Так склалося, що команда нашого бюро складається із жінок. Це не було наміром і є досить нетиповим, бо консалтинг міст, урбаністика, архітектура і будівництво і управління подібними проєктами — все ще «чоловічі» професії.
Наприклад, із 24 обласних центрів України тільки в 3 містах головні архітекторки — жінки (Житомир, Кропивницький, Харків).
Тільки 25% від всієї кількості архітекторів США — це жінки, попри те, що кількість жінок та чоловіків, які навчаються архітектурі складає 50/50.
Жіночий колектив у нас зібрався випадково, це не було метою. Але завдяки цьому, займаючись розвитком міст та громад, ми маємо більш чутливу до людського різноманіття оптику. І саме тому часто помічаємо, що потреби та інтереси жінок не представлені в місті.
Після Другої світової війни у багатьох країнах Європи для розбирання завалів та відбудови не вистачало чоловіків: багато хто воював, хтось був поранений, тож до фізичної праці активно долучалися жінки. В Німеччині їх називали Trümmerfrauen — жінки з руїн.
Попри це, права голосу та прийняття рішень щодо відбудови вони не мали. Тому модерністські міста / райони збудовані в другій половині ХХ століття виключають інтереси багатьох груп. Ми ж не будемо повторювати помилки минулого століття?
Ось топ-7 прикладів того, що міста не створені для жінок.
Питання академічної авторитетності
Леслі Керн якось дослідила один з випусків журналу випускників Університету Торонто. Усі статті у ньому були написані білими чоловіками середнього віку. Всі цитовані тези також належали їм. До чого це призводить?
При проєктуванні міського середовища часто впроваджуються рішення, запропоновані найпопулярнішими, найцитованішими науковцями-чоловіками. Які, вочевидь, не стикаються з проблемами жінок.
Тому перший крок до будь-якого рішення — дослідження досвіду різних груп користувачів, фокус-групи та аналітика.
Лише від школярів ви дізнаєтесь, що стіл для тенісу вони використовують, аби сидіти на ньому чи їсти; лише розмовляючи з відвідувачами парку зрозумієте, що вони не ходять стежиною, а лазять через дірку в паркані; лише розмова з людиною, що користується милицями, допоможе спроєктувати двері, які буде зручно відкривати із зайнятими руками.
Читайте також: Чому гендерне бюджетування має бути в пріоритеті під час війни
Лише після розмови з відвідувачкою центру життєстійкості можна зрозуміти, що не всі запитання комфортно озвучувати на рецепції, і потрібна додаткова кімната для конференційних обговорень.
Відчуття небезпеки в місті
«Що ти робила в тому районі?», «Чому ти гуляла сама вночі?», «Якої довжини спідницю ти вдягнула?», «Сексуальне домагання нагадує жінкам кожен день, що певні громадські простори не призначені для них», — каже географка Гілле Коскела.
Жінки почуваються менш захищеними в місті. Як це можливо змінити, впливаючи на простір? Ми дослідили, що дизайн простору впливає на розвиток здорової комунікації, або ж може сприяти булінгу.
Кругове проєктування, відсутність замкнутих кутів, освітлення та оглядовість, простори, що знаходяться під наглядом громади — елементи, що створюють відчуття безпеки.
Поведінка жінки в місті змінилася, місто — ні
Раніше побутували стереотипи, що жінки не мають брати активної участі у суспільному житті: усе життя жінки проходило вдома з дітьми або у супроводі чоловіка. Тож міський простір проєктувався з урахуванням потреб чоловіків.
З того часу світ змінився, і тепер жінки беруть повноцінну участь у житті міста. А от міські простори лишися незмінними: досі велика частина міста не пристосована до жінок.
Чому жінкам може бути холодно в офісі? На чиї потреби спираються архітектурні норми?
Усе, від смартфонів до пасків безпеки та температури в офісах, проєктується, тестується і впроваджується з урахуванням стандартів, визначених антропометричними даними (тілами) і потребами чоловіків.
Так само і в архітектурі. Антропометричні дані жінок ігнорують ще на етапі проєктування будівель та планування міста. І, як наслідок, ігнорують жіночий досвід перебування в них.
Ми боремося проти цього та викорінюємо підхід «ідеальної унормованої людини», працюючи з напрямком безбар’єрності та керуючись правилами універсального дизайну, що враховує людське різноманіття у кожному проєкті, кожному рішенні.
