Участь у політичному житті дає людині можливість бути почутою. На цьому наголошує депутатка Бердичівської міської ради, голова громадської організації «Діабет і діти» та керівниця Гуманітарного штабу Бердичівщини Анна Левандовська.
Її шлях в політику розпочався із громадської діяльності. У 2017 році дитина Анни захворіла на цукровий діабет. Тому через рік вона створила громадську організацію «Діабет і діти». Разом із однодумцями Анна проводила благодійні заходи, спрямовані на підтримку сімей, які виховують дітей із цукровим діабетом, а також — на інформування населення про захворювання. Вона неодноразово зверталася до місцевої влади за підтримкою. Але так її і не отримала. Тому Анна подумала: щоб бути почутою, потрібно самій іти в цю систему. За її словами, громадська діяльність — це, звісно, добре. Але якщо людина хоче, щоб із нею хоча б трішки рахувалися, таки варто піти в політику.
«Це не означає, що ти прийдеш і відразу щось кардинально зміниш, Ні. Але якщо ти хочеш, щоб чули про проблему, яку ти прагнеш вирішити, то дійсно потрібно йти в політику. Щоб твій голос був гучнішим. Особливо це стосується жінок. Жінки мають іти в політику, щоб робити свій голос гучнішим», — зауважила Анна Левандовська.
Вона розповіла виданню «Жінки — це 50% успіху України» про своє рішення стати депутаткою, про можливості, які дає участь в політичному процесі, а також про волонтерство в розпал повномасштабного вторгнення.
«По-перше, ти молода, а по-друге, ти — жінка»
У політику Анна прийшла в 2019 році. Тоді вона працювала у виборчому штабі, а потім стала помічницею народного депутата на громадських засадах. У 2021 в Бердичеві відбулися місцеві вибори. Анні запропонували балотуватися. Вона пристала на цю пропозицію та вже згодом пройшла до Бердичівської міськради.
«Коли я стала депутаткою, мені було 27 років. Старші люди не сприймали мене надто серйозно. Тому що, мовляв, ти, по-перше, молода, а по-друге, ти — жінка. І це завжди викликає моменти, коли не тільки чоловіки мають до тебе якісь упередження, а навіть старші жінки ставляться не дуже серйозно. Але це було на початку. З часом своїми кроками, ідеями та дискусіями я все-таки досягла того, що сьогодні зі мною рахуються мої колеги-депутати. І міський голова може дослухатися. Але на це потрібен був час», — згадує Анна Левандовська.
За її словами, жінок досі дискримінують в органах влади. Адже в людей багато стереотипів та упереджень. Ще одна проблема, на думку Анни, полягає в тому, що чоловіки не звикли сприймати жінок як рівних. Звідси й упереджене ставлення до колежанок.
Є така проблема, що жінок бачать менше
Те, що деякі політикині сприймають прояви сексизму за норму, — це насправді проблема. Анна переконана, що кожна депутатка повинна розуміти свої кордони та усвідомлювати, що в неї є захист на рівні закону. А також поважати себе, будувати з оточуючими стосунки, засновані на повазі та працювати над упевненістю у собі. Ще Анна радить таким жінкам пам’ятати про мотиви, які привели їх у політику, а також не забувати, якими вони були на початку кар’єрного шляху.
«Я пригадую, як були якісь неоднозначні жарти. Але з часом я навіть своїх колег навчила такому словосполученню, як «гендерна рівність». Була в мене ситуація з військовим командиром на одному заході. Там стояли чоловіки і я, одна жінка. Кожному з цих чоловіків він потиснув руку, привітався з ними. А зі мною ні. Мені довелося зробити йому зауваження, пояснит, що виходить так, ніби я жінка і тому він зі мною не вітається. «Це ж неправильно. Виходить, що ви мене принижуєте», — сказала я йому. Він, звичайно, вибачився. Але це вкотре підтвердило, що є така проблема, що жінок бачать менше», — зазначила Анна Левандовська.
Війна насправді має дуже страшне обличчя
Повномасштабне вторгнення Анна, як і більшість українців та українок, зустріла у своєму ліжку. Ніхто з її оточення навіть не думав, що таке може статися. На щастя, на той момент в депутатки вже була сформована команда однодумців. Яка одразу стала надавати допомогу як військовим, так і цивільним.
Наприклад, у перші дні вторгнення організували плетіння сіток, забір крові, видачу гуманітарки та розселення людей.
«Єдине, хто мені назавжди запам’ятається, — це люди, які приїжджали з Київської області. Вони там переживали такі жахіття! У жінки, яка виїхала з Гостомеля, був цукровий діабет. У міськраді її відправили до мене. Жінка три дні не колола інсулін, у неї вже почали пухнути ноги. Був такий складний стан. Завдяки нашій спільноті ми знайшли потрібний інсулін і надали допомогу. Також запам’яталася історія жінки, яка на останньому місяці вагітності виїхала з Бучі. Вона йшла через ліс, поки її не забрали волонтери. Жінка приїхала до нас отримати хоч щось. Вона була в зимовій куртці та піжамі. І ці моменти, напевне, ніколи не забудуться. Тому що це страшно. Війна насправді має дуже страшне обличчя», — каже Анна Левандовська.
