Головна Статті Ірина Геращенко: «Жінки в парламенті вперше серйозно впливають на прийняття рішень»

Ірина Геращенко: «Жінки в парламенті вперше серйозно впливають на прийняття рішень»

0
1,156

 

Віце-спікерка Ірина Геращенко розповіла в інтерв’ю для opinionua.com про свою роботу в парламенті, а також про те, що має стати поштовхом, щоб жінки йшли в політику.

Я з самого початку, коли продумувала запитання для нашої розмови, відкинула все, що стосується особистісного. І точно не збиралася запитувати про виховання дітей, секрети краси й рецепти фірмового салату чи борщу. «А я б і не відповідала на такі запитання», – обрізає вона мене, коли я про це кажу.

Якщо чесно, мені кортіло розпитати про оте одвічне сумісництво – особисте й загальне, персональне й політичне. Як вона знаходить баланс? Чи не страждають рідні? А сама? Бо я бачу її весь час у новинах із різних куточків і країни, і світу. Кортіло запитати, бо в моєму мозку продовжує жити стереотипність щодо жінок у політиці. Як би затято я з цією стереотипністю не боролася.

І, звісно, ми періодично переходили на персональне. Воно все-таки досить щільно переплітається з політичним і державним. Але значно більше ми розмовляли про країну і про державу, про політику і про виклики сьогодення.

Ірина Геращенко, перша віце-спікерка Верховної Ради. І перша жінка в історії українського парламенту на цій посаді. Тому й почали ми про парламент.

Ваша посада дозволяє не лише спостерігати за процесами, а й керувати ними. Що вам подобається і що не подобається в роботі нинішньої Верховної Ради?

Наш парламент – це демократія, особистості й емоції. У нинішньому парламенті відбулася зміна політичних поколінь, зміна облич, сюди прийшли люди із західною освітою та знаннями мови, із сучасним світоглядом. Я би ще говорила про присутність жінок у парламенті. Так, нас тут 12 % – це мало. Але коли порівнювати з нашою активністю, складається враження, що жінок-депутаток значно більше. Наші колежанки часто активніші, відповідальніші, аніж чоловіки-політики. Ми маємо чи не перший парламент, у якому представлені саме жінки-політики. А не просто ті, кого взяли для гендерного балансу в списки: циркачки, співачки тощо. Жінки в парламенті вперше серйозно впливають на прийняття рішень. Маємо двох жінок у президії Ради. Маємо жінок, які очолюють ключові парламентські комітети. Голос багатьох із нас часто буває визначальним. До речі, вперше маємо і жінку – представника президента в парламенті.

Але, і про це варто говорити, цей парламент є безвідповідальнішим, аніж попередні, у багатьох питаннях. Тут часто бракує політичної культури й усвідомлення, що політика – це не шоу, не цирк, не театр. І що не можна за політичними пристрастями перекреслювати людське. Ми зробили дуже багато важливих речей – це адаптація законодавства до європейського, безвізовий режим, антикорупційний пакет, декомунізація. У той же час цей склад парламенту, якщо порівнювати з парламентом I, II, III скликань, демонструє інше, безвідповідальне ставлення до роботи. Це катастрофа, коли не просто рядові депутати, а лідери фракцій, кандидати у президенти місяцями не ходять на роботу, не відвідують комітети. У нас узагалі жахливе ставлення до роботи в комітетах, які є сенсом роботи парламенту. Саме на засіданнях комітетів опрацьовуються законопроекти, дошліфовуються, готуються до першого чи другого читання. І ще варто сказати, що нинішньому парламенту притаманний брак політичної й особистої культури. Це досить болюча тема для мене.

Якщо ви вже заговорили про політичну й особисту культуру, то я маю запитати, як ви реагуєте на образи на свою адресу?

Я даю відсіч. Тому що чудово усвідомлю, що коли тебе ображають, ти не маєш мовчати. Важливо завжди давати відсіч.

Ми зараз про Сергія Власенка?

Варто нагадати

Народний депутат від «Батьківщини» Сергій Власенко вжив образливе слово на адресу заступника голови Верховної Ради Ірини Геращенко. Інцидент стався під час виступу віце-спікера на позачерговому засіданні парламенту через введення воєнного стану в Україні. Ірина Геращенко у відповідь назвала кривдника покидьком. «Я вимагаю, щоб Власенко вийшов із зали», – заявила вона. Голова Верховної Ради Андрій Парубій закликав нардепа від «Батьківщини» попросити вибачення, а фракція Блоку Петра Порошенка стала вимагати усунути його від найближчих засідань. Власенко визнав, що «форма була неприпустимою», і попросив вибачення. Після цього піднявся у президію й обійняв Геращенко.

