Берлусконі пішов, «берлусконізм» лишився: про жінок в італійській політиці

У рейтингу найпопулярніших політиків Італії на першому місці – жінка. Але чи є це перемогою фемінізму?

За останні 12 років кількість жінок в італійському парламенті зросла більш ніж удвічі: з 16% до 39%. Жінки дедалі частіше обіймають посади очільниць міністерств – у нинішньому уряді Італії 7 із 21 міністрів жіночої статі. Представництво росте й на рівні місцевої політики, де третина управлінців – жінки. А у грудні 2020-го найпопулярнішим політиком на Апеннінах вперше стала жінка – лідерка партії «Брати Італії» Джорджія Мелоні.

Однак ця напозір позитивна статистика йде врозріз із оцінкою багатьох італійок, які протягом років вели боротьбу за збільшення частки жінок в політичному житті. Чому вони не вважають це перемогою, а свої зусилля в боротьбі за посилення ролі жінок в італійській політиці – успішними?

«Чи ви досі вірите, що жінки можуть щось змінити в політиці?»

У документальному фільмі «У мене була мрія» режисерки Клаудії Тозі, який я щиро раджу до перегляду на платформі Docuspace, дві героїні – Даніела і Мануела – спостерігають за своєю еволюцією як політикинь протягом останніх 10 років. Обидві – членкині прогресивної лівоцентристської «Демократичної партії» – у 2000-х виходили на мітинги у складі руху «Якщо не зараз, то коли», виступаючи за права жінок і проти сексистських поглядів Сильвіо Берлусконі, на той час головної фігури італійської політики. Зрештою Берлусконі зійшов зі сцени, Мануела стала депутаткою нижньої палати парламенту Італії, а Даніела здобула керівну посаду в раді свого містечка. Здавалося б, їхні історії – це історії успіху, якими можна пишатися. Але, хоч як це парадоксально, обидві героїні оцінюють свою кар’єру зовсім інакше і називають свої зусилля у боротьбі за права жінок та їхню участь у політиці «марними».

«Чи ви досі вірите, що жінки можуть щось змінити в політиці?», – запитує режисерка двох героїнь, переглядаючи разом із ними зафільмовані віхи їхньої політичної кар’єри. «Не знаю», – відповідає Мануела. А Даніела додає, що лише почуття обов’язку змушує її «продовжувати робити свою роботу та вірити в краще завтра і післязавтра».

Покоління Мануели і Даніели – це покоління італійських жінок, народжених у 1960-х роках. У молодості їм довелося виборювати речі, котрі в північноєвропейських країнах та навіть у країнах соцтабору вже були нормою – як-от права на розлучення та аборти, які італійки отримали лише у 1970-80-х роках.

У 1990-х це покоління домагалося запровадження так званих «рожевих квот», які би встановлювали мінімальну кількість представництва жінок у політиці. Але вдалося їх запровадити лише 2012 року.

У 2000-х – боролося з об’єктивацією жінок з боку прем’єра-шоумена Сільвіо Берлусконі, який набирав до власної партії та призначав до уряду дантисток, моделей і танцівниць, керуючись радше їхнім зовнішнім виглядом, а не хистом до політики.

Однак після 2010-го ці жінки стикнулися з новими, несподіваними викликами. Берлусконі пішов, однак «берлусконізм» та сексизм залишилися, а до них додався популізм нової хвилі.

Криза демократії і зростання популістів

На початку 2010-х в Італії почав набувати популярності новий феномен – політична партія, яка зародилася онлайн, рекрутувала своїх членів в інтернеті і проводила кампанію у соцмережах. Певною мірою Італія задала тренд популізму, який поширився і на інші країни Європи та США. Лідер цієї партії – популярний комік Беппе Грілло – кидав виклик традиційній політиці, закликаючи «послати на три букви» систему і перезавантажити управління державою. Ці гасла відгукнулися великій частині електорату, і 2013 року «Рух 5 зірок» потужно увірвався в італійський парламент, набравши близько 25% голосів на виборах (у фільмі розчарування виборців старими політиками ілюструє розмова двох медсестер).

Критикувати демократичну форму правління, Європейський Союз, традиційну політику і «лівацьку повістку» боротьби за права людини в Італії стало мейнстрімом – інші партії, прагнучи перетягнути симпатії виборців, не відставали. «Ліга» Маттео Сальвіні завдяки популістській та крайньо правій риториці також набирала бали. Італійська політика скотилася в популізм, в усіх проблемах стало модно звинувачувати ліберальну демократію, ЄС, Німеччину та нелегальних мігрантів. Зрештою, у 2018-му «Рух 5 зірок» та «Ліга» сформували урядову коаліцію.

Для жодної з цих партій права людей і зокрема жінок не були пріоритетами (хоча до їхніх списків входило чимало жінок). Тож активістки і політикині в Італії, які протягом довгих років боролися за це, відчули себе на маргінесі.

«Питання рівноправ’я чоловіків та жінок, боротьба з насиллям над жінками, доступ до рівної оплати праці залишаються нішею лівих партій», – пояснює журналістка Анна Зафесова, яка багато років мешкає в Італії.

Італійські політикині з цих партій регулярно стають об’єктами хейту та нападок. Так, після приходу до влади у 2013-му, «Рух 5 зірок» почав кампанію проти президентки нижньої палати парламенту Лаури Болдріні через подані нею законопроекти щодо протидії насильству над жінками і гомофобії. Лідер партії Беппе Грілло опублікував відео під назвою «Що б ти зробив, якби опинився в машині з Болдріні?», яке зібрало масу сексистських коментарів. Політикиня протягом кількох років зазнавала систематичного цькування онлайн та отримувала погрози фізичної розправи, на які реагувала судовими позовами.