Читайте також: Як згуртованість рятувала Добрянську громаду
Тоді волонтерам і волонтеркам постійно телефонували люди, які потребували допомоги. Телефонували місцеві мешканці, які самі хотіли допомагати. Спочатку волонтерська діяльність була вельми хаотичною. Тому 25 лютого створили Гуманітарний штаб. Сама ж депутатка постійно була на телефоні. Мешканці Житомирщини зверталися до гарячої урядової лінії з будь-якого питання. Наприклад, коли їм потрібен був прихисток, медикаменти чи допомога по евакуації. А там давали номер Анни.
«Справді, наша сила — у наших людях. І мені дуже хочеться, щоб сьогодні вони не забували, що війна триває. Нам потрібно все-таки старатися допомагати нашим ЗСУ. І допомагати людям, які постраждали більше, ніж, наприклад, ми, мешканці міст, де не ведуться активні бойові дії», — каже Анна Левандовська.
Надихають люди, які знаходять в собі сили допомагати іншим
За словами Анни, нині волонтерська діяльність стала більш упорядкованою. Але ресурсів стало менше. Як і людей, які готові волонтерити. Депутатка розповіла, що раніше вони старалися допомогти всім цивільним, які до них зверталися. А зараз волонтери надають допомогу саме переселенцям та переселенкам. Також вони їздять на деокуповані території. Як тільки ЗСУ звільняють якийсь населений пункт, волонтери відразу навідуються туди з гуманітарною місією.
«Я вважаю, основна проблема полягає в тому, що люди дещо абстрагуються від ситуації. Насправді в нас йде війна на виснаження. І саме зараз нам потрібно максимально включатися. Я розумію, що є втома, є стрес. Це є абсолютно у всіх. Але при тому всьому потрібно все зважувати. Я побувала в населених пунктах, де велися бойові дії. І тут, у Бердичеві, я розумію, що нам ще гріх жалітися. Так, хочеться кращого, це зрозуміло. Але порівняти нас та людей, які пережили жахіття — є різниця», — каже Анна.
Читайте також: Форум жіночого лідерства: як розвивати та посилювати вплив жінок під час війни
На її думку, люди, які живуть у прифронтових містах, мають знаходити в собі сили допомагати іншим. А не обмежуватися виключно власним життям. Бо це буде тільки на руку ворогу. Як і те, що українці шукатимуть ворогів серед своїх. І забудуть, що ворог у них один.
«Приємно, коли є люди, охочі допомагати, готові волонтерити. До нас за допомогою якось звернулися мешканці окупованого Бердянська. І одна з них — Таня — залишилася у нас. Сказала, що може допомагати. Це наскільки потужно, коли людина, яка пережила жахіття, знайшла в собі сили допомагати іншим. Саме такі люди мене вражають та надихають», — каже Анна Левандовська.
Я стовідсотково впевнена, що перемога буде за Україною
Гуманітарний штаб допомагає не лише цивільним, а й військовим. Бо, як наголошує Анна, бійцям важливо відчувати надійний тил. І розуміти, що їх чекають, підтримують та допомагають.
«Я стовідсотково впевнена, що перемога буде за Україною. Тому що наші військові дійсно найкращі. Вони знають, кого захищають. Вони захищають своє. І вони не хочуть, щоб війна дійшла до Бердичева. І, щоб воювали під вікнами їхньої хати, де живе або жила їхня мама. І це одна з наших сильних сторін. Але я дуже хочу, щоб наші люди, цивільне населення, не забували про те, що потрібно з повагою ставитися до військових. Наслідки війни (наприклад, ПТСР), є і будуть. І нам, цивільному населенню, потрібно до цього готуватися. І розуміти, як себе поводити з військовими», — наголошує Анна Левановська.
У цьому плані їй дуже подобається досвід США. За словами депутатки, в американців є культура поваги до військових, хоча ті не воювали на власній території. Коли діти чи дорослі бачать військового, вони кладуть руку на серце. І таким чином демонструють свою повагу.
«Я би хотіла, щоб наші діти також пам’ятали, скільки життів забрала ця війна. Найкращих життів. Загиблі військові, яких я знала особисто, були потужними людьми. Це були круті спеціалісти у військовій сфері. Я була певна, що ті люди мають жити. Що коли ми переможемо, вони дійсно знадобляться Україні. Що вони зможуть щось створювати, чимось допомагати, адаптувати інших. Але, на жаль, ми втрачаємо цей цвіт. І тому ми, цивільні, які мають все-таки більше вільного часу, які не переживають те, що переживають наші військові, повинні старатися допомагати їм і психологічно, і матеріально. Щоб вони відчували цю підтримку», — підсумувала Анна Левандовська.
Юлія Гуш
