У гостях у програми «Жіночі обличчя лідерства з Оленою Єною» Уляна Пчолкіна — громадська діячка й телеведуча, перша чемпіонка світу з карате серед дівчат на візках, організаторка та інструкторка таборів активної реабілітації для людей з травмами спинного мозку, програмна менеджерка ГО «Група активної реабілітації».
На місцевих виборах 2020 року Уляна балотувалася від партії «Голос» до Київської обласної ради.
Ведуча програми – Олена Єна, директорка програми «Жінки-лідерки» Національного демократичного інституту.
Уляно, вітаю вас! Дякую, що знайшли час завітати. Хто вас найбільше підтримує в різні моменти життя?
Найголовніша моя підтримка – це мої близькі. Не тільки родина, але й мої друзі. Коли зі мною сталася аварія, майже ніхто з друзів мене не покинув. Це, мабуть, найцінніше, що є у мене в житті, це моя найголовніша підтримка.
Ви себе вважаєте оптимісткою?
Абсолютно! Абсолютно, тому що навіть на лікарняному ліжку, я все одно мріяла, як я буду працювати. Навіть не усвідомлюючи ще до кінця, що я не буду-таки ходити, я все одно собі складала якісь плани, як я буду рухатися, чи то на візку, чи то без. Буває сумно, буває опускаються руки, але в цілому я намагаюсь дивитися на життя з оптимізмом.
Як лідерка руху активної реабілітації ви активно допомагаєте людям, які так само пережили травму хребта. А вам особисто що дав громадський досвід?
Читайте також: Жінки в політиці: старі перешкоди та нова нормальність
Коли я потрапила в табір активної реабілітації, це одна із програм нашої організації «Група активної реабілітації» (моїй травмі було два роки) саме там я зрозуміла, що перш за все я Уляна, я дівчина, я людина, в мене є права, в мене є обов’язки, мені ніхто нічого не винний, і моя інвалідність – це всього-на-всього соціальний статус.
Власне оцьому ми вчимо на таборах людей – брати відповідальність за своє життя. Мені вдалося взяти найцінніше з табору – зрозуміти, що я є особистість і в мене є не тільки пільги, які пов’язані з інвалідністю, в мене є відповідальність перед суспільством, i насамперед перед собою – за якість свого життя.
Яка це відповідальність? Яка є відповідальність людей з інвалідністю?
В Україні медицина каже, що тебе треба лікувати, а суспільство каже, що тобі треба допомагати, i ти починаєш відверто хворіти і приймати всю допомогу. Люди дуже швидко звикають до гіперопіки, до того, що до тебе якась особлива увага, що тебе жаліють. Хтось впадає в цей стан, а комусь це не подобається. Мені, наприклад, не подобається, що мене жаліють. Ну чому мене треба жаліти? Я в годину-пік завжди в громадському транспорті сиджу, в мене завжди є місце. Чого мене треба жаліти з цього приводу? Або в гостях я завжди зі своїм стільцем…
Читайте також: Післясмак від перегонів: що думають кандидатки про свою участь у місцевих виборах?
Це, звичайно, жарти, але відповідати за якість свого життя i за якість життя тих людей, які тебе оточують, ти мусиш. Для мене, мабуть, найголовнішим було зняти навантаження з мами, яка одна виховувала брата молодшого, на жаль, вже покійного, в нього теж була досить складна інвалідність. Менi хотілося якомога менше залежати від мами, аби мама якомога менше залежала від мене, щоб я могла щось робити сама.
Мама через тиждень сказала: вибачайте, в мене робота, нам треба i щось їсти, i за щось лікуватися. Тому я дуже вдячна людям, які на першому етапі були поруч зi мною – Леся, Віталік, I багато хто ще був поруч…Я думаю, я сподіваюсь, вони побачать це інтерв’ю. Я їм пожиттєво вдячна.
Я знаю, що у вас є окремий проєкт з реабілітації для жінок з інвалідністю. Ви могли б розказати, в чому його особливості? Чому саме окремо для жінок?