Що стосується тієї історії, то я її дуже боляче переживаю і досі. І моя родина не просто це пережила. Це ті речі, які не можна прощати. Коли я виступала, абсолютно коректно, не називаючи жодних прізвищ, доносила свої емоції, свою політичну позицію по темі військовополонених моряків і введення воєнного стану, по темі, яка мені точно болить – це політв’язні й заручники, то почула в свій бік якісь непристойні волання. Знаєте, зі свого робочого місця в президії я постійно чую подібні воплі з того першого ряду (де сидять члени фракції партії «Батьківщина» в залі ВР – прим. авт.) щодо багатьох жінок-депутаток. Насправді, я була не першою жертвою. Але я першою дала публічну відповідь і відсіч. До мене потім підходили депутатки і казали: «Іро, ми дякуємо тобі, ти зупинила те, що могло полетіти наступного разу на нашу адресу».

А ви вітаєтеся зараз із Власенком?

Відповідає після деякої паузи:

Я його не бачила після того. І не маю жодного бажання бачити.

Скажіть, а наскільки типова така поведінка – сексизм,мобінг, – в українському парламенті?

Відповідає не зовсім про парламент.

Мене вражає позиція фракції політичної партії, згаданий представник якої є членом Парламентської Асамблеї Ради Європи. А одна із ключових тем Ради Європи – це якраз боротьба із сексизмом і дискримінацією за статтю. На останній сесії, у якій ми брали участь, на наших робочих столах були розкладені таблички із закликами проти сексизму й дискримінації в політиці. Мені дивно, що Україну представляють люди, які абсолютно не поділяють принципів і цінностей цієї поважної організації. І на таке немає жодної реакції політичних сил. Те ж саме стосується Олега Ляшка, лідера Радикальної партії, який раптом заявив, що він за повернення смертної кари. Як це взагалі?! Скасування смертної кари – це зобов’язання України перед Радою Європи. Олег є делегатом України в Парламентській Асамблеї Ради Європи. Людина презентує країну в організації, чиїх цінностей не просто не поділяє, а проголошує протилежні погляди! Як це?!

А наскільки типова чи притаманна українському парламенту дискримінація за статтю серед чоловіків-парламентарів?

Приклад, який ви навели вище – не поодинокий, на жаль. Усі побачили, як це відбувається. Усі побачили, що можна й потрібно давати відсіч. До речі, я отримала дуже серйозну реакцію на ту витівку від жінок-військових. Вони писали мені у приватних зверненнях, що теж із подібним стикаються. І те, що я дала відсіч, надихає їх на захист себе самих, на оприлюднення таких фактів. Ця історія показала, що проблема існує й вона квітне в тих сферах, де апріорі має бути викорінено сексизм і дискримінацію. Цього точно не має бути в політиці. Ніде не має бути – від парламенту й до армії. Це все боляче дається, звісно.

Якщо ми вже заговорили про це, то не можу втриматися від запитання щодо ратифікації Стамбульської конвенції. Чому парламент так затято пручається ратифікації?  

Варто нагадати

Конвенція Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу із цими явищами або Стамбульська конвенція – міжнародна угода Ради Європи щодо насильства проти жінок та домашнього насильства, відкрита для підписів 11 травня 2011 у Стамбулі, Туреччина. Мета конвенції – попередження насильства, захист постраждалих та «покінчення з безкарністю злочинців». Станом на січень 2018 року її підписали 46 країн та Європейський Союз. 12 березня 2012 року Туреччина стала першою країною, що ратифікувала Конвенцію, а вслід за нею – Албанія, Андорра, Австрія, Бельгія, Боснія і Герцеговина, Грузія, Греція, Данія, Естонія, Іспанія, Ісландія, Італія, Кіпр, Македонія, Мальта, Монако, Нідерланди, Німеччина, Норвегія, Польща, Румунія, Португалія, Сан-Марино, Сербія, Словенія, Фінляндія, Франція, Хорватія, Чорногорія, Швеція, Швейцарія. Конвенція набрала чинності 1 серпня 2014 року.

