Головна Статті Марія Нікітіна, Вижницька міськрада: «У сесійну залу мене заносили на руках»

Марія Нікітіна, Вижницька міськрада: «У сесійну залу мене заносили на руках»

0
548

Марія Нікітіна народилася і виросла в селі Мілієвому Чернівецької області. Вона з дитинства прикута до візка. Коли вступала до Чернівецького університету, то була певна, що все життя працюватиме вчителькою – викладатиме в школі англійську мову.

Нині Марія є головою ГО «Рада жіночих інціатив» в Чернівецькій області та депутаткою Вижницької міської ради, проте каже, що цілком уявляє себе й у Верховній Раді.

– Я собі думала, що сидітиму в селі та викладатиму дітям, – згадує вона, як планувала своє життя після школи.

Проте, коли стала студенткою, то відчула на собі всі проблеми пересування містом людини з інвалідністю. Це ще була не політика, але так вона починалася в її житті – з досади на те, що все не так, як годиться.

– Усе почалося з того, що я вирішила боротися за доступність у Чернівцях: щоб і самій доїхати до університету, і таким самим, як я, – каже Марія.

Паралельно вона почала їздити на форуми й конференції, дізнаватися, як треба боротися за доступність міст для людей із інвалідністю, які вже є напрацювання у цій сфері.

І це теж ще була не політика, це була її громадська активність.

– Ми з моїм другом і колегою якось прогулялися центром Чернівців і виявили, що місто є тотально недоступним. Він і каже: «Давай зробимо доступними п’ять площ Чернівців». Ого, подумала я тоді.

Вони щовечора ходили по місту і робили аудит доступності, так вони для себе це називали.

– От є, приміром, бордюр, ми маємо його поміряти і рекомендувати, що з ним зробити. А потім ми прийшли в мерію, але нам відмовилися покликати мера на розмову. Тоді моєму другові довелося мене занести в кабінет до заступника мера буквально на руках. Свою розмову я почала з того, що сказала: «Ми хочемо вам допомогти». «Чим?» – здивувався мер. «Зробити доступними п’ять площ у місті, а згодом і все місто». Перше, що нам сказали: це неможливо.

– Що неможливо? – цікавлюся я.

–  Наприклад, неможливо забрати бордюри. Але головне: для початку нас вислухали, а в підсумку нам вдалося зробити кілька понижень. І проект застиг – бо була нестабільна політична ситуація в місті. Нам весь час пояснювали, що для продовження проекту потрібна важка техніка, якої нема, ще щось потрібне, чого теж нема… Але головне, чого не було: політичної волі і розуміння важливості того проекту, – згадує Марія.

Проте вона на цьому не зупинилася. Разом із друзями розпочали аудит доступності медичних закладів Чернівецької області. На той час дівчина уже закінчила університет, жила в селі і щодня їздила на аудити по всій області.

– Мені допомагали друзі: то хтось на авто підвезе, то допоможе проїхати в громадському транспорті, – розповідає вона.

А ще їй приємно згадувати, як одного разу її товариш пожартував: мовляв, настане час, коли він буде депутатом міськради, а Марія працюватиме в обласній раді:

– Я дуже сміялася. Я тоді це сприйняла як жарт. Мені здавалося, що це так нереально, що аж смішно.

«Будьте моєю помічницею»

У 2010 році до Марії звернувся депутат Чернівецької обласної ради Володимир Монзелевський (нині народний депутат, «Народний фронт»). Він сказав просто: «Будьте моєю помічницею».

– Два роки я була помічницею депутата, відкрила офіс в селі, вела прийом громадян, – згадує Марія.

А ще вона розповідає, що в той час у неї був дуже насичений графік: вона весь час працювала, щоб заробити кошти на громадську діяльність: найняти машину, заплатити за бензин… Зізнається, що в основному усі її заробітки йшли на транспорт.

– Як я тільки не заробляла кошти! Взагалі я намагалася заробляти з 11 років. Я вже тоді пробувала викладати англійську мову, роблю це і зараз. У вихідні я працювала як візажистка-перукарка – до мене приїжджали клієнти з усього нашого району, – розповідає Марія про те, з чого живуть депутати місцевих рад та їхні помічники й помічниці.

Перший похід в політику

У 2015 році друг Марії намовив її балотуватися в обласну раду.

– Я? – розповідає вона про свій подив. – Я кажу йому: та я проста дівчина з села.

А потім додає: «Я боялася, як мене сприймуть люди, коли я прийду до них з агітацією».

Марія тоді не пройшла, проте охоче розповідає, як проходила її кампанія: як вона об’їздила всі села, як була щодня в дорозі від 6 ранку до 6 вечора.

– Це було страшенно виснажливо, але це був крутий досвід. В одному селі до мене підійшла старша жінка, яка так щиро каже: «Та який з тебе депутат, ти ж на колясці». І почала казати, що я ж ні лампочку їм вкрутити не зможу, ні вулиць прибрати… Я тоді їй нормально розказала про задачі депутата! І що це не лампочки крутити, а докласти зусиль, щоб все було зроблено. На що вона розвернулася і каже: «А як ти будеш організовувати? Ти ж жінка!». Стереотипне мислення взагалі це такий дивний сплав: раз інвалідність – то людина безпорадна, як жінка – то не може організувати, – підсумовує Марія.

