Сьогодні в Україну з офіційним візитом прибуває прем’єр-міністерка Молдови Мая Санду
Коли в листопаді 2016 році Мая Санду програла перші прямі президентські вибори у Молдові Ігорю Додону з результатом 47,2% супроти 52,18%, одна американська оглядачка провела пряму паралель з президентськими виборами в Сполучених Штатах: мовляв, в обох державах висококваліфікована жінка з прогресивними поглядами у соціальній політиці кинула виклик популістові, сексистові, противнику абортів і ЛГБТ.
Дійсно, противники кандидатки використали повний набір сексистських стереотипів, обсмоктавши з усіх боків той факт, що вона самотня жінка без дітей, поширювали чутки про її гомосексуальну орієнтацію, а анонімна дезінформаційна кампанія про те, що вона під тиском Ангели Меркель погодилася прийняти 30000 біженців з Сирії навіть змусила до заперечення німецьку сторону.
На додачу до ціннісних розбіжностей, суперники займали радикально протилежні позиції щодо зовнішньополітичного позиціювання Молдови (проєвропейський для Санду, проросійський у Додона), наввипередки звинувачували одне одного у прихованих союзах з чинною владою, контрольованою неформальним господарем Молдови Владом Плахотнюком. Кожен однак намагався переконати виборців, що саме він чи вона зможе подолати корумповану систему і принести політичне оновлення.
Минуло трохи більше двох років, і в результаті міжпартійних домовленостей з партією Додона, Мая Санду стає прем’єр-міністеркою і формує перехідний технократичний уряд. Навіть врахувавши, що Молдова – далеко не США ні щодо позицій на світовій арені, ні особливостей політичної системи, ситуація, в якій Клінтон і Трамп об’єднують зусилля на найвищих державних посадах, виглядає фантастичною. Як же вона стала можливою у Молдові?
Історії сходження Маї Санду до вершин молдовської політики близько семи років. Вона вибилася в лідери політичної сцени у 2012 році, ставши міністеркою освіти в уряді Альянсу за європейську інтеграцію. Санду була «новим обличчям» у класичному розумінні цього терміну: економічна освіта у Молдові та Гарварді, знання іноземних мов, досвід роботи спочатку в Міністерстві економіки Молдови, кількох міжнародних програмах, а тоді у Світовому банку у Кишиневі та Вашингтоні. Прискіпливі розслідувачі з RISE md не знайшли в неї жодного підозрілого майна і навіть прийшли до висновку, що за час міністрування Санду втратила коштів більше, ніж заробила.
Взявши на себе амбітне завдання реформувати корумповану молдовську освіту, Мая Санду стикнулася з чималими труднощами. Як вона згадувала в інтерв’ю 2016 року:
«Я прийшла у міністерство з-поза системи, і всі навколо безкінечно переконували мене, що «ти не зможеш», «у тебе немає команди», «ти не знаєш цю сферу, а вона дуже складна і ти не впораєшся». За три роки мені вдалося консолідувати команду. Перш за все, мені вдалося залучити доброчесних людей – і це стало визначальним, люди розуміли, що в Міністерстві освіти немає корупції на відміну від інших сфер. Після цього нам вистачило сміливості довести, що ми не боїмося політичних ризиків і проводимо дуже серйозну, непопулярну реформу, яку нам вдалося проштовхнути завдяки імплементації і комунікації. Можливо, мій політичний капітал невеликий, та він кращий ніж у багатьох молдовських політиків, які сьогодні займають посади і мають значно більше досвіду, і я здобула цей капітал завдяки тому, що моя команда представляє доброчесних людей, у яких немає страху називати речі своїми іменами, а слово не розходиться з ділом».
На посаді Санду ініціювала прийняття нового освітнього кодексу, а також жорстко боролася зі списуванням на випускних іспитах (чим викликала ненависть і протести частини випускників та їхніх батьків, які звикли до інших практик). На додачу до суспільної толерантності до дрібної корупції, проблемою для Санду стало те, що реформа передбачала закриття великої кількості сільських шкіл, відтак звинувачення у байдужості до потреб простих громадян супроводжували її впродовж усієї кар’єри.
