У Верховній Раді депутатка Наталія Веселова очолює підкомітет із питань державних соціальних гарантій, забезпечення достатнього життєвого рівня Комітету з питань соцполітики. У своїй діяльності вона активно відстоює права внутрішньо переміщених осіб та лобіює зміни до пенсійної реформи.
Фото: facebook.com/natalka.poltavka85
Веселова і сама родом з Донецька, там вона займалась громадською діяльністю. Наталя – одна із засновників Благодійного фонду допомоги батальйону «Донбас». На виборах була дев`ятою у списку «Самопомочі», позиціонувалася як волонтерка від батальйону «Донбас».
– Наталю, ви 15 років працювали на державній службі в соціальній сфері на Донеччині. Бажання йти в політику було спонтанним чи ви про це думали давно?
– Я потрапила в політику випадково. Ніколи не планувала бути депутаткою. Я пройшла до Верховної Ради за списками «Самопомочі». Від батальйону «Донбас» до партії пройшли чотири людини. І вже після того, як Ганну Гопко виключили зі списку партії, я дізналась, як потрапила у список. Саме Ганна наполягала, щоб були дотриманні гендерні норми – 50/50, тому батальйону «Донбас» довелося шукати дівчину, пропонувати її до списків. Цією дівчиною стала я.
– У владу ви потрапили завдяки квотам. Але чи потрібні гендерні квоти, аби збільшити представництво жінок, як ви гадаєте, чи це все штучно?
– Квоти однозначно потрібні. Ми б не досягли того рівня представництва жінок без гендерних квот. Але також ми не можемо змусити жінку кинути сім`ю і піти в політику, бо сім’я – це теж дуже важливо. У мене до політики була волонтерська діяльність, вже тоді я зрозуміло, що це передбачає самопожертву, коли сім’я весь час на другому місці. Ідеш в депутати – маєш сформувати пріоритет. Я скажу про колег із «Самопомочі», що в нас дуже багато сімей розпалося з того моменту, як люди пішли в політику. Згадайте залізну леді Маргарет Тетчер, яка говорила, що її політична кар’єра закінчиться в той момент, як звільниться її домогосподарка. Так воно і є в житті політикині.
– Однак зі складу фракції «Самопомочі» ви вийшли. Як писали медіа, через конфлікти з іншими депутатами фракції…
– Так, зараз я позафракційна. А про це виключення скажу так: по-перше, в мене не було ніяких домовленостей з партією. На моменті виборів, ніхто нічого не вимагав і ніяких умов не ставив, тому я завжди висловлювала свою власну думку, і оскільки для мене особливо чутливе питання Донбасу, окупованих територій, внутрішньо переміщених осіб, то саме через ці принципові питання виникли конфлікти у фракції. Серйозний конфлікт розпочався, коли фракція зареєструвала свій законопроект про окуповані території. Я брала участь в його розробці, але всі мої пропозиції відкинули. Це дуже радикальний законопроект. Він передбачає відмежування окупованої території і фактично перенесення державного кордону на лінію фронту. А це суперечить не тільки моїй позиції, а й заявам держави про те, що ми збираємось повертати ці території.
Сьогодні я членкиня партії «Сила людей». Ідеологічно ця партія мені ближча.
– Чи дозволяє велика політика реалізувати ті завдання, заради яких ви йшли в парламент?
– В мене не було ілюзій щодо того, що я можу зробити. На державній службі я виконувала закони і розуміла, що в мене тепер є можливість впливати на їх якість. Коли ти займаєшся законотворчою діяльністю, ти вже розглядаєш ці законодавчі акти з точки зору виконавця. Тобто чи будуть вони корисні для людей і чи можливо їх виконати. Чи зможуть ті органи влади, на яких покладено виконання цих законів, справитись з ними, враховуючи ті ресурси, які вони мають. Чи вони реформаторські, чи просто імітують реформи.
