У гостях у програми «Жіночі обличчя лідерства з Оленою Єною» Наталія Сербин – волонтерка, громадська активістка, заступниця голови Івано-Франківського осередку «Української Галицької партії».
Про свій шлях у політику і про бар’єри, які жінкам доводиться долати на цьому шляху, про головний принцип проекту «Поранені SOS», а також про спекуляції навколо так званих традиційних цінностей наша героїня розмовляє з ведучою програми Оленою Єною, керівницею програми «Жінки-лідерки» Національного демократичного інституту.
– На ваш погляд, лідерами і лідерками народжуються або стають внаслідок оточення, життєвих обставин, потрясінь чи якихось інших факторів?
– Напевно є люди, які мають життєві обставини, коли щось стається, і ми діємо, виходимо на вулицю, інколи просто робимо якісь дуже сильні вичинки. Але тим не менше, нам просто дається ще щось природою – те, що всередині нас сидить. І допомагає нам діяти.
– Ви відома волонтерка, громадська діячка, але в певний момент вирішили стати політикинею. Це було для вас складне чи легке рішення?
– Складне. Це нелегко – іти в політику. Коли я йшла, то для себе виокремила якісь певні критерії й цінності, яких дотримуюся досі. Я займалася на той момент волонтерством. І справді для політики був дуже добрий час – піти й виграти вибори. Але я тоді займалася допомогою пораненим бійцям, в мене була дуже потужна підтримка людей. Ми збирали величезні кошти. Мені спало на думку, що комусь може здатися, ніби все те, чим я займаюся, я роблю заради політики. Тож вирішила, що не буду брати участі у виборах. Хоча мої колеги, знайомі, учасники бойових дій – усі вони пішли в політику. Я їх підтримувала, агітувала за них, допомагала їм проводити передвиборчі кампанії, тому бо я справді вважаю, що ці люди повинні бути у політиці. Але для себе я зробила такий вибір, що буду займатися політикою, але вже після виборчих процесів. Тобто, я до цієї справи підійду повільно, і коли в мене не буде закидів особисто до себе, що я цим скористалася.
– Що б ви порадили іншим жінкам, які можливо зараз замислюються про побудову політичної кар’єри? Чого їм очікувати, до чого бути готовими?
– По-перше, жінки повинні зрозуміти, що політика – це теж жіноча справа. Що жінці потрібно усвідомити? Що їй в рази важче, ніж чоловікові, але і в рази легше. Бо жінка має певні позитивні сторони в політиці. Треба обов’язково не боротися з чоловіками, а займати достойне місце. Не поряд, не проти, а гідно стояти з чоловіками у політиці, і це місце потрібно вибивати. Жінка має іти в політику і чітко розуміти, для чого вона туди іде. Це так само, як і в громадській діяльності: ти робиш добру справу, бо тебе щось зачепило внутрішньо. Як ти в житті обираєш шлях, так і в політиці дуже важливо мати особистий шлях, власні цінності. Тоді це такий орієнтир, який допомагає у складних моментах.
– Розкажіть про проект «Поранені SOS». Чи зараз змінилося ваше ставлення, коли ви в іншій сфері дивитеся на теми війни та реабілітації поранених?
– Так склалося, що я ніколи в житті не займалася медициною. Я не маю медичної освіти. Але коли побачила перших поранених бійців, коли мій близький знайомий був поранений, я зрозуміла, що це той момент, що мені треба щось робити. Відчула, що справді хочу цим займатися. І основний принцип, який ми побудували в своїй ініціативі – це те, що ми стали фактично таким собі комунікатором між людьми, які потребують допомоги, і людьми, які готові допомогти. Це був принцип проекту «Поранені SOS». Ми не збирали грошей на власні рахунки, ми не мали жодних благодійних фондів. І нам вдалося допомогти понад ста бійцям. Допомагали госпіталям. Починали з того, що там не було елементарного. Ми міняли матраци в палатах, дуже багато купували ліків. Для мене було важливо зрозуміти, чому це не робить держава. Чому виділяється стільки коштів, а цього не відбувається? Зрештою ми маємо ситуацію, коли люди вже не готові допомагати армії. Не готові рятувати поранених бійців. Зараз я дуже панікую, коли бачу важкого пораненого, бо розумію, що допомога цій людині вже набагато менша. Тому я би дуже хотіла, щоб ця війна закінчилася.
