«Зараз жінки повинні ухвалювати дуже важливі та складні рішення. І ми бачимо цей потужний прояв жіночої відповідальності. Жінки зараз усюди — і на фронті, і лікують, і навчають, і займаються громадами, волонтерством, політикою… Усі вони — свідомі громадянки, які також повинні впливати на державні рішення. І вони впливають, але ми хочемо, щоб у керівних органах влади їх було більше, ніж нині», — говорить віцеспікерка українського парламенту Олена Кондратюк.
Вона відома тим, що однією з перших в країні почала активно та професійно відстоювати гендерну рівність, поступово та наполегливо впроваджуючи її найважливіші компоненти у суспільне життя України, створюючи та розвиваючі всі необхідні умови для розвитку вітчизняного жіночого руху, жіночого лідерства у політичній, владній, економічній та громадській сферах держави.
Ми поспілкувалися з Оленою Кондратюк про результати роботи шостого Українського жіночого конгресу, про перший і найскладніший місяць повномасштабного вторгнення, про повоєнну відбудову та про посилення ролі жінок у всіх процесах відновлення нашої країни.
Керівництво Верховної Ради було у розстрільних списках росіян
Яким був ваш день 24 лютого?
Як і більшість киян у той ранок, я прокинулася від звуків вибухів. Треба було бути дуже сконцентрованою, і за півгодини я вже була у Верховній Раді. До початку вторгнення ми з колегами обговорювали різні варіанти можливого розвитку подій, хоча з точки зору раціо у це важко було повірити. Для росіян важливо було загнати у розпач, у стан розгубленості і владу, і всіх українців та українок. А нам, парламентарям, важливо було продемонструвати інституційну спроможність Ради. І ми оперативно виконали головні завдання того дня — швидко зібралися та проголосували за Указ Президента щодо введення військового стану. Хочу сказати, що не дивлячись на весь скептицизм щодо парламенту, який має місце у суспільстві, Рада дуже злагоджено працювала у перші два тижні війни, які були найважчими. Ми всі вчасно збиралися, голосували закони — зміни до бюджету, питання оборони та бюджетних видатків на армію. І не було жодної різниці у дієвості роботи депутаток та депутатів, ніхто не зважав на гендерний компонент, оскільки всі були об’єднані одним — відчуттям згуртованості та величезної відповідальності за долю країни. Я дуже рада, що у цей час ми дійшли спільного висновку — наразі в Україні немає межі між опозицією та владою. Є одна-єдина партія, яка називається «Україна».
Читайте також: Як народні депутатки працюють у Верховній Раді, тримаючи дипломатичний фронт
А була різниця у часі, який знадобився на адаптацію до екстремальних умов роботи парламенту депутаткам та депутатам?
Давайте поглянемо ширше. У контексті всього Києва перших тижнів війни. У жінок, що обіймають певні посади, окрім професійної, є велика відповідальність за власну родину, за дітей, за батьків. Тим не менше — дуже добре це пам’ятаю — у перший, найскладніший тиждень війни, не було різниці у підході до роботи у депутаток та депутатів. Усі проявили стійкість та відповідальність. Ми, жінки, звісно, збиралися і між собою обговорювали те, як важко все це проходити… Адже частина депутатів, насамперед, керівництво парламенту, як ми дізналися, були у розстрільних списках. Тож звичайно, було сильне переживання, перш за все, за своїх дітей. Але! Я дивилася, як працюють інші жінки — ті, які в органах місцевої влади очолюють соціальні напрями, які після 24 лютого стали одними з найбільш відповідальних та складних напрямів.
Жіноче лідерство потужно проявилось у багатьох громадах
Тому що, наприклад, є діти, яких треба вивезти з Києва, а у жінок, які опікуються соціальною сферою, є свої діти… І в перші дні, коли дуже важко було всім, коли була велика паніка і нерозуміння, що буде далі. І навіть наші міжнародні партнери були в очікуванні того, як зреагує наша влада, наші військові, наші люди — у той час жінки згуртувалися і, виконуючи свою місію, проявили героїзм. Їм було вдвічі важче, ніж чоловікам, адже вони знали, що могли виїхати за кордон разом зі своїми дітьми. Але вони залишалися на своїх місцях.
А як потужно проявилося оце жіноче лідерство в багатьох громадах, особливо, на прифронтових територіях, в зонах бойових дій, коли потрібно дуже багато людей евакуювати, а більшість старших людей відмовляється їхати. Скільки жінок-керівниць громад просто залишалися з цими людьми, тому що не могли їх покинути. І ось тут якраз проявляється те, про що ми постійно говоримо – гендерний баланс і гендерний компонент. Ми бачимо, наскільки ключову роль відіграють жінки на абсолютно всіх рівнях суспільного, політичного, громадського, економічного життя своїх громад.