Ну, парламент не просто не ратифікує Стамбульську конвенцію! Деякі парламентарі накручують Раду церков, підсовуючи їм якусь нісенітницю про конвенцію – начебто її ратифікація призведе до руйнації традиційного інституту шлюбу. Знаєте, хто це робить, хто ті прибічники «традиційного інституту шлюбу»? Це люди, які розлучені по кілька разів, мають купу коханок і не соромляться того. Я їх називаю «парламентським талібаном». Тому що вони за оцими ходами з хоругвами приховують або якісь серйозні внутрішні комплекси, або грають нехорошу гру. Фарисеї під масками – так це називається. От вони дійсно блокують ратифікацію Стамбульської конвенції. І закривають очі на те, що сім’ї руйнує не Стамбульська конвенція, а сімейне насильство. У нас сьогодні від домашніх побоїв і зґвалтувань п’яними чоловіками, особливо в селах, гине більше жінок, аніж у ДТП. Оце є проблемою. Тому всім прибічникам моралі треба саме це зупиняти. Немає нічого страшнішого, аніж насильство в родині. Насильство чоловіка над жінкою, батьків над дітьми або, і таке теж є, дружин над чоловіками. Таке не просто має засуджуватися, а має каратися. Стамбульська конвенція ратифікована багатьма православними країнами. Грузією, наприклад. І там нічого із «традиційними цінностями» не сталося. Але цей «парламентський талібан» не просто затято перешкоджає, а маніпулює й обманює суспільство. На жаль, у нас і деякі жінки-політики дозволили собі слабинку й на якомусь етапі пом’якшили свою позицію щодо публічного захисту ратифікації. І це погано. Я не бачу шансів цим складом парламенту – молодим, проєвропейським, зі знаннями іноземних мов – ратифікувати надзвичайно важливий документ. Стамбульська конвенція не руйнує сім’ю, вона навпаки – захищає від знущань і принижень усередині сімей. Я до Стамбульської конвенції ставлюся як до захисту інституту сім’ї. І ніяк інакше.

Мені здається, що це тема цінностей, які людина сповідує. Усе, про що ми говоримо зараз, це світоглядні речі. А саме таких розмов і не вистачає в соціумі. Які цінності ви відстоюєте й захищаєте?

На велике щастя, я ніколи не змінювала ані політичних, ані загальнолюдських цінностей. Завжди працювала в команді помаранчевих, у демократичному таборі. Із часів моєї журналістської кар’єри мала проєвропейські погляди. Мені ще в перші роки нашої незалежності було зрозуміло, що Україна має боротися за членство в ЄС і НАТО. І я по-доброму заздрю нашим найближчим сусідам – Польщі, країнам Балтії, які встигли вчасно. За своїми поглядами я – правоцентрист, але без консервативного нальоту. Для мене дуже важливими речами є питання захисту прав людини. У суспільстві, у громадському секторі існує великий сегмент ГО, що борються з корупцією. При цьому на другий план відходять права людини. А всі європейські цінності базуються саме на правах людини. Для мене особисто важливими є пріоритетність людського життя, повага до людини, до її думки. Сама я дуже емоційна. Але при цьому намагаюся шанувати іншу позицію й думку, і якщо раптом когось ображаю – то я це довго переживаю й вибачаюся. Межа політичної боротьби й особистісної образи – вона досить тонка, і не можна її переходити. Це дуже важливо розуміти й усвідомлювати.

У вас складається, склалася хороша кар’єра. Чи не страшно досягти стелі і втратити мотивацію? Куди рухатися далі після однієї з найвищих посад у країні?

Переді мною не стоїть зараз питання, куди далі. Тому що в кар’єрі мені важлива самореалізація. Питання не в тому, як називається моя посада. А в тому, що я змогла за цей час зробити. У моїй сьогоднішній історії найважливішим є не так те, що я перший віце-спікер, а те, що я Уповноважена Президента з мирного врегулювання на Донбасі. Тому що 90 % моєї законодавчої роботи стосується саме питань Донбасу, переселенців, заручників, політв’язнів. І зараз там мої сили, нерви, час. Вирішення проблем Донбасу, звільнення заручників – це для мене ключове. І тому не куди далі, а що далі? Я би так ставила запитання. Очевидно, що ключовим викликом для України буде безпека. Чим би я не займалася далі, я хочу посилювати Україну. Безпеково, інформаційно, гуманітарно. Де і в якій якості? «Война план покажет».

Ми маємо купу девальвованих і знецінених слів. Таким, на мій погляд, є слово кар’єра, кар’єризм. Насправді, це ж хороше слово. Лише маючи реальні важелі впливу, ти можеш реально впливати на ситуацію. Ірино, а ви кар’єристка?

