«Зручні люди: зв’язок між домашнім та політичним насиллям» – так називалася дискусія у межах виставки білоруських митців «Кожны дзень. Мистецтво. Солідарність. Спротив».
Спікерками події були дослідниця та кураторка виставки Антоніна Стебур, громадська активістка та учасниця політичних протестів у Білорусі Дарія Чурко та народна депутатка VIII скликання, віцепрезидентка з публічної політики Київської школи економіки Оксана Сироїд. Модерувала дискусію головна редакторка проєкту «Жінки – це 50% успіху України» Леся Ганжа.
Жінки: 50% зібрали основні тези, які обговорювали учасниці.
«Для нас важливо було наголосити, що насилля у Білорусі носить не випадковий, а системний характер. Закцентувати, що всередині білоруського суспільства існують стосунки, які толерують насилля, роблять його нормальним, допустимим», – говорить кураторка виставки «Кожны дзень. Мистецтво. Солідарність. Спротив» Антоніна Стебур.
Одна із зон досліджень митців, представлених на цій виставці, – природа насильства не лише як явища, а й середовища, що сприяє його ескалації. Художники хотіли показати ті рушійні сили, які існують у самому суспільстві, й у вирішальний момент спрацьовують як підсилення насильства.
Читайте також: Політика в українських архетипах: Панночка-новаторка і Кайдашиха – голова тергромади
Таким підсиленням є узаконення насильства на найвищому рівні суспільної ієрархії. На думку Антоніни Стебур, у Білорусі легітимізує насильство президент Олександр Лукашенко. Він спочатку критикував концепцію законопроекту про протидію домашньому насильству, а згодом – застосував насильство проти людей, які вийшли на мирні протести у Білорусі.
На ескалацію насильства впливає і те, як держава формує, а потім – впливає на стосунки між громадянами у різних сферах. Коли через інститут освіти, обов’язкової військової служби з її «дідівщиною», а також приватної сфери – сім’ї та дому – формується суспільний «інститут насильства».
Читайте також: «Жінки, йдіть у ради й комнезами»: картини про жінок і політику з виставки бойчукістів
«У Білорусі жахлива статистика щодо домашнього насилля. Це перший базовий елемент, із якого починається нормалізація насилля і його колообіг. Насилля відбувається не лише на рівні держави, але ще й на рівні звичайних людей», – додає кураторка і як приклад наводить декілька робіт, серед яких, зокрема, інсталяція мисткині Жанни Гладко.
Мистецтво – це мова протидії насильству у патовій ситуації
Гладко впродовж багатьох років осмислює свої відносини з батьком, які дуже владні та ієрархічні, проводячи паралелі між існуванням громадянина в авторитарній країні. Коли почався протест, Жанна поєднала особисту історію, осмислення її сімейних відносин та силові розгони мирних зібрань у країні. «Вона виводить цю тезу, що особисте – це і є політичне», – наголошує кураторка.
Проте легітимація насильства на найвищому рівні – не єдина причина того, чому у Білорусі не ухвалюють закон про протидію домашньому насильству. Активістка Дарія Чурко розповідає, що у Білорусі саме Міністерство внутрішніх справ, яке збирає статистику щодо домашнього насильства, ініціювало розробку законопроекту, залучивши до роботи декілька гендерних організацій.
«У пояснювальній записці до цього законопроекту було слово “гендер”. У самому законопроекті цього слова немає. Усі релігійні та навколо релігійні організації почали говорити, що це пропаганда ЛГБТ і не буде кому народжувати», – каже Чурко.
На думку Антоніни Стебур, ситуація патова: з одного боку – ієрархічна структура держави, адже якщо авторитарний керівник виголошує, що він не готовий прийняти цей закон, то державні інститути не готові за нього боротися. Із іншого боку – ментальні стереотипи (гендер = ЛГБТ). У такій ситуації єдина мова, яка може протидіяти насильству – це мистецтво.
«У ситуації, де ми опинилися, фактично єдиними засобами, що протистоять насильству, залишилися громадянська активність та мова сучасного мистецтва», — наголошує вона.
Читайте також: Стамбульський прецедент: чому Туреччина вийшла зі Стамбульської конвенції
Суспільству потрібен діалог, а не нав’язування юридичних інструментів
На софтпауер-інструментах наполягає й українська політикиня Оксана Сироїд. Народна депутатка розповіла, що коли до парламенту вносять проєкти законів, які пов’язані із протидією домашнього насильства, то частина депутатів виходить із зали:
«Як тільки з’являється цей законопроект, депутати розбігаються: хто в туалет, кому мама подзвонила, лиш би не натиснути кнопку. Хоч як би вони не проголосували – будуть винні перед якоюсь частиною суспільства. Адже, у нас є частина суспільства, модерна, яка каже: це треба приймати, тому що це правильний інструмент. Є частина інша, традиційна, яка каже: нам треба до цього інструменту дорости, ми про це ще не домовилися. Що б ти не зробив, ти будеш перед якоюсь частиною винний, і тому нав’язувати виключно юридичні інструменти без діалогу в суспільстві – це приречено».
Політикиня говорила про обмеженість суто правового інструментарію, натомість наголошувала на необхідності суспільних дискусій про природу насильства, зокрема і провокованих мистецтвом. Мисткині наполягали, що мистецтво – це не інструмент розширення впливу, а «інструмент в ситуації обмеження», до якого доводиться вдаватися тоді, коли перекрито усі інші можливості для висловлювання. Політичні рішення, зокрема і ратифікація конвенції, і ухвалення законів – це набагато коротший шлях для суспільних змін у ставленні до насильства. Нерішучість політиків, які не ухвалюють Стамбульську конвенцію, пов’язана з острахом електоральних втрат. Проте в будь-який момент історія про домашнє насильство може перерости в історію про насильство політичне. Як це було в Білорусі.
Виставка відбувається за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Партнери проєкту: Представництво Фонду Конрада Аденауера в Україні, Представництво Фонду ім. Гайнріха Бьолля в Києві, Регіональний офіс Фонду ім. Фрідріха Еберта «Діалог Східна Європа», Представництво «Фонду Фрідріха Науманна за Свободу» в Україні та Білорусі, Представництво Фонду Ганса Зайделя в Україні, Білоруський фонд культурної солідарності.
Тетяна Безрук, для Жінки:50%