– Я думаю, що цього хочуть всі, але без лідерства, яке народжується в громадському середовищі, наша політика навряд чи змінилася б якісно… Якщо ми говоримо не про війну –на ваш погляд, які дуже важливі проблеми містян зараз не вирішуються? Що дійсно потрібно іванофранківцям?
– У нас зараз влада займається переважно комунальною сферою. І я їх розумію, бо ця сфера дійсно у важкому стані. Але для мене важливо, як я буду жити завтра, якщо зі мною, щось стається. Наприклад, я захворіла. Що буде з моєю дитиною, якщо вона раптом потрапить у лікарню? В яких умовах я буду народжувати, якщо я завтра опинюся в пологовому будинку? Всі ці моменти для мене є найважливішими. Тому я дуже хочу працювати в цій сфері. Фактично йдеться про людино-орієнтовані напрямки. Це сфери, які об’єднують політиків. Ніхто в місцевій раді не буде виступати проти реформування медицини, покращення умов народження дітей чи покращення соціальної політики. Просто цим ніхто не займається. Переважно жінки опікуються цими питаннями, бо це їхня сфера. Чоловіки ж займаються комунальною сферою, будівництвом доріг, бізнесом. І в принципі, коли ти підходиш до чоловіків, які працюють у міській раді зараз, говориш їм про це, вони кажуть «Так, але з цим треба розібратися, треба сказати, що нам робити». І власне це те, що я хочу робити – розбиратися у цих сферах, чітко розуміти, як вирішувати проблеми і пропонувати шляхи вирішення. Зараз працюю над цими питаннями. Це дуже важкий шлях, адже потрібно написати проект рішення, зареєструвати, поставити на голосування…Тому важливо заручитися підтримкою інших депутатів у міській раді, щоб були шанси втілювати задумане.
– Ми зараз спостерігаємо в Україні хвилю, яка піднялася нібито на захист так званих сімейних цінностей. Чи це дійсно сфера, яку потрібно захищати, і якій щось загрожує?
– У нас навколо цього дуже багато спекуляцій. Якісь політичні гасла, за якими немає нічого такого, щоб людям від цього стало легше жити. Чи повинні політики цим займатися? На мій погляд – ні. Завдання влади – працювати над тим, щоб сім’я мала гарні умови для життя.
– На вашу думку, що потрібно зробити державі, щоб усунути бар’єри для жінок у політиці?
– Мабуть, насправді проблема не в самих політикинях, у міських радах чи взагалі у владі. Нам бракує жінок в інших структурах. Наприклад, прокуратура – там дуже мало жінок, які справді приймають рішення, займають топові посади. Тому мені більше було б цікавим, якби держава робила якісь програми для підтримки жінок в цих інституціях. Тому все ж таки політика має бути конкурентною, вона має бути якісною. Звичайно, те, що ми маємо зараз, ті пріоритети, мене тішить – треба цим користуватися. Але нам дуже важливо утримати якість політики. Якщо ми, жінки, підемо такими кількісними хвилями, і покажемо себе в політиці не дуже достойно, до нас може бути зовсім інший фідбек суспільства.
– Ви особисто відчули, що для жінок на шляху в політику є більше бар’єрів, ніж для чоловіків?
– Є чоловіки у політиці, які взагалі на сприймають жінок. Це треба визнавати. Але я з такими чоловіками просто стараюсь не спілкуватись, витрачати енергію і ресурс, щоб їх переконати.
– Я упевнена, що дуже багато з того, що ви сказали стане надихаючим і мотивуючим для наших глядачів. Дуже вам дякую!
50%