Я не кар’єристка. Але я амбітна жінка. Реально амбітна людина.

А в чому різниця?

Різниця в тому, що кар’єрист хоче посаду. Амбітна людина хоче впливати на прийняття рішень, які стосуються реформ, важливих змін суспільно-політичного життя. От якщо я просто тут сиджу, телефонів багато – але вони мене не збуджують! Але можливість впливати на прийняття рішення є важливою для мене. Мені важливо, що думають про мене, про мою роботу мої рідні, друзі. Не хочу їх розчаровувати. Я дорожу думками ветеранів АТО, багато й часто контактую із хлопцями, які були на фронті, або які там зараз. Я боюсь втратити їхню повагу, довіру. Це – важливіше, аніж кар’єра.

Ви сказали, що важливі думки тих, хто вас оточує. Відомо, що публічні люди не дуже люблять, не завжди сприймають критику. Відомо, що критика може бути великою маніпуляцією. Вас критикують?

Звісно. І це нормально. Коли тебе не критикують, це значить, що ти нічого не робиш. Із приводу хамства на свою адресу, я навчилась абстрагуватися. Як? А в мене ж є Мінськ. За три з половиною роки я пройшла такі жорнова, я наростила таку бегемотячу шкіру, що на випадки хамства й агресії просто не звертаю уваги. Хоч іноді боляче, звичайно. Але коли важливі для мене люди озвучують якісь стимулюючі речі, я це чую. Якщо треба змінити якийсь законопроект чи іноді треба змінити себе, я це точно чую.

Є чутки, що команда, до якої ви належите, розглядає можливість висувати вас на наступних президентських виборах. За яких умов ви будете балотуватися?

Навіть не хочу це обговорювати. Не звучить так питання. У нас на порядку денному вибори 2019 року – вибори між Порошенком і колективним Путіним. Я ніколи не дозволю як громадянка України, як український політик, щоб Кремль впливав на українські вибори, обирав українського президента і український парламент. Тому завдання номер один на 2019 рік – це український президент і український парламент.

А через п’ять років?

Через п’ять років у нас буде багато кандидатів. Сьогодні подібні питання точно не на часі, і я про це не думаю. Без позування. Це не тішить мого самолюбства. На відміну від багатьох людей, я командна людина й добре розумію, що таке робота президента.

Що таке робота президента?

Це величезна відповідальність. Величезна. Це відсутність узагалі приватного життя. Це відсутність особистого часу. Це величезні навантаження. Тут потрібен інтелект, кругозір, розум, фахова підготовка, розуміння азів дипломатії й серйозне розуміння проблем сектору безпеки й оборони. Це вміння приймати рішення – дуже непрості, в умовах воюючої країни. Це кожного ранку читати зведення з фронту. Говорити з мамами загиблих, ходити на похорони…

Ірина замовкає, закриває очі руками. Ми деякий час не можемо продовжити розмову.

Нарешті питаю в неї:

Ви ходите на похорони?

Так.

Не боїтеся? Вас же можуть звинувачувати – що війна, що гинуть бійці…

Я маю кланятися і кланяюсь у ноги нашим солдатам – тим, хто захищає нам країну й нас усіх.

Можете сказати, чого ви боїтеся?

Ну, це особисте питання. Я тут не оригінальна й не буду вголос говорити про страхи, що стосуються приватного. А щодо політичних викликів – то нічого не боюсь. Поїхали далі.

Я би хотіла почути від вас як від людини, яка дотична до прийняття рішень на державному рівні, про те, які три проблеми ви вважаєте за необхідне вирішувати якнайшвидше?

Перша – та, яку треба вирішувати з нашими міжнародними партнерами – приборкання Росії. Тому що її агресія забирає життя українців, можливості нашої країни й час.

Друга – це кадрова проблема. У нас багато хороших людей, але мало професіоналів. У нас усе має вирішувати президент – мити вікна в під’їздах, підмітати, прибирати сніг, відповідати за батареї й унітази. Усі хочуть бути президентами, а от почати із селищного голови і привести в порядок одне село – немає бажаючих.

