Анастасія Дєєва нещодавно очолила Всеукраїнську мережу ЛЖВ («Люди, що живуть з ВІЛ»). Раніше вона почала опікуватися запуском руху HeforShe в Україні. А до того – працювала в МВС, де на посаді заступниці міністра зокрема відповідала за створення мережі поліцейських «Поліна», що має опікуватися випадками домашнього насильства.
Ця розмова з Анастасією Дєєвою – не про професійні здобутки чи робочі плани. Про них можна прочитати в інтерв’ю на сайті «Повага». Натомість ми публікуємо дуже прикладні поради про розвиток кар’єри – як починати, куди розвиватися, як зберегти баланс і поновлювати сили.
– На початку тобі потрібно вибрати свій спот, – радить Анастасія. – Чи ти хочеш робити кар’єру, заробляти гроші, працювати в суспільному секторі, впливати на людські життя? Потрібно відповісти для себе на ці питання і вибирати свій спот, сфокусуватися на чомусь одному.
Важливо взагалі зрозуміти, чим ти хочеш займатися. Років у 16-17 я собі відповіла на питання, що я не про бізнес, я про соціум. Я завжди хотіла займатися культурою, тому в Київський національний університет імені Тараса Шевченко та Києво-Могилянську академію я подавалася лише на 2 факультети – політології та культурології. Факультет політології, як мені здавалося, це факультет, який допоможе мені вирішити соціально важливі питання. Я вступила на бюджет і туди, і туди, але зрозуміла, що культурологія на даному етапі не допоможе реалізувати ті цілі, які я ставлю перед собою.
– То це магія? Все раптом і саме собою починає відбуватися?
– Ні, не магія. Я багато працювала, поєднувала навчання з роботою. Почала це робити досить рано і, чесно кажучи, робила все з усмішкою. Я ніколи не думала, що після випуску з університету знайду собі суперкруту роботу та буду заробляти суперкруту суму грошей. Я знала, що мені потрібно багато працювати, щоб цього досягти.
На другому курсі я пройшла всеукраїнський конкурс стипендій «Студенти для парламенту» (Молодіжна альтернатива) та пішла на стажування до Верховної Ради. В Америці є така практика, згідно з якою інтерн приходить на роботу в яку-небудь державну інституцію, де робить все: по сто тисяч перекладів, копій на ксероксі, зварених кав… Але ніколи мені не муляла корона, тому що в мене її в принципі не було.
Для мене це все моє життя, воно мені цікаве. Мені цікаво досягати робити маленькі кроки та результати. І тому я не вважаю, що це була не магія. Це була робота, яка мене довела до нових можливостей.
– Про магію це був жарт…
– Я розумію, але це не завжди розуміють люди в Україні. Я розумію іронію, бо все, що пов’язано з державою і політикою, знівелювало себе. Я розумію певну зневіру. Можливо, в мене таке ж ставлення було би до багатьох колег з політикуму чи держави, якби я не мала власного досвіду.
Коли ти не віриш в те, що людина може прийти на посаду через професіоналізм, то думаєш про якісь домовленості чи інші зв’язки. Але насправді штука полягає в тому, що саме тепер ми маємо унікальну можливість, коли державі потрібні професіонали. Вони не можуть там виникнути самі собою, генерація нових людей не може з’явитися просто так.
Я не хочу нічого казати про всі ці мізогінні стереотипи, з якими доводиться стикатися багатьом жінкам, і мені теж. Скажу так: треба просто спробувати. Якщо ти сама це спробуєш, то суспільний негатив поволі трансформується на позитив і розуміння, а розуміння – на результати. А якщо ти сидиш на дивані та нічого не робиш зі своїм життям, то не треба скаржитися, що все куплено і всі дурні, а особливо дівчата.
– І тут виникає питання про перепони. Що тобі було найважче подолати?
– Я живу в неідеальному світі, в мене купа перепон. Починаючи від того, що треба працювати понаднормово, щоб реалізувати купу проектів і заробити собі на життя. І головний виклик – досягати результатів, не розчарувати саму себе.
Саме виклик перед самою собою для мене найважливіший. Я абсолютно не прибічник того, щоб працювати «для галочки». Мене ніколи не тягнуло в ті сфери, де я можу прийти о 9 ранку на роботу, а о 18:00 піти додому.
– Який ти здобула найважливіший досвід на цьому шляху?
– Поділюся, напевно, не досвідом, а просто розумінням: насамперед ти завжди маєш бути людиною, ти маєш думати про людей. Це найголовніше, насправді. Якщо ти ставиш власні інтереси понад інтереси інших людей, то ти можеш навіть не йти в державний чи громадський сектор.
Друге – не потрібно забувати про власний баланс, його дуже легко втратити, особливо якщо робота понаднормова. Наприклад, у мене був товариш, який працював разом зі мною, але за два місяці він просто згорів, тупо виключився. Він визнав: «Я не можу проводити день і ніч на роботі, я тупію, не розумію, що зі мною відбувається, не розумію, чим маю себе насичувати, чому маю бути цікавим іншим людям».
Ми це не лише наша робота, але в роботі проявляється, які ми. Тому дуже важливо не забувати знаходити баланс, приділяти час і сім’ї, і своєму здоров’ю. І може скажу непопулярне, але важливе: треба знаходити час на читання.
Ірина Славінська, для 50%
Фото: Оксана Тисовська, для «Поваги»