Методика активної реабілітації прийшла в Україну на початку 90-х років. Із 1992 року впроваджуються програми таборів активної реабілітації зі Швеції, від неурядової організації Rekruterins Group RG. Так от там є програми жіночих таборів, вони там трохи різняться за методикою проведення, але філософія і методологія все одно ті самі. Це активне життя людини після травми спинного мозку. У той час Я пройшла відбір і мене запросили стати фіналісткою конкурсу «Міс світу на кріслі колісному». Я поїхала на «Міс світу» і всюди проговорювала, що хочу створювати школи для дівчат з інвалідністю. Це класний світовий майдачник, де тоді у Варшаві було представлено 19 країн. Я саме тому й погодилась їхати – зрозумійте, мені не треба було доводити, що я красива. Мені потрібно було сказати на весь світ про анексію Криму, про те, що в Україні війна, а відтак кількість людей з інвалідністю… буде збільшуватися в геометричній прогресії…І, власне, що в мене давно є програма жіночої школи. Я пітчила на навчанні по лідерству цю програму, я її крутила.
Читайте також: «Крокуй уперед як глухе жабеня»: про політикинь Дніпропетровщини
Там треба було трошки змінити ракурс саме на жінок – надати певні специфічні послуги і знання, спрямовані на жінок – про права жінок, про жіноче лідерство. А так ця школа була мало відмінною від табору активної реабілітації зовсім небагато. Просто коли збираються люди однієї статі, їм простіше розслабитися і говорити на якісь там особливі теми, як-то репродуктивне здоров’я жінки. Одразу скажу: ця школа відбулася завдяки підтримці Фонду Олени Пінчук і Фундації Coca-Cola, хоча минулого року через пандемію нам довелося її провести онлайн.
Мені хочеться вірити, що українське суспільство поступово, крок за кроком, змінює своє ставлення до інклюзивності й безбар’єрності. Скажіть, будь ласка, вам особисто помітні ці зміни?
Так. Я маю інвалідність уже майже 17 років. Сімнадцять років тому вийти у Києві і поїхати кудись громадським транспортом було просто нереально. Зараз дуже багато транспорту низькополого, і все ж таки містом можна пересуватися.
Коли ми говорили про інклюзивну освіту і як дістатися дітям з інвалідністю до школи… Який відсоток транспорту має бути доступним? 30-40%? Я говорю 100%. Як ви уявляєте, на морозі, на снігу дитина чекає.
У київському метрополітені є супровід. На сайті є номер телефону, і ти за дві години попередивши, можеш приїхати на певний час і тебе одразу супроводять. Так, потрібно буде почекати, але він є! За кордоном немає! У Парижі коли я намагалася вийти біля Лувру, це стара станція, неадаптована, то там навіть немає адміністратора платформи, не знаю, як це правильно називається. Немає! А в Києвi є до кого звернутися і знайти допомогу.
Читайте також: Крістіна Хартман: Якби політика була легкою справою, нею б займалися всі
Ідеальних міст в Україні і, я думаю, у світі немає. Є більш чи менш адаптовані. На мою думку, Україна змінюється досить в непоганими темпами, як на ту спадщину, яку ми отримали, коли людей з інвалідністю взагалі «не було».
Вони були невидимими…
Так, існувало 100-500 незрозумілих пільг, але умови для людей не створювалися. А мені потрібні можливості для роботи та самореалізації від держави. Ось чми має перейматися моя держава. Створити мені умови конкуренції, в яких я можу конкурувати. Для цього мені треба створити садочок, в який я піду, якщо я маю інвалідність, буду з усіма вчитися, адаптуватися, піти в школу, піти у виш, який я хочу, а не який є доступним, як було в моєму випадку, піти на роботу. Вийти з дому спокійно, без допомоги і піти на роботу. Ось яких я хочу умов для нас всіх.
Люди з інвалідністю – різні. У нас взагалі немає розрізнення людей з інвалідністю. Але є ті, які не бачать, які не чують, або які не ходять. Я належу до категорії людей, які мають травму спинного мозку. А це інша категорія серед людей, які користуються кріслом колісним. Тобто ми всі різні всі! А для держави ми всі – загальне захворювання.