Третя – економіка. Якщо й далі популісти будуть продовжувати формувати суспільство споживання, безкінечно обіцяти дешеві тарифи й безкоштовний газ, субсидії й пільги, то далеко ми не підемо. Ми як країна маємо великий і серйозний людський потенціал. Українці, як правило, мають хорошу освіту, ми – дуже працелюбна нація. Люди, які багато й добре працюють, мають тут, а не на заробітках по світах, добре заробляти й оплачувати страховки, тарифи й так далі. Люди мають не боятися відповідальності. Десятиліттями наших людей привчали, що хтось за них усе вирішує, а їм хтось дасть необхідний для жевріння мінімум. У маленьких містечках мені люди кажуть: закрили завод, куди йти? Пострадянський період затягнувся, нове народжується в муках. 30 % нашої економіки було зосереджено на потребах Росії. Ми дуже важко вчимося й боїмося. У нас має відбутися повна зміна правил. Щоб швидше й ефективніше розвивався малий і середній бізнес. Щоб силові структури не заважали, щоб вони не дивилися на кожний свічковий заводик, як на ласий шматок, куди можна прийти – і вкрасти пару свічок.

Я неодноразово чула – була на різних публічних обговореннях – як бізнесмени відкритим текстом говорять про свавілля СБУ. Коли приходять до бізнесу й вимагають грошей. Ця тема справді дуже серйозно непокоїть український бізнес.

Неприємно таке чути. Я працюю із СБУ щодо звільнення заручників і захисту інформаційної безпеки країни. За ці роки я була 80 разів на фронті. СБУ дуже багато працюють для захисту територіальної цілісності й суверенітету України, звільнення заручників – ми жодного заручника не звільнили без СБУ. Знаю багатьох представників спецслужби як фахових і порядних офіцерів, із найкращого боку. Коли я чую такі сигнали – щодо нетипових функцій спецслужби і скарг, мені дуже болить. Якщо це є, то диму без вогню не буває. Мені це неприємно чути.

Що ви можете поставити собі в заслугу?

Із курйозного, але, насправді, важливого – приведення історичного приміщення Верховної Ради України до нормального вигляду, очищення від плакатів. Може, для когось це дрібниця. Але коли я стала першим віце-спікером і сіла в президію, уся зала була обклеєна різними плакатами, які трималися ледь не на жуйках, на липучках: той – дурень, той – корупціонер, той – крадій, вимагаємо, звинувачуємо тощо. Ми буваємо в десятках парламентів світу, і уявити собі, що хтось може туди припхатися з мегафоном, повісити плакат – просто неможливо. У жодному парламенті світу я не бачила жодного плаката чи розтяжки, які би перекривали трибуну, президію, гостьові ложі. Із поваги до історичного приміщення починається й формується повага до інституції. А в нас було суцільне порушення регламенту, мегафони, дрони, плакати, розтяжки. Ті ж депутати, які розклеювали плакати по залу, бували в десятках міжнародних відряджень, активно й ефективно працюють у ПАРЄ. І знають, що там неможливо порушити регламент і почепити будь-що. Але як тільки повертаються додому – пішли ліпити плакати. Я вимагала все це зняти. Я чула образи і крики на свою адресу. Зараз таке припинилося. Але навіть страшно уявити, якою була б сесійна зала зараз, у передвиборчий період, якби ми не домовилися з колегами про повагу до цієї норми регламенту – ніяких плакатів і мегафонів у залі.

А якщо про найголовніше – то це звільнення заручників і всі закони, пов’язані з підтримкою їхніх родин. У рамках Мінської групи нам вдалося звільнити близько 200 людей. За кожним звільненням – важка праця великої команди людей. Я щаслива, коли вдається витягти хоч когось. Якщо говорити про законодавчі ініціативи, то це прийняття закону про матеріальну підтримку родин заручників; про статус осіб, зниклих безвісти; про гуманітарне розмінування. Як законодавець, я всі ці роки працювала над двома темами – усе, що стосується Донбасу, і все, що стосується євроінтеграції.

Безвіз був під реальною загрозою, коли парламент тричі провалив поправку в Трудовий кодекс щодо заборони дискримінації людини за її сексуальною орієнтацією. Це блокувалося людьми з дипломатичними паспортами, які самі роз’їжджали по світу без віз, і блокували вільне пересування для 45 мільйонів людей. Депутати не лише валили цю норму, але й усі категорично відмовилися представляти її в залі! Ставлення до теми було на рівні «хі-хі» і «ха-ха». А в чому тут «ха-ха»? Люди на роботі мають працювати, а не з’ясовувати, хто і якої орієнтації. Я презентувала цю норму в залі, і ми її прийняли. І зверніть увагу, вона ніяк не вплинула на суспільну мораль, як лякали популісти.