Якщо говорити про законотворчу роботу, то моє завдання максимум – це повернення Донбасу до складу України. Я розумію, що це неможливо без волі Російської Федерації, яка розпочала збройну агресію, але ми маємо знати, що робити з Донбасом, коли він повернеться. Тому я приділяю багато часу вивченню досвіду тих країн, які перебували або перебувають в ситуації внутрішнього або зовнішнього збройного конфлікту, а це близько 70 країн по світу, і лише 20 – 30 з них мають досвід мирного врегулювання.
Я вважаю, що ми повинні передбачити багато речей для України, враховуючи досвіди інших країн. Наприклад, в інших країнах був досвід відмови виплати пенсій громадянам, які проживають на окупованій території. А потім були позови до Європейського суду з прав людини, великі штрафи… І ми повинні не повторювати їхніх помилок, а ми повторюємо. Власне, з цього виникають законодавчі ініціативи. Я співавторка законопроекту, яким ми пропонуємо механізми виплати пенсій громадянам, які проживають на окупованих територіях для того, щоб запобігти якраз зверненням цих людей до ЄСПЛ і майбутніх великих виплат з держбюджету.
– Чи є підтримка серед депутатів даного законопроекту?
– Наразі немає. Навпаки є маніпуляції зі сторони Павла Розенка, екс-міністра соціальної політики, який закинув таку тезу в суспільство, яку мені постійно доводиться спростовувати. Це теза про те, що солідарна пенсійна система не передбачає відповідальності держави перед громадянами, що живуть на окупованій території. Але насправді у нас є рішення ЄСПЛ, де чітко вказано, що пенсія – це майно людини, і держава не має права на свій розсуд позбавляти людину цього майна.
До того ж, якщо подивитися наш чинний закон «Про загальнообов`язкове пенсійне страхування» 2003 року, то з нього випливає, що солідарна система передбачає солідарність поколінь, а не солідарність територій. Тобто молоде покоління сплачує внески у пенсійний фонд, щоб старше покоління отримало пенсію. Розенко маніпулював цим питанням, говорив про те, що як в Донецьку металургійний завод не сплачує податки, то пенсіонер, який живе в Донецьку, не має права отримувати пенсію. Хоча, наприклад, та людина, що живе зараз у Донецьку, могла все життя працювати у Полтаві чи Києві і зараз той завод працює далі і робітники сплачують пенсійні внески на київському чи полтавському заводі, але людина просто поїхала до дітей жити в Донецьк і там її застала війна. Розумієте, як все неоднозначно?
В цьому питанні сьогодні маю підтримку зі сторони Уповноваженої президента у Верховній Раді Ірини Луценко. Вона заявила, що є політична воля на підтримку мого законопроекту.
– Ви активно лобіювали програму «Доступне житло» для атовців та ВПО. Розкажіть більше про програму.
– Ми прийняли програму в березні 2017 року. Це була ініціатива уряду включити у цю програму таку категорію населення як учасники АТО, а потім нардепи подали правку і включили в програму ще й внутрішньо переміщених осіб. Люди живуть вже четвертий рік, винаймаючи житло. І дуже часто вигідніше сплачувати кредити, ніж просто платити оренду житла. Гарний закон, прекрасна декларація намірів. Ми розпочали тісну співпрацю із Фондом сприяння молодіжному будівництву, який покликаний реалізовувати цей закон. Зараз працюємо над механізмами його реалізації.
На цю програму нам виділили лише 100 мільйонів гривень. Для порівняння, на програму для будівництва футбольних полів зі штучним покриттям виділили 370 мільйонів гривень.
Ми подали законопроект і запропонували перерозподіл коштів з інших джерел. До речі, ці невидимі торги – постійний процес. Бо коли працюєш на результат, то доводиться робити багато роботи, яку ніхто не бачить.
– Сьогодні програма працює?
– Ми розробляли із фондом постанову, яку повинен був затвердити Кабмін і стикнулись із протидією Міністерства фінансів. Вони пишуть нам, що як нема фінансування, то навіщо змінювати постанову. З іншого боку вони блокували виділення коштів на цю програму. Мовляв, поки не внесенні зміни до Постанови № 140 2009 року, то який сенс виділяти кошти?