Але це ж і економічний потенціал, як на мене. Не можна цей потенціал не використовувати…
Звичайно! Я плачу податки… Я адаптувалася, як могла. У нас із чоловіком, він теж користувач крісла колісного, нормальна квартира в плані виходу-входу. У нас адаптована новобудова, але ми цим займалися на етапі проектування того будинку, коли купували. В мене є авто… Я працюю, в мене є ФОП. Якщо я проводжу якісь тренінги, або співпрацюю навіть, як блогерка – тільки через ФОП. Тому що я хочу сплачувати податки, для мене моя держава важлива. Для мене важливо, аби люди отримували нормальну пенсію.
Щодо пенсії. Мені вона не потрібна, але насправді вона має бути диференційованою. Є люди, які дійсно не можуть працювати, і їм складніше. Є різні форми інвалідності, коли дійсно людині потрібен більший догляд. Мені ні, але ми всі на рівних отримуємо зараз по 2 тисячі гривень. Тому я думаю, що нам все ж таки треба переходити до того, що було закладено медичною реформою. Ми все ніяк не прийдемо до міжнародної класифікації функціонального стану людини. Коли ми дивимося на потенціал і можливості людини, а не на її обмеження і хвороби, які є нині. Як, наприклад, це є у Сполучених Штатах. У них за процентами оцінюються можливості людини, і від того їй сплачується соціальна допомога від держави.
Трішки зміню тему. У вас був період у вашому житті, коли ви написали, що пережили професійне вигоряння, що вигоріли вщент. Той ваш пост тоді у соціальній мережі привернув увагу дуже багатьох людей. Скажіть, що допомагає в такі моменти? Що повертає до життя?
Мене стимулює моє бажання. І ще: я впевнена, що не існує сильних людей. Я дуже часто можу почути на свою адресу, що я така сильна, мені повезло. Ні! Я просто хочу і роблю. Розумію вже з досвіду, що лежати і скніти непродуктивно. Тобто нічого не зміниться. Може тільки стати гірше, тому що i фізичний і емоційний стан стає гірше. І матеріальний, тому що ти не можеш не працювати. Я знаю це, тому що я два місяці пролежала. Бо я згоріла не те щоб вщент, мені здається, i попіл розвіяло. Це був дуже складний період. А знаєте чому? Тому що я не звертала уваги на оці етапи вигорання. Ой, вигоріла, ой, ну, на вихідних поспала.
Оці перші ознаки – ви пропустили?
Як кажуть, збадьорилася і побігла далі. І так я бігла дуже довго. Будь ласка, якщо ви відчуваєте втому, і якщо ви починаєте трошки недолюблювати людей, або те, що ви робите, хоча це була професія вашої мрії, або справа вашої мрії, – зупиніться, нічого не зламається, можете зламатися ви. Зупиніться і відпочиньте нормально. Підіть до психотерапевта, підіть до психолога, змініть оточення навколо себе, змініть щось. Вам треба перепочинок, інакше можна отак злягти…
Після багатьох років у громадському секторі, у секторі активізму ви обрали для себе шлях політики, вирішили себе спробувати на цьому поприщі, і на останніх місцевих виборах балотувалися в міську раду Бучі і Київську облраду. Що для вас є політикою? Навіщо вона потрібна вам?
Це інший рівень впливу. Коли ти багато років займаєшся громадською діяльністю, ти розумієш, що на політичному рівні можна ті ж самі питання вирішувати швидше і впливати на них масштабніше. Це єдиний мотив, який мене спонукав спробувати себе. Дуже складні були в Київоблраду були вибори. Там досі в деяких районах перераховуються голоси, фальсифікації багато, ну, як і по всій Україні. Тобто неоднозначні дуже вибори. Наша партія не прийшла з показником 4,9%, що дуже смішно…
А комусь довелось вас переконувати прийняти це рішення балотуватися, чи рішення далося легко?
Так, мене переконували люди, які прийшли й запропонували мені балотуватися від цієї партії. Ми довго розмовляли. Навіть казала: ну, давай, просто спробуєш, потім захочеш – складеш мандат. Вона не знала, що я запалюсь. Я буквально одразу включилась, тому що я говорю: а скласти мандат – це взагалі нормально?
Я працювала на результат, але, мабуть, просто не цього разу. Мабуть, мені треба ще дорости, стати ще сильнішою. З іншого боку, нічого не змінилося в громадській діяльності. Я продовжую рухати ті питання, які й рухала. Я все одно співпрацюю з політиками. Я вважаю, що проукраїнські партії мають бути солідарні у тому, аби створювати якісні умови для людей. Не тільки для людей з інвалідністю – для всіх українців. Тому давайте не будемо розводити політичні чвари, будемо співпрацювати.