Коли вона не пройшла в депутати облради, то подумала: і так є чим займатися – і продовжила робити аудити доступності.

Переможні вибори

2016 рік – відбувається об’єднання громад, Марія знову йде на вибори.

– У мене вже була своя команда – мої друзі, – розповідає Марія.

Вона балотувалася від партії «Сила людей», зараз вона очолює чернівецьку обласну організацію партії.

– Головне для кампанії – мати біля себе людей, які готові за тебе агітувати. Не чужих людей, що відбуватимуть повинність, розносячи по хатах листівки, а людей, які в тебе вірять. Навколо мене мої друзі, однокласники, одногрупники. Вони для мене робили все – щоб тільки я пройшла, – розповідає Марія про інструменти агітації, які в неї ефективно спрацювали під час виборів у Вижницьку міську раду.

– Бігборди у вас були? – цікавлюся я.

– Бігборди в мене були на першій кампанії – тій, де я програла. На моїх останніх виборах в мене були лише календарики і листівки, де було написано мою біографію. І мої друзі. З мого досвіду, бігборди не працюють. Працюють люди, які готові щиро агітувати за вас. Не за гроші. А ті, які можуть про вас розповідати не за шпаргалкою, а з життя, – радить Марія тим, хто теж, як вона, захоче балотуватися на місцевих виборах.

«Я ніколи не запізнююся!»

Коли Марія виграла вибори і стала депутаткою Вижницької міської ради, то каже, що перша емоція, яка в неї була – страх.

– У мене з’явився панічний страх: що тепер робити? Я раптом усвідомила, що навіть наша міська рада є недоступною, і як я буду виконувати свої депутатські обов’язки, якщо я навіть на роботу потрапити не можу.

На першу сесію до зали колеги заносили Марію у візку на руках.

– А якби ви запізнилися? – питаю я.

– Я ніколи не запізнююся! – обурилася Марія. – Бувало, що я могла не прийти – через стан здоров’я чи через те, що була десь на конференції чи у відряджені, але я ніколи не запізнююся!

Проте потрапити в залу – це лише одне з випробувань, що очікували на депутатку.

– Робота сесії триває з 10 ранку до 7 вечора – залежно від кількості питань. А туалет недоступний. Треба було або терпіти, або змінювати ситуацію, – згадує Марія свої перші виклики на депутатській роботі.

Їй вдалося це змінити. Зараз сесійна зала Вижницької ради знаходиться на 1-му поверсі, є доступні вбиральні. Проте сама міська рада поки лишається недоступною – стара будівля, зробити пандус немає змоги, треба лише робити підйомник.

– Але ми й це вирішимо, – з оптимізмом говорить Марія.

Минулого року у Вижницькій ОТГ виділили кошти на доступність шкіл і будинків культури.

– Нам вдалося зробити доступними шість шкіл. Але це ж не тільки школи. Школи й будинки культури – це ще й виборчі дільниці, а отже й доступність виборчих процесів, – пишається зробленим Марія.

У неї є й персональні хейтери, які кажуть: та що ви зробили, тільки й діла, що поробили пандуси…

– Ясно, що це мало. Але потроху… От навіть наша лікарня. Колись мене в лікарню заносило четверо людей, а зараз я можу туди заїхати сама. Як такий же громадянин, що й ви! – не без гордості каже вона.

А ще Марія переконана, що у великих містах набагато легше досягати якихось цілей із доступності, ніж у селі чи ОТГ.

– Мені говорять: «Марічко, та нащо той пандус, я що тобі так з магазину не винесу? Ти скажи, що тобі треба, я тобі покажу, що в нас є». Люди навіть не розуміють, як це образливо. Бо коли мені щось виносять з магазину, я відчуваю себе собакою. А у великому місті можна пояснити відсутність пандусу як загальну проблему, а не як те, що Марії треба щось купити, а вона не хоче, щоб їй виносили на вулицю.

Зараз вона мріє про те, щоб її село стало, як каже Марія, «туристичною перлиною Буковини і справжніми воротами в Карпати».

– Мої друзі вважають, що наша Вижниця схожа на Майорку: кольорові будиночки, маленькі вулички… Я не знаю, чи схожа, але хочу, щоб до нас приїжджало стільки людей, як на Майорку, – говорить вона.

Зараз вона та її колеги запустили програму інклюзивного туризму – роблять аудит доступності баз відпочинку. А ще розробляють маршрути для людей із різними типами інвалідності – і тих, що на візках, і для нечуючих людей.

– Ми навіть думаємо про екскурсію для людей із порушеннями зору – це коли гід все описує, щоб людина могла за запахом квітки уявити квітку, потерти в руках хвою – і уявити сосну, – ділиться своїми нинішніми планами Марія.

І з її описів я теж уявляю квітку. І сосну. І навіть підйомник до будівлі міськради.

Леся Ганжа, 50%

Більше публікацій
Більше публікацій Леся Ганжа
Більше публікацій Статті