– Одне із важливих питань, над яким сьогодні працює ваш підкомітет, це пенсійна реформа…
– Так, я займаюсь цим питання, бо я знаю всю цю кухню зсередини. І поки депутатки пані Денисова і пані Королевська були міністерками соцполітики, я на регіональному рівні виконувала ті закони, які тоді приймали. Зараз ми намагаємось змінити ситуацію, яка склалася в Україні із пенсійною реформою, тому що її повинні були прийняти ще в 2003 році. Зараз 2018 рік, реформу досы не проведено, не запроваджено накопичувальної пенсійної системи. Чому це важливо для України? Я наведу приклад такої країни як Чилі. В 1991 році диктатор Піночет побачив занепад своєї країни і йому запропонували таку революційну річ як запровадження другого накопичувального рівня пенсійної системи. Це капіталістичний підхід. Тому що це потрібно для внутрішніх інвестицій, надання кредитів підприємствоам, надання іпотечних кредитів і кредитів на будівництво автобанів. Після цього в Чилі почався дуже швидкий розвиток країни. Є і ближчі приклади, як, наприклад, Польща. Вони прийняли закон про введення другого накопичувального рівня у грудні 1998 року, а з січня 1999 року розпочали реформу. Є і негативний досвід РФ, але там другий накопичувальний рівень адміністрував державний пенсійний фонд.
У нашій реформі ми зафіксували дедлайн – 1 січня 2019 року. Тоді повинен запрацювати другий рівень пенсійної системи. Зараз бачимо спротив з боку центральних органів влади і багатьох депутатів, але проводимо адвокаційну і роз’яснювальну роботу. Реформа, яку ми просуваємо – це запровадження другого, накопичувального, рівня, щоб в нас все ж таки була трирівнева, а не дворівнева пенсійна система.
Так от, коли ми почали про це дискутувати, люди почали більше звертатися до недержавних пенсійних фондів, тому що вони отримали інформацію про те, що в них є така можливість. І я думаю, що це дуже добре.
Бо солідарну систему влада завжди використовувала як адмінресурс. Як дати хабар виборцю, щоб це не виглядало як хабар? Дуже просто: підвищити пенсії.
– Для того, аби реалізувати всі законотворчі ідеї, одного терміну у ВР може бути недостатньо. Чи є у вас амбіції балотуватися на другий термін?
– Знаєте, я не згідна з твердженням, що депутатів потрібно обирати на один термін. Я от дивлюсь, як я ставала політикинею. Я, мабуть, лише півроку входила в курс справ. Не варто в перший термін чекати результатів від депутатів. Тому що вони спочатку теж вчаться. Я не можу сказати, що я на тому етапі своєї політичної кар’єри, коли можу планувати своє майбутнє – зараз я лише обмірковую, чи буду балотуватись в 2019 році і з ким.
Дивіться, як можна зайти в парламент? Як мажоритарник або від партії. Для того, щоб йти по мажоритарному округу, потрібно його узгоджувати із правлячою партією (будемо реалістами) і вкладати значні кошти у вибори. У мене немає ні грошей, ні бажання йти і про щось домовлятись. Також, щоб іти по мажоритарці, потрібно мати доступ до інформаційного ресурсу. Це теж гроші. Тобто мажоритарна система передбачає значні витрати. А тепер питання: якщо людина вкладає значні кошти, то, мабуть, планує ці кошти якось повернути, і мабуть, не менше, ніж в подвійному розмірі?
Люди проходять випробовування владою. Не всі із тих 56 %, які вперше потрапили у Верховну Раду в 2014 році, пройшли це випробування.
Пригадую, коли я прийшла працювати у парламент, то ще не розуміла, як працюють народні депутати…
– А як вони працюють?
– В реальності ти сама собі нарізаєш собі завдань. Хоча можна взагалі цього не робити і просто з’являтися на сесії. От я, наприклад, бачу свою роботу не як інвестицію, про що ми говорили, а як місію. В 2014 – 15 рр. я шукала зустрічей з міжнародними організаціями – ОБСЄ, Радою Європи, ООН, зате тепер вони шукають зі мною зустрічей, тому що вони розуміють, що в українській політиці я експертка з питань Донбасу.
Аріна Крапка, для 50%