Які цінності тих людей, з якими ви вирішили йти в політику в одній команді, були для вас ключовими?
Жодного забудовника, жодного бізнесмена, жодного олігарха. Без фінансування. Вибори своїми руками.
Хочу розпитати про ваш досвід ведення виборчої кампанії. Жінки, які йдуть на вибори, дуже часто стикаються з різними формами насильства – це залякування, це так звана «брудна» боротьба. В тому числі і в інтернет-просторі…
Були спеціально навчені люди, які вели націлену боротьбу проти нашої партії, і мені теж нормально так дісталося. Чесно, я аж пишались тим, що мене так обливають брудом і не чіпають анi мою інвалідність, анi те, що я жінка. Мене хейтили з інших питань. Де я працювала, який фонд я очолювала, на якому каналі я працювала, що я сказала в якому інтерв’ю, але безвідносно до гендеру та інвалідності.
Дуже часто жінок такі хейтерськi прояви вибивають. Яка ваша порада, як реагувати? Як нарощувати «броню»?
Я, мабуть, була готова до цього, тому що громадська діяльність постійно супроводжується хейтом. Ви не тим займаєтесь, займайтеся цим. Ну, геть так само, як і політична, як будь-яка діяльність, яка виходить за межі вашої квартири. У мене більше ніж 10 років громадської діяльності. Повірте, в мене вже просто імунітет.
Читайте також: Зійти з каруселі: психологічні поради учасницям виборчих перегонів
Я що раджу людям, які тільки починають? Якщо це конструктив, дослухайтесь, не впадайте в істерику. Якщо ви бачите, що дійсно написані розумні речі хоч би в якій формі, дослухайтесь. Так мені завжди радить мій чоловік. Воно працює. Дійсно можна взяти щось корисне, щось змінити якісніше, тому що це публічна діяльність як-не-як. Якщо це просто хейт? Ой, некрасиве волосся, в чому вдягнена – блокуйте і навіть не розпиляйтесь на те. Якщо перекручують якісь факти з вашого життя, то подайте фактаж про себе.
Не вступайте в дебати з ботами. Навчіться розрізняти, де боти, де хейтери, де просто люди цікавляться. Тому що коли тебе атакують боти й хейтери, а потім людина просто зайшла спитати: а що там? То не варто на неї стартувати.
Вірте в свої сили, зростайте професійно, беріться за те, чого ви не знаєте. Шукайте партнерів і партнерок, з якими вам би було легко виходити в публічне поле, і не бійтеся. Будьте впевнені в собі. Ніякий тиск не змінить вас особисто, якщо ви цього не допустите.
Дівчата, беріться і робіть.
От я, наприклад, проти квот – і стосовно людей з інвалідністю, і стосовно гендерних квот. Але все одно гендерні квоти спрацювали! І тепер мені деякі люди кажуть: от за квотами зайшли жінки й сере них багато непрофесійних. Я говорю: чекайте, у нас Кива є. Чи Тищенко. Ці зайшли не за жіночими квотами.
Ще питання про жінок. Працюючи з жінками-політикинями багато років я знаю, що дуже часто жінки невиправдано шукають і відчувають всередині внутрішні бар’єри. От у мене там недостатньо ще освіти, хоча в неї вже є три вищих освіти, я недостатньо маю досвіду і знань в якійсь там сфері – фінансовій чи економічній, і не заслуговую на те, щоб йти в політику. Що з цим робити? Як з цим боротися?
Я дуже розумію жінок, які мають сумнів, бо я теж сумнівалась. Тому що є купа стереотипів – ти з інвалідністю, ти дівчина. Я досі сумніваюсь. Мені здається, оці сумніви – це прерогатива розумних людей. Знаєте, чим більше ти знаєш, тим більше ти сумніваєшся в собі. Я б порадила все ж таки йти i працювати, тому що досвід практики безцінний. Будь ласка, йдіть і працюйте вже зараз, сьогодні. Тому що якщо ви будете чекати ідеального моменту, ідеальної освіти, ідеальних умов – їх, мені здається, не буде ніколи.
50%