Громадські вбиральні
Помічали, що черга в жіночий туалет завжди довша, ніж в чоловічій? Через фізіологічні особливості процес походу в туалет для жінки займає більше часу та простору, а також вимагає таких засобів інтимної гігієни, як прокладки та тампони. Проте навіть кількість кабінок в жіночому туалеті розрахована на «середню людину». Саме так. Чоловіка.
Як же це змінити? Проєктуючи вбиральні, орієнтуватися на потреби різних людей: дітей та літніх, вагітних жінок та людей зі стомою, людей на кріслах колісних чи з протезами і на час, який їм потрібен для відвідування вбиральні.
Простори для вагітних та людей із дітьми
Люди хибно вважають, що маломобільність — це про травму чи інвалідність. Проте всі ми можемо стати маломобільними в різні періоди життя.
Варто вам вийти надвір з важкою валізою чи дитячим візочком, вдягнути підбори чи навіть просто не виспатися, як місто навколо вас перетворюється на бар’єри. Раптом ви помічаєте всі сходинки, турнікети, завузькі проходи й відсутність ліфтів. А подекуди місто взагалі стає для вас небезпечним. Якщо громадським транспортом майже неможливо користуватися з дитячим візком, то що вже казати про людей, які пересуваються на кріслі колісному.
Леслі Керн у книзі Feminist City, наводячи ці аргументи, розповідає, як вагітність змінила її досвід взаємодії з містом. На той час вона жила в Лондоні й мала роботу за п’ять станцій метро від дому.
Читайте також: Навіщо громадам гендерні профілі?
Вагітність не мала б вплинути на її мобільність, думала Леслі. Проте невдовзі вона зрозуміла, що була неправа: нудота через токсикоз була нестерпною.
Грудне годування також може стати викликом у місті. На жаль, настільки природна річ, як годування дітей, досі може викликати обурення в громадських місцях. Матері змушені обережно планувати маршрут й обирати заклади, де можна «сховатися» від осудливих поглядів та непроханих порад.
Так само маршрут людини з дитиною підпорядковується фізіологічним потребам немовляти: часта зміна підгузків, необхідності доступу до місць, де можна покупатися тощо.
Тому в кожному громадському просторі, торговельному центрі, закладі харчування повинне бути місце для догляду за дитиною. Це не складно і не дорого організувати, варто лише врахувати базові людські потреби. До речі, чому не «кімната матері та дитини», а «кімната догляду за дитиною»?
Щоб суспільство відходило від стереотипів, що дитиною може опікуватися лише жінка, потрібно, аби простори враховували, що вийти на прогулянку з дитиною може батько, дядько, брат чи друг сім’ї, бабусі-дідусі чи няні.
Поки сповивальні столики це рідкість, проте якщо їх встановлюють — частіше у жіночих вбиральнях, що закріплює стереотип про те, що доглядати за дітьми — це відповідальність лише жінки.
У фокусі міста — автомобілі
Для більшості міст зручність автомобілістів в пріоритеті, в той час як зручністю пересування пішоходів часто нехтують. До прикладу, взимку першими від снігу очищають дороги, а вже потім пішохідні шляхи.
На противагу в Стокгольмі вирішили першими прибирати тротуари, велосипедні доріжки та смуги для автобусів. Чому? Бо ними частіше користуються жінки, діти та літні люди. Крім того, дітей потрібно відвести до школи чи садочку перед роботою, варто очищати ці маршрути в першу чергу.
Поки автомобілісти не закидали мене камінням: справді комфортне та правильно спроєктоване місто буде зручним для всіх, як для людей на автомобілях, так і для пішоходів чи велосипедистів. Урбанізм не протистоїть з автомобілями й не ворогує з ними. Просто наш пріоритет має бути там, де люди більш вразливі.
Рішення: місто, дружнє до всіх
Міста мають бути дружнім до всіх. І жінки мають бути долучені до процесу прийняття рішень, як виглядає місто, зручне та безпечне для них самих. Вже давно час позбутися стереотипів та визнати: не стать, не вік, не зовнішність визначає здібності, а виключно фахова експертиза.
Розширити світогляд, допустити у свій світ досвід іншої людини, відкрити вікно можливостей для тих, кого раніше не помічали. Не існує готового генплану, втіливши в життя який, усі проблеми б зникли. Потрібен комплексний підхід: робота на соціальному, економічному, політичному та архітектурно-планувальному рівнях. Але насамперед — прибрати бар’єри в головах.
Вікторія Тітова,
СЕО урбан-бюро Big City Lab, менеджерка міських проєктів, керівниця проєкту трансформації шкіл