Така ж ситуація була із пролонгацією закону про особливості місцевого самоврядування в Донецькій та Луганській областях. Ніхто не хотів його презентувати, купа депутатів залякували суспільство брехливими страшилками, що це легалізація «гіві», «моторол» тощо. Провал цього закону дав би серйозний козир усім європейським лобістам Кремля, і це призвело б до зняття санкцій проти РФ. Було надважливо провести закон через сесійну залу, прийняття закону стало серйозним важелем для наших дипломатів по посиленню санкцій проти РФ.

І звичайно, усі ці роки я дуже активно захищаю Україну на міжнародній арені. І коли російські телеканали розповідають, що я внучата племінниця Бандери й Шухевича одночасно, то для мене це комплімент. Я одна з перших в українському політикумі, кого внесли в санкційний список. Три роки тому ми їхали на суд Савченко. Кремль вніс мене у свій чорний список – і щоб не пустити на судилище, і аби вибити з Мінської групи. У Росії та Білорусі спільна база даних ФСБ . Був грандіозний дипломатичний скандал із приводу того, що Росія намагається впливати на склад української делегації в такий спосіб. І я єдина, певно, людина, якій заборонено в’їзд у РФ, але я можу в’їжджати в Білорусь, принаймні, поки працюють Мінські групи.

Яких знань вам не вистачає, що бути ефективнішою?

Я взагалі самокритична людина й перфекціоністка. Мені потрібне краще знання мов. Я вчила французьку в школі і в університеті, але вона далеко неідеальна в мене. Можливо тому, що в радянській освітній системі насправді блокувалися розмовні функції, щоб радянські люди не вступали в небажані контакти і зв’язки (сміється – прим. авт.) Тепер цей блок треба якось розблоковувати. Також учу англійську; хочеться вільно виступати й говорити .Та й узагалі – політикам треба менше сидіти в соцмережах і більше читати книжок. Це точно додасть більше знань.

Ваші персональні програші – можете про них говорити?

Так. Але тут не буду. Нехай про них говорять вороги. Я знаю всі свої програші, прорахунки й недоліки, аналізую їх і переживаю. Я досить самокритична.

Щоб б ви змінили в житті, якби була така змога?

Нічого. Треба дякувати Господу за кожний прожитий день.

Президент Порошенко – він який?

Я не вважаю за можливе характеризувати Президента країни. Але на його долю випала найскладніша ноша – очолювати країну в час військової агресії й війни. І, мені здається, що його сильний характер допомагає йому зараз тримати удар і робити багато реформістських речей.

А можете сказати, у такому разі, чому ми маємо за нього голосувати на виборах президента України? Які у вас аргументи?

Українці завжди критичні до влади. Це наша національна якість, риса. І вона, до речі, не така вже й погана. Це нормально, що ми критично ставимося до влади й до політиків, аналізуємо їхні дії, вимагаємо більшого. Українці волелюбні, і в них історично високі вимоги до «гетьмана». Але мені здається, що є один важливий аргумент – потрібно обирати тих, хто працює, хто діє, хто бореться. А не тільки ляпає язиком. Чи є помилки, коли ти працюєш? Ну, звичайно. Тільки та людина, яка працює, може помилятися. Але важливо оцінювати реальні результати роботи. От нещодавно Президент оголосив, що балотуватиметься на другий термін. Під час свого виступу на Форумі він, єдиний серед інших 89 кандидатів, звітував про зроблене! Узагалі, цей програмний виступ Президента складався з трьох важливих блоків, яких не було в інших. Перше – він єдиний розповів, що зробив за ці п’ять років. І є про що звітувати! Ратифіковано Угоду про асоціацію й вільну торгівлю з ЄС, є безвіз, Томос, ми посилили й модернізували нашу армію: нам вдалося добитися санкцій проти РФ, отримати зброю від наших партнерів. Поміж цим – 40 поїздок Президента на фронт, сотні візитів і переговорів із міжнародними партнерами, до європейців, коли вдалося запровадити санкції проти РФ.

Друге – Порошенко є-ди-ний (промовляє по складах, із притиском – прим. авт.) визнав, що були помилки, перерахував їх і вибачився. Хто ще вибачився хоча б за один прогуляний день у парламенті?! За кнопкодавство?! За брехню?! Чи вибачилися три фракції – «Батьківщина», «Самопоміч» і «Радикальна партія», що вони обіцяли українцям п’ять років тому працювати в коаліції? Вони побачили рівень викликів – і втекли в кущі. Це дезертирство. Вони вибачилися за це? Чи вибачилися інші політики, що вони тижнями, місяцями прогулювали парламент? Їм немає про що звітувати. Вони вибачилися за газові контракти? Ні, вони кажуть: завдяки нашим контрактам ви виграли суд. Чи вибачилися за те, що зараз Україна виплачує такі високі відсотки за кредитами МВФ, які бралися за попередніх урядів, у тому числі і прем’єркою Тимошенко? 32 мільярди! Ніхто й ні за що не вибачається! В усьому винен Порошенко, сусід, Вася, Іра – хто завгодно. Про себе скажіть, про себе! Що зробив для країни конкретно ти й чому вирішив, що зможеш хоч щось зробити на високій посаді?

Третє – Президент єдиний говорить про дійсно амбітні і президентські завдання, амбітну мету на майбутнє. Про членство в ЄС і НАТО. Президентство – це дійсно лідерство. Це не кривляння, не блюзнірство, не самозамилування. Це лідерство. І відповідальність. Чому люди, які не можуть бути лідерами навіть у парламентській залі, вирішили, що з них вийдуть хороші президенти?

Кого з державних топ-менеджерів ви можете назвати ефективними?

Не називатиму, бо образяться, кого б не назвала. Але такі є. Я вважаю, що на цьому історичному етапі Президент на своєму місці. Він, звичайно, робить помилки. Він це визнає. Мені хочеться більш серйозної кадрової політики в країні. І це те, із чим треба працювати далі. Але я бачила армію в 2014 році. Коли хтось розпускає сльози, яка тоді була армія… Та ви її не бачили! Не бачили! А я бачила наших хлопців: у шльопках, у в’єтнамках, голодних і без зброї. Коли мені десантники винесли костюми ось таких розмірів (показує руками маленькі костюми – прим. авт.), пошиті при одному міністру оборони!.. Та вони на мене не налізли б – ці костюми!

А чому ви не називаєте прізвищ? При Гриценку?

Ви ж назвали.

Якби у вас була можливість поспілкуватися з будь-яким політиком із будь якої епохи, кого б ви вибрали?

Черчилль. От сказала і розумію, як це банально звучить. Бо наші політики люблять цитувати Черчилля, не прочитавши жодної з його книжок. Я прочитала. Мені цікава його мотивація приймати важкі рішення, плисти проти течії, його жорсткість і блискучі ораторські та публіцистичні таланти. Тетчер ще цікава мені, тому що час її прем’єрства припав на економічні кризу. На страйки шахтарів. Вона була жорстка і впевнена у своїх діях. Впевненості часто не вистачає українським політикам, вони починають виляти у відстоюванні принципів під тиском обставин. Тетчер перемогла й вистояла, бо не боялася відстоювати непопулярні рішення. А з сучасних… Мені надзвичайно цікава Ангела Меркель. Я вважаю її непересічною лідеркою. Бачила її під час зустрічей Президента Порошенка. І вона вражає. Пані канцлер дуже пунктуальна. Якщо зустріч на 10 хвилин, то жодного разу не запізнилася. І все триває рівно 10 хвилин. Але мене просто приголомшує інтенсивність цих 10 хвилин. У нас 99 % політиків «профукали» би 9,5 хвилин із 10.

Багато жінок не хочуть іти в місцеву політику. Бояться, не мають знань, не мають сил, не мають перед очима успішних рольових моделей для себе. Що б ви сказали цим жінкам?

Якщо вони незадоволені середовищем, де живуть, вони мають самі це змінити. У своїх хатах ми ж не чекаємо манни з небес, а беремо й робимо те, що важливе. У політиці так само. Хочеш змін – не чекай їх. Жінки мають бути більш активними щодо змін. Питання не тільки в тому, що вони не бачать рольових моделей. Все-таки жінці для того, щоб вона була більш активно залучена до суспільно-політичного життя, ми маємо як суспільство створювати можливості. У родині має бути партнерство. Якщо в тебе в родині немає підтримки в будь-чому, і від тебе очікують лише борщів і сирників, то нереалістично реалізуватися. Близькі мають розуміти й підтримувати. Але ще є й суспільна історія. Коли ти на роботі…

Ірина раптом замовкає. Мовчить якусь мить. І далі продовжує говорити, ретельно добираючи слова.

