чи в транспорті, коли люди говорять «це має бути не так» . Можна з тими людьми дискутувати «давайте, сформуйте, як це має бути» . Це є перші паростки. І коли ти ці паростки підтримуєш, вони починають розростатися.
– Ваші три поради, як коуча, як досягти успіху?
– Перша річ – це зрозуміти і признатися собі, що ти хочеш. Воно є, воно однозначно є. Усвідомити, виходячи з тих можливостей, які закладені природою. Навіть якщо ти не знаєш, як це правильно називається, це треба записати на папері. Друге – скласти план. І третє – почати діяти і аналізувати щодня. Я дуже часто кажу людям: зробіть в кінці дня дві-три речі, які вам вдаються. Ми говоримо про негатив значно частіше.
– Це такий собі підсумок успіхів.
– Так, підсумок успіхів. Це витягує людину, це допомагає їй повірити в себе. Це треба перенести на папір, визнати це і почати робити щодня.
Я починаю всі свої зустрічі із запитання, хто такий ментор. Ментор – це не та людина, яка дає готовий рецепт. Немає якогось готового рецепту, який можна взяти, одягнути на себе, і він тобі спрацює.
– Я знаю, що жінки не бояться і беруть на себе іноді дуже багато відповідальності, коли йдеться про бізнес, про роботу, розвиток професійної кар’єри. Але дуже часто недооцінюють свої можливості саме в політиці, вважаючи, що з політичною роллю краще впораються чоловіки. Що порадите таким жінкам?
– На жаль, сьогодні, про політику говорять, що це брудна справа. Я вважаю, що в політиці, є достойні люди. У малих містечках, в сільських радах, які мають дуже вдалі приклади своїх успіхів, про які однозначно треба говорити…
Мені шкода, що у нас телебачення більше говорить про те, що не вдалося. Якщо ми почнемо говорити про успіхи й досягнення не для того, щоб покроково наслідувати, а для того, щоб показати, що це можливо, і це сьогодні працює, то повірте, ситуація точно буде змінюватися.
– Я вам дуже дякую за цікаву розмову і за надихаючі слова! Це надзвичайно важливо для жінок, які нас слухають і дивляться. Ми на порозі змін, і я думаю, що такі люди, як ви, своєю роботою і своїм прикладом, надихають інших творити ці зміни і бути творцями своєї долі.
50%