Досвід роботи міністеркою освіти визначив політичну траєкторію Санду в кількох аспектах: по-перше, вона зосередилася на ефективності та прозорості, відсунувши на другий план заходи соціального спрямування, що суттєво обмежило її потенційний електорат у офіційно найбіднішій країні Європи.
По-друге, робота в міністерстві показала, що доброчесна команда мало могла зробити з недоброчесними освітянами у міністерстві та навіть окремих школах: у знайомих традиціях пострадянського суддівства суди поновлювали на посадах звільнених корупціонерів чи блокували внутрішньоінституційні розслідування настільки інтенсивно, що Санду звернулася з протестом до місцевого органу суддівського самоврядування.
Відтак, стало зрозуміло, що одинокому воїну не вижити у несприятливому середовищі, а проєвропейський за назвою урядовий альянс цілком може толерувати (якщо не заохочувати) геть недоброчесні практики.
Читайте також: Метте Фредеріксен: Вірити в соціал-демократію більше, ніж у Бога
Найгостріше ця дилема постала для Маї Санду у 2015 році, коли вона змусила тогочасного прем’єра Кіріла Габурічі подати у відставку, наполігши на поліційному розслідуванні щодо підробки його документів про освіту. Саме тоді вона вперше претендувала на посаду прем’єрки від триголового проєвропейського блоку молдовських партій. Утім, тріумф був недовгим.
Досвід палиць у колеса від судової системи та наростання мегаскандалу довкола викрадених з трьох державних банків Молдови понад 1 млрд доларів США, спонукав Маю Санду висунути додаткові вимоги.
Аби вона погодилася стати прем’єркою, у відставку мали піти голова Національного банку та Генеральний прокурор. У відповідь на ультиматум, дві з партій коаліції швидко відкликали свою підтримку. Лідер однієї з них, Ліберальної, Міхай Ґімпу, висловив своє невдоволення такою принциповістю в малодипломатичний спосіб: «Вона не збиралася ставати прем’єркою… якщо людина не хоче роботу, то починає шукати відмовки, висуває неприйнятні вимоги, а тоді виставляє себе героєм».
Відтоді Санду остаточно порвала з наявними проєвропейськими партіями, і почала протистояти їм не менш жорстко, ніж соціалістам. Вона позиціонувала себе як надію на те, що нові доброчесні й професійні політики зможуть розбити подвійну монополію на владу пострадянської номенклатури комуністів/соціалістів з їхньою проросійською орієнтацією та новоспеченого олігархату, який використовуючи проєвропейські лозунги, дискредитує їх своїми діями.
Вона вирішила започаткувати власний опозиційний проект: правоцентристська ліберальна політична партія «Дія і солідарність» (PAS) будувалася на принципах прозорості, краудфандингу, громадянської активності та прямій роботі з виборцями.
Антикорупційний порядок денний Санду швидко переріс вузькі рамки освітньої політики. Вона послідовно пов’язувала з високим рівнем корупції і масову еміграцію, і рівень бідності, і брак свободи медіа, і політичні обмеження для нових сил.
Все частіше вона говорила про Молдову як про захоплену державу (captured state), яку потрібно звільнити через подолання корупції та нещадно критикувала формально проєвропейські уряди, пов’язані з Плахотнюком.
Виступаючи проти уряду, який підписав Угоду про асоціацію і безвізовий режим, Санду противилася закріпленню в конституції європейського шляху Молдови як цинічного використання попереднім урядом європейських ідей. Вона активно наголошувала, що роль геополітики надмірно вип’ячується у молдовській політиці, а попри те, що Росія відвертий агресор і серйозна проблема, надмірно загострювати відносини з нею не варто.
Така позиція дозволила їй досягнути принаймні прохолодного нейтралітету з соціалістами та іншими проросійськими силами під час масових понадпартійних протестів 2015 року. Тоді ж вона сформувала союз з іншою формацією родом із громадянського суспільства – платформою «Гідність і правда» Андрія Нестасе (їхній союз отримав назву платформа «ACUM»). Це дозволило зберегти загальнонаціональну видимість і здобути високий результат у 2016 та 2019 роках.