У мене було кілька випадків і історій, коли я поставила роботу на перше місце… І зараз я не впевнена, що була тоді права… Якось я зустрічалася з родинами заручників, а мій маленький син, якому тоді було півтора роки, потрапив у лікарню. Це була важка й навіть агресивна зустріч. І я розуміла стан людей. Вони кричали, що ми нікого не можемо витягти, що нічого не робимо… А я просто… У мене все тряслося всередині…

Відчуваю, що Ірині боляче про це говорити. І я дуже ціную її щирість і відвертість.

Розумієш, моя дитина в лікарні… У малого була операція. Чоловік мій там, я після зустрічі теж одразу поїхала. Тобто я залишила маленького й поїхала на зустріч. Я була не права, у той момент була не права… Операція була нескладною, зустріч давно призначена, родичі у важкому емоційному стані. Але…. мій крихітний малюк тоді відходив від наркозу. І я не права, що не скасувала чи не перенесла цю зустріч…

А ви мучитеся через це?

Я намагаюся робити висновки і все ж бути більше з дітьми – вони маленькі і потребують уваги мами. Але ми зараз про інше. Розумієте, якщо в тебе немає кому дитину забрати з ––––дитячого садка, то ні про яку політику чи громадську діяльність уже не йдеться. От в офісі БПП зробили дитячу кімнату. Я не член БПП, я в команді, хоча багато хто думає, що в партії. Для деяких дівчат, які в БПП працюють, це варіант – залишити дитину в тій дитячій кімнаті на кілька годин, поки мама працює. Я пару разів заглядала – сидять діти, малюють щось. Мама не смикається. Дитина їсть бутерброд і п’є чай. Дитина в безпеці, поряд із мамою. Це не дрібниця, якщо ми прагнемо більш активного залучення жінок у політику. У нас бували дикі випадки, коли наші жінки-депутатки не могли завезти у двір ВР возика з дитиною, щоб погодувати. Це божевілля. Треба було спікеру дзвонити, охорону викликати. Знаєте, ми дуже довго жили в радянському й пострадянському суспільстві, де діти до трьох років в суспільних місцях – небажані гості. Вони ж кричать і плачуть. Я хочу, щоб наше суспільство було френдлі до дітей. І тоді воно в принципі буде більш френдлі.

У мене є диплом від спільноти родин із дітьми з синдромом Дауна. Ми підтримуємо їх. Вони мені принесли диплом і сказали те, від чого я була шокована: «Ну ви це, мабуть, не поставите в своєму кабінеті, це ж не те, що вішають на стіни – тут фото дітей із синдромом Дауна».

Я ледь стримала сльози тоді, скільки болю було в словах батьків особливих дітей. Ось цей диплом, він у мене на найвиднішому місці. Ми маємо пам’ятати про обов’язок політиків створити середовище рівних можливостей для всіх українців.

До речі, нещодавно ВР прийняла закон про соціальні послуги. Знову ж, ледве провели через парламент. Якраз цей закон значно допоможе при працевлаштуванні людям із інвалідністю. Я вважаю, що наше суспільство, на жаль, агресивне й жорстоке. Та й політики таке часто провокують – агресію, зневагу, образу, приниження людської гідності. Так не має бути. Треба бути коректними одне до одного. Нам цього дуже не вистачає.

Біографічна довідка

Ірина ГЕРАЩЕНКО, 47 років, народний депутат України, обрана за списком БПП «Солідарність». Із 14 квітня 2016-го – перший заступник голови Верховної Ради України. Освіта: факультети журналістики та юридичний Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка; Дипломатична академія України при МЗС України (магістр зовнішньої політики). Працювала на телеканалах «УТ-1» та «Інтер», обіймала посаду президента інформаційного агентства УНІАН, була прес-секретарем, керівником прес-служби президента України Віктора Ющенка. Із 2007 року – народний депутат VI, VII, VIII скликань. Із 17 червня 2014 року призначена Уповноваженим із мирного врегулювання конфлікту в Донецькій і Луганській областях. Заміжня. Троє дітей. Нагороджена Орденом Княгині Ольги III ст. (21 січня 2017) – за значний особистий внесок у державне будівництво, соціально-економічний, науково-технічний, культурно-освітній розвиток Української держави, справу консолідації українського суспільства, багаторічну сумлінну працю. Заслужений журналіст України (1 червня 2000) – за вагомий особистий внесок у розвиток вітчизняної журналістики, високу професійну майстерність.

Розмовляла Зоя Казанжи,

opinionua.com

Більше публікацій
Більше публікацій 50%
Більше публікацій Статті