Цілком імовірно, що після жахливої історії в Кагарлику відсоток жінок в Україні, які звернулися би по допомогу до поліції, буде ще мізернішим, пише культурологиня Ольга Ковтун у своїй колонці для видання «Новое время».
Нещодавні шокуючі події в Кагарлику нагадали про одну з найбільш актуальних проблем в Україні — тему насильства над жінками. В Україні, де лише офіційно жертвами насилля стають більше ста тисяч жінок щороку, питання захисту їхніх прав та ефективне розслідування злочинів є особливо актуальним.
Молода жінка стала жертвою зґвалтування і катування в поліцейському відділку. Органи, які покликані захищати людей, поволі перетворюються на неконтрольовану насильницьку структуру. Крім цього, деякі медіа перейшли всі етичні кордони, опублікувавши особисті дані потерпілої жінки, включно з місцем проживання та подробицями її сімейного життя.
Усе це сигналізує про глибинну моральну кризу в країні
Статистичні дані ООН показують, що в більшості країн світу менше 40% жертв насильства звертаються по допомогу будь-якого типу, з них менше 10% йдуть до поліції. Україна не є винятком. Цілком імовірно, що після жахливої історії в Кагарлику відсоток жінок в Україні, які звернулися би по допомогу до поліції, буде ще мізернішим.
Способи запобігання насильству проти жінок та надання якісної всеохоплюючої підтримки потерпілим закладені в основі Стамбульської конвенції, яку Україна підписала ще в 2011 році, але так і не ратифікувала.
Феміцид і гендерне насильство
Феміцид — термін, який вперше описала та поширила авторка Діана Рассел у 1976 році. Він означає «умисне вбивство жінок (та дівчат), тому що вони є жінками». Зазвичай це стосується сексуально-вмотивованих убивств, скоєних чоловіками.
Ще один термін, якій активно використовують в сучасній термінології — гендерне насильство (gender based violence). В наші дні це один з найпоширеніших видів насильства, який може бути скоєний проти особи будь-якої статі, і є глобальним явищем. Жертвами гендерного насилля з абсолютною перевагою в усьому світі є дівчата і жінки, зокрема діти.
Дослідники стверджують, що це може бути наслідком багатьох століть патріархального устрою з жорсткою субординацією, де жінці відводилася нижча роль в суспільстві з обмеженими правами. Ця гендерна нерівність і стала основою створення феміністських рухів в минулому та сьогодні.
Читайте також: Ратифікувати не можна замаскувати
Найбільше випадків феміциду трапляється в Латинській Америці, особливо в Сальвадорі, Гондурасі та Мексиці. Лише в мексиканському місті Хуарес з 1985 по 2014 було вбито 47, 178 тисяч жінок, як зазначено в доповіді RFK Human Rights в 2018 році.
У відповідь на масове насилля проти жінок, в Аргентині було створено потужний феміністський рух Ni Una Menos («Ні однієї менше», в значенні ні однієї більше втраченої жінки через чоловіче насилля). Активісти використовують в мережах хештег #NiUnaMenos і влаштовують масові протести у вигляді маршів, страйків та мистецьких акцій — кінопоказів, перформансів, літературних читань. Їх масово підтримують в інших країнах континенту. Творці руху зазначають, що їхня діяльність — це «колективний крик проти мачистського насилля», масштаби якого є настільки великими, що жертв неможливо полічити.
Багато країн шукають законодавчі інструменти боротьби з гендерним насиллям, які були б ефективними та правильно імплементовані. В Європі цим інструментом стала Стамбульська конвенція.
Мета Стамбульської конвенції
Стамбульська конвенція — це в першу чергу про захист прав людини. Її мета — зробити Європу вільною від насильства проти жінок, в тому числі від домашнього насилля, просуваючи ідею рівності між чоловіками та жінками. Іншою важливою складовою є створення дієвої структури заходів і ліній поведінки, які забезпечували б захист та підтримку (психологічну, матеріальну, медичну) усім жертвам насилля.
Читайте також: Тепер ти неконституційна: нові міфи про Стамбульську конвенцію
За імплементацією Стамбульської конвенції стежить GREVIO — група незалежних експертів, яка займається моніторингом і збором даних, а у випадку особливо серйозних актів насилля може розпочати спеціальну процедуру розслідування.
Держави, які ратифікують конвенцію, зобов’язуються вжити усіх необхідних законодавчих заходів для запобігання насилля і ретельного розслідування усіх випадків, які вона покриває: сексуальне насильство (включаючи зґвалтування), фізичне та психологічне насильство, примусовий шлюб/аборт/стерилізація, переслідування (сталкінг), жіноче обрізання і так звані «вбивства честі».
Важливим завданням конвенції є боротьба зі стереотипізацією гендерних ролей. Соціально-культурні патерни поведінки чоловіків і жінок є відображенням традицій, звичаїв та упереджень, які глибоко закладаються в свідомості людей через сімейне виховання, освіту, релігійні вірування тощо. Яскравим прикладом такої стереотипізації є сексистська реклама 1950−1970 років, де жінка зображувалася в ролі дурненької домогосподарки, чий обов’язок — прислужувати чоловікові.
Страх церкви перед «гендером»
В Україні ситуація щодо гендеру особливо цікава, так як частина суспільства дуже чутлива до самого цього слова, часто навіть не знаючи, що воно означає. В тому числі Рада церков України зробила маніпулятивну заяву, що Стамбульська конвенція просуває «гендерну ідеологію», яка небезпечна для християнського українського народу. Зокрема, релігійні сайти масово поширюють інформацію про те, що конвенція начебто змусить українські школи та університети пропагувати одностатеві шлюби та гомосексуальність.
Текст Стамбульської конвенції є у відкритому доступі на сайті Ради Європи і будь-хто може його прочитати, в тому числі українською. Я прочитала його від початку до кінця і не знайшла жодного доказу тим абсурдним твердженням, які поширює церква.
Читайте також: #Підпишипетицію: Кампанія за ратифікацію Стамбульської конвенції
Офіційне визначення гендеру звучить так: гендер — соціально закріплені ролі, поведінка, діяльність і характерні ознаки, які певне суспільство вважає належними для жінок та чоловіків.
Що ж так обурює церковні громади? Може, їм просто варто змиритися з тим, що в людей була різна сексуальна орієнтація ще задовго до народження Христа, а трансгендери — це просто люди, які живуть серед нас і мають такі ж права, зокрема право на захист від насилля.
Можливо, їм не подобається прогресивна ідея рівності між чоловіками і жінками? Для мене гендерна рівність — це про рівні права чоловіків та жінок. Це про рівну оплату праці. Про те, що не існує виключно жіночих чи чоловічих професій. Чоловік може шити одяг і бути майстром манікюру, а жінка може керувати літаком і бути керівницею великої компанії. Це означає, що батько може перебувати в декреті і доглядати за дитиною, поки мама будує кар’єру, а ділити хатні обов’язки — це нормально і правильно. Потрібно боротися з культурою насилля та сексизмом в Україні. Пропагувати ідею рівності прав, толерантності та взаємоповаги. І робити це із залученням усіх сфер — школи, сім’ї, церкви, політики, медіа. Ратифікація Стамбульської конвенції — це прояв цивілізованості держави. Вона не знищить насильство і все зло на Землі, але дасть шанс на захист, справедливість і повагу до власної гідності як чоловіків, так і жінок.
Джерело: колонка Ольги Ковтун на сайті «Нового времени»
Фото Ельзи Жеребчук