Однак попри всі намагання повторити на парламентських виборах 2019 року «велику хвилю громадянської та демократичної відданості» 2015-2016 років, заради чого було необхідно «донести думку, що ситуація є критичною», не вдалося самостійно «сформувати уряд чесних та добропорядних громадян, які рівною мірою протистоять Демократичній партії та Соціалістичній партії, на словах є противницями, а в реальності укладають закулісні угоди та перешкоджають розвиткові демократії».
Стало очевидним, що самотужки прогресивні продемократичні сили здобути владу не здатні, а президентські вибори у 2016-му стали піком електоральної підтримки Санду. Соціалісти здобули 35 місць, демократи Плахотнюка 30, а блок Санду-Нестасе – 26 у парламенті на 101 місце. Далася взнаки і обмеженість ресурсів партії, і орієнтованість її на ті групи виборців, які в епоху популізму вже не визначають результат (освічені містяни та європейська діаспора), і системні обмеження від діючої влади (змішана виборча система, контроль над ЗМІ, силовими структурами, судовою владою тощо).
Боротьба на місцевому рівні теж видавалася малоперспективною: результат виграних Нестасе виборів мера Кишинева у 2018-му славнозвісна судова влада просто скасувала.
Водночас, попри порушення, вибори визнавалися міжнародною спільнотою, тож вуличні протести втрачали доцільність.
Критика проєвропейського уряду без практичної демонстрації життєздатної альтернативи ризикувала тільки зменшити підтримку проєвропейського вектора. Перед Санду і її союзниками замайорів ризик, що якщо коаліція ACUM не зможе показати реальних результатів і впливу на політику, їхня електоральна підтримка швидко зійде на маргінес.
Тож оформлений у вигляді урядової коаліції неортодоксальний союз, втілений завдяки запропонованому Нестасе ще у 2016 році «геополітичному перемир’ю», тактично став блискучим кроком, що дозволив силі, яка фінішувала третьою, очолити уряд «незалежних кандидатів» з солідним професійним досвідом та гарною освітою.
Гендерному балансу в уряді можуть позаздрити навіть скандинавські країни: 50% становлять жінки. Рідкісне задоволення результатом демонструють усі провідні гравці: ЄС, США і навіть РФ. Перед обличчям зовнішнього і внутрішнього консенсусу, попередній уряд відійшов, а головний олігарх країни пустився навтікача. Попри постійні нагадування обох сторін щодо тимчасового та вимушеного характеру коаліції, вона виглядає як виграшна для усіх сторін.
Однак стратегічно ситуація залишається непевною. Коаліцію об’єднує хіба бажання розвалити корумповану систему, бачення ж того, що будувати на її руїнах діаметрально протилежні. Класична в таких випадках «квадратура кола»: як зруйнувати систему, не добивши державу, залишається невирішеною. Проросійські соціалісти продовжують керувати ключовими міністерствами оборони та реінтеграції, а ліберальні цінності в епоху шоу-політики залишаються вірою меншості.
Читайте також: Тереза Мей: Досягнути мети, але не скористатися плодами
Загальний тренд на пониження Санду європейського порядку денного на користь зосередження на внутрішньополітичній революції може бути використана все менш зацікавленими у інтеграції країн Східної Європи політиками ЄС.
Відчайдушна ставка Санду на «угоду з дияволом» залишається значним ризиком.
Втім, вона не втрачає оптимізму:
«Перед нами численні виклики, наслідки поганих політик, втручання попереднього уряду в ринкову економіку, що вочевидь ускладнює роботу чинного уряду. Існує проблема, наскільки швидко ми зможемо відновити зовнішнє фінансування. […] Попри ризики, ми просимо громадян нас підтримати, моніторити нашу діяльність, але водночас пам’ятати, що ми успадкували складну ситуацію від попереднього уряду і не зможемо вирішити всі проблеми за два тижні».
Надія Коваль, для 50%