Важливо було показати світовим лідерам, як українки й українці змушені тікати від війни
Але є й інші приклади, коли деякі жінки-керівниці 24 лютого їхали з Києва і залишали дуже важливі ділянки столичної інфраструктури напризволяще.
Серед тих, тих хто покинув Україну у перші тижні – 80% жінок, тому що їм треба було рятувати своїх дітей. Більше того — те, що люди у перші тижні самі організовували свою евакуацію, дуже допомогло владі, оскільки відразу було нелегко все збагнути, правильно зорієнтуватися. Ті чи інші плани почали вироблятися поступово. Ідеальних ситуацій не буває, особливо під час війни, тому кожен реагував як міг. Так, хтось дійсно був вимушений, рятуючись від війни, залишити ділянки своєї відповідальності. Але були ті, хто швидко замінили їх, і допомагали оперативно налагоджувати роботу міст, які опинилися під найбільшою загрозою вторгнення. Є й така статистика, яка просто вражає. Ми думали, що багато медиків, особливо середньої ланки медичних працівників, виїхали за кордон. Бо це здебільшого жінки (понад 85%). Та за оцінками МОЗу, Україну вимушено покинуло менше одного відсотка. Тобто, фактично весь медперсонал залишився в країні. Багато медиків зараз на передовій, діють нарівні зі Збройними Силами.
Знаєте, коли у перші тижні я зрозуміла, що потрібно підіймати міжнародну спільноту, щоби вона усвідомила, що відбувається в Україні, дізнавшись про це не з новин у ЗМІ, а безпосередньо від тебе. Коли ти сама приїздиш, розповідаєш, ділишся власним досвідом, просиш, вимагаєш… Так от, у перші місяці для мене було важливим, аби світові лідери побачили, як українці й українки змушені тікати від війни. Змушені тікати жінки, діти, літні люди.
Треба думати, як всіх повернути в Україну
Побачили б, наприклад, що відбувалося у гуманітарних центрах у Польщі — у країні, яка взяла на себе найбільший обсяг гуманітарної допомоги. Дуже добре пам’ятаю день, коли ми приїхали до Польщі. Я приїхала автобусом разом з іншими жінками. Мені потрібно було перевезти через кордон певну категорію жінок із дітьми якомога швидше, тому що йшлося про діток із особливими потребами. І я попросилася на прийом до спікерки польського сейму пані Ельжбети Вітек. Згодом вона ініціювала запрошення інших спікерок із країн ЄС приїхати до Польщі і на власні очі побачити, що відбувається у гуманітарних центрах. Щоби вони зрозуміли, як допомогти українкам у цей важкий час.
Дякуючи пані Вітек, ми провели чотири великі зустрічі, перед якими відвідували гуманітарні центри. Перший, до якого приїхали, — «Птах» у Варшаві. Там у лютому-березні за добу проходило до 60 тисяч українок. Я дуже емоційно це пережила… Ніколи не забуду кімнату, де було багато жінок на останніх місяцях вагітності, які втекли зі своєї країни просто для того, щоби народити у безпечних умовах. А скільком жінкам із дітьми, які чекали на евакуацію у київському метро, тоді надавали допомогу… Жінки робили все можливе, щоби зберегти життя своїх дітей. І так має бути, тому що найголовніша цінність, яка у нас є, — наші діти.
Далі ми вже оговталися, почали разом із європейцями виробляти плани дій, необхідні для підтримки українок, які знайшли тимчасовий прихисток у країнах Європи. Насамперед, це гуманітарні питання. Перше — житло, друге — знайти тимчасову роботу, третє — відправити дітей вчитися, четверте — мовні курси. Зараз це вже зворотній процес — треба думати, як їх всіх повернути в Україну. А для того, щоби вони всі повернулися до України, необхідно проводити роботу по відновленню всіх інфраструктурних об’єктів, особливо — житла, навчальних закладів, медичної системи.
Читайте також: Юлія Вусенко: Треба показувати, що за перемогою стоять звичайні українці й українки
Є побоювання, що багато не повернеться…
Я багато їздила і продовжую їздити по різних країнах світу з парламентською дипломатією щодо допомоги для українців від наших партнерів. Окрім офіційних зустрічей, у мене обов`язково є зустрічі з українками — або з діаспори, або з тими, хто виїхав після 24 лютого. І я не зустріла жодної людини, яка б не хотіла повернутися — жодної жінки, жодної дитини, жодного чоловіка, який тимчасово перебуває за кордоном по лінії волонтерства або бізнесу.
Подивіться, як наші люди там поводяться. Ми вже всім довели, що відповідаємо всