Усі, з ким разом випало мені стояти на Майдані під час Революції Гідності, в ці дні зайняті одним: безперервним читанням новин із Білорусі. Читанням, яке приносить сльози, хвилювання, спогади. Приносить відчуття спорідненості через упізнавання.
Для мене це впізнавання стало особливо яскравим після 12 серпня, коли почали з’являтися суто жіночі групи протестувальниць. Згадалося, як після наджорстокого побиття протестантів у Дніпрі 26 січня 2014 року близько ста жінок, серед яких мої подруги та я, рушили ходою обурених, калатаючи в усе, в що можна було калатати – бубни, барабани, каструлі, миски… В тиші переляку, яка настала після жорстокого розгону, ми хотіли бути почутими.
Пам’ятаю, під час Майдану я мала сподівання, що революційні події змінять ситуацію гендерної нерівності в Україні на краще. Я сподівалася, що спільна боротьба наблизить консервативні та профеміністичні рухи між собою, згладить протистояння. Дуже наївними були мої мрії. Деякий прогрес, звісно, відбувся, але не так унаслідок світоглядних зсувів у суспільстві під впливом протесту, як унаслідок активізації євроінтеграційних процесів і, відповідно, потреби худо-бідно відповідати образу держави, яка дбає про права людини, в тому числі права жінок.
Але чи так само станеться в Білорусі?
Спостерігаючи за протестом та обговорюючи його з подругами, я думаю про кілька важливих факторів, які можуть вплинути.
Треба найперше обумовити, що в Білорусі, попри всю ту «машину часу», якою стало 26-літнє правління Лукашенки, сформувалася сильна і цікава гендерна школа, і сформувалася давно.
Пам’ятаю, як я, ще студенткою на початку 2000-х, наприклад, відкрила для себе книги і статті Ірини Соломатіної, та чудувалася, що це, виявляється, мінська науковиця (о, всюдисуща колоніальність мислення!). Так, держава Білорусь неймовірно сексистська, як і годиться багатолітній автократії, керованій «міцною чоловічою рукою», але в країні є жіночий активізм, є жінки в політиці, є платформа, з якою можна працювати.
Читайте також: Вибори у Білорусі: серед зареєстрованих кандидатів — дві жінки
Важливим фактором може стати і те, що протистояння свободи і диктатури для Білорусі зараз уособлене в протистоянні старшого чоловіка і молодої жінки. Блогери та аналітики всіх штибів можуть скільки завгодно вправлятися в знеціненні Світлани Тихановської (Святлани Ціханоускай) як людини випадкової, «домогосподарки» тощо, але символізм такого протиставлення очевидний. Особливо в контексті того, що сам пан Лукашенко в доволі сексистській формі під час виборчої кампанії говорив про те, що білоруське суспільство «не готове» до того, що президентську посаду обійме жінка. Цікаву «неготовність» демонструють зараз масові протести, в тому числі страйки на найбільших білоруських заводах, тобто тих простих людей, котрих Лукашенко напевно вважав за свій ядерний електорат.
Читайте також: «Президентом буде мужик»: Лукашенко заявив, що в Білорусі не голосуватимуть за жінку
Іще на одну цікаву особливість звернули мою увагу подруги: білоруський протест, на відміну від українського Майдану, децентралізований, «ртутний», не передбачає навіть довгого стояння на одному місці, не те що розбивання наметових містечок і зведення барикад. Таким чином у нього не виникає «революційний побут» з його вираженим гендерним розподілом праці, коли жінки годують і дбають про поранених, а чоловіки б’ються і несуть варту. Це дає можливість жінкам зайняти і більш видиме, і більш рівноправне місце в протесті, де кожен і кожна – насамперед «бойова одиниця», крапля в океані.
Втім, не все так райдужно, бо на основні з цих факторів можна поглянути і під іншим кутом.
Візьмемо, знову ж таки, особисту історію Святлани Ціхановскай. Характеристики, які – особливо в текстах і коментарях чоловіків – звучать доволі зневажливо («домогосподарка» тощо), але з точки зору фактів відповідають дійсності. Сама Святлана в інтерв’ю неодноразово говорила про те, що до арешта Сергія Тихановського (Сяргєя Ціхановскі) не цікавилася політикою та була «просто мамою і дружиною свого відомого чоловіка».
Можливо, саме це вплинуло на рішення ЦВК все-таки зареєструвати Святлану як кандидатку – до неї не поставилися всерйоз, а може, навіть і розраховували використати її політичну недосвідченість та перетворити опозицію на посміховисько.
Що ж, не так сталося, як гадалося, але думаю, що в своїх оцінках білоруського суспільства Лукашенка не дуже помиляється: воно і справді не готове до жінок у владі.
Насмілюся припустити, що масова підтримка Святлани Ціхановскай стала можлива саме тому, що вона не якась там феміністка, яка йде у владу з жіночим порядком денним, а правильна мама і дружина, яка самовіддано підхопила зброю, що випала з рук її ураженого режимом чоловіка. Це дуже зрозумілий і романтичний патріархальний сценарій: слабкі жінки, які у момент найгіршого випробування жертовно беруть на свої крихкі плечі чоловічі обов’язки (читай, чоловічий доступ до ресурсу: влади, роботи, фінансів тощо), але потім, по настанню миру і злагоди, звісно, з полегшенням повертають цей тягар влади законним власникам, а самі йдуть назад до домашніх вогнищ.
Святлана Ціхановская одразу задекларувала своє бажання щодо такого повернення: вона неодноразово наголошувала на тому, що не планує ставати президенткою Білорусі, що у її приходу до влади одна мета – провести нові, чесні вибори з дотриманням демократичної процедури.
Звісно, така позиція цілком зрозуміла і є наслідком тверезого усвідомлення меж своїх компетенцій. Але треба констатувати, що в результаті перемога Ціхановскай на виборах не лише не підважує, а навіть закріплює існуючий патріархальний порядок.
Участь жінок у протестах так само позначена вписуванням у існуючі гендерні стереотипи і використанням їх на користь протесту (усвідомлено чи ні). Формування суто жіночих демонстрацій в Білорусі, як і в моєму рідному Дніпрі взимку 2014-го, обумовлене патріархальним правилом «жінок бити не можна» (яке, як всі ми добре знаємо, існує лише в ідеальному, а не в реальному патріархальному суспільстві).
Читайте також: Вибори в Білорусі: влада переслідує жінок, причетних до протестів
Демонстрантки розраховують на те, що міліції буде набагато важче застосовувати насильство до групи жінок із квітами, ніж до змішаної групи чи тим більше групи чоловіків. Численні відео з Білорусі показують, що це правило не дуже працює: дівчат із таких мітингів теж неодноразово затримували, і доволі жорстко.
На відміну від, наприклад, рішуче налаштованих робітників білоруських заводів: поки що, здається, міліція не вдерлася на жоден з них, щоб розігнати страйкарів. Втім, наприклад, телеграм канал NЕХТА Live, одне з основних оперативних і незалежних джерел висвітлення подій у Білорусі, незмінно називає дівчат «прекрасними», зате робітників – «сміливими». Коментарі, думаю, зайві.
В підсумку хочеться сказати найважливіше: я мало знаю про Білорусь. І думаю, в цьому на мене схожі чимало українок і українців. Упізнавання, емпатія, співчуття, уболівання – все це хибні товариші аналізу, адже вони спонукають проектувати власні переживання і спогади на те, що бачиш.
Саме тому я утримуюся від будь-яких прогнозів і навіть спроб прогнозів, та й не дуже вірю прогнозам інших. Просто тримаю кулачки.
Але точно знаю, що якщо білоруський протест переможе диктатуру, ця країна раптом вивалиться з бульбашки відсутнього часу, в якій вони проживали лялькову імітацію Радянського Союзу, в дивний новий світ, де на них чекає дуже багато змін та випробувань.
І боротьба за гендерну рівність буде, без сумніву, одним з них. І на цьому шляху – як ми добре знаємо в Україні – буде дуже непросто. Але нам буде по дорозі.
Вікторія Наріжна, для 50%