Об’єктами агресивної критики за останні роки ставали й інші політикині прогресивних поглядів. Зокрема Ліа Квартапелле, депутатка від лівої Демократичної партії, чия тверда зовнішньополітична позиція проти авторитарних лідерів, таких як Путін та Орбан, йде врозріз із симпатіями італійських популістів. Зростання популярності крайньо правих і мови ненависті в Італії в останнє десятиліття призвело до того, що у 2019 році через погрози з боку неофашистів довелося надати цілодобову державну охорону 89-річний сенаторці Ліліані Сегре, яка пережила Голокост.

«Італія – дуже мачистська країна, – пояснює Зафесова. – Тут прийнятні бесіди, які в інших країнах посоромилися б вести, наприклад, анекдоти про блондинок. Жінки зазвичай мовчать у відповідь, а якщо обурюються, їх вважають істеричками».

Проблеми, з якими стикаються жінки, нерідко вважають незначними і знецінюють. Так відбувається і в політиці. Показовий момент із фільму «У мене була мрія»: на засіданні місцевої ради Даніела говорить про план протидії насильству над жінками, а один із присутніх чоловіків називає такі випадки «маленькими незручностями».

Секрет успішної політикині? Поводься як чоловік

На цьому тлі дивовижною виглядає популярність Джорджії Мелоні, лідерки партії «Брати Італії», яка у грудні 2020-го очолила трійку найпопулярніших політиків Італії. Її особистий рейтинг та рейтинг її партії постійно зростали протягом року.

«Брати Італії», згідно з опитуваннями, посідають третє місце серед найпопулярніших партій – після «Ліги» та Демократичної партії, і попереду «Руху 5 зірок». Утім, це складно вважати перемогою борчинь за права жінок: Мелоні за кожної нагоди підкреслює, що не є феміністкою і вважає, що жінки самі винні, що не йдуть у політику.

Джорджія Мелоні починала свою кар’єру із крайньо правих кіл. У велику політику вона потрапила, у 29 років ставши міністеркою в уряді Сильвіо Берлусконі, а в 2014-му Мелоні створила власну консервативну партію. Основні стовпи програми «Братів Італії» близькі до інших крайньо правих партій, таких як «Ліга»: це традиційні цінності, «Італія для італійців», протекціоністська економічна політика, євроскептицизм, антиісламізм, боротьба з міграцією. «Прибічники «Братів Італії» – це ті, хто раніше голосували за Берлусконі, згодом за «Лігу» Сальвіні, а потім розчарувалися в обох, – пояснює Зафесова. – На відміну від Сальвіні, який воює лише у Фейсбуці, Мелоні більш чітка і врівноважена. Вона приваблює електорат, який прагне радикальних кроків».

На її думку, Мелоні-політикиня дає чітко зрозуміти: вона свідома того, що зайшла в чоловічий світ, і поводиться абсолютно по-чоловічому. Мелоні умисно дистанціюється від гендерних тем, ба більше – вона демонстративно не підтримує законодавство, яке посилює відповідальність за насилля над жінками. Якщо вона зачіпає тему жінок, то лише в контексті традиційних цінностей: «я – жінка, я – мати, я – християнка» (як у знаменитому виступі, який став віральним після того, як його заміксували діджеї).

«Мелоні весь час говорить про традиційні цінності, але вона – мати-одиначка, і ніхто не знає, ким є батько її дитини. Це дуже кумедно, по-італійськи», – зазначає Зафесова.

Утім, це не вберегло Мелоні, як і колежанок з протилежного боку політичного спектру, від хейту та погроз онлайн. Як не старайся приміряти чоловічу роль, жінка в політиці в Італії – досі легка мішень для цькування.

Майбутнє італійських політикинь

Попри те, що Мелоні підкреслює, що не є феміністкою, її популярність є великою, і цілком реальна ймовірність, що за такої динаміки вона може стати прем’єр-міністеркою Італії.

Це сигнал, що Італія змінюється, і змінюється ставлення до жінок у політиці. Так вважає Сильвія Мандзі, яка до вересня 2019 року очолювала прогресивну партію «Італійські радикали», відому своєю правозахисною позицією, зокрема нещодавньою боротьбою за справедливий суд у справі Віталія Марківа.

За словами Мандзі, якщо ще 20 років тому італійський політичний істеблішмент лякала думка про те, що країною керуватиме жінка, то нині це вже не виглядає фантастично.

«Мені пощастило бути частиною партії, яка завжди боролася за емансипацію жінок, – розповідає Мандзі. – «Радикали» відстоювали право жінок на аборт і на розлучення, можливість вибору. Наша політсила на виборах 1976 року презентувала списки, в яких половину становили жінки, половину – чоловіки, а першими номерами були жінки. Однак коли мене обрали лідеркою партії у 2018 році, це було не тому, що я жінка, а тому, що мої колеги вирішили, що моя кандидатура – найкраща. Вони зробили цей вибір через мою особистість, а не через мою стать чи гендерні квоти. І так має бути».

Мандзі, як і героїні документального фільму «У мене була мрія», визнає, що італійське суспільство має довго змінюватися, аби відійти від традицій сексизму і мачизму та досягти справжньої рівності прав жінок у політиці.

Однак, на відміну від них, вона впевнена – маленькі кроки кожної жінки важливі, навіть якщо популярність серед виборців поки що здобувають зовсім не борчині за рівні права. Зрештою, настане день, коли політикині в Італії зможуть досягати успіху і не поводитися при цьому як чоловіки.

Ольга Токарюк, для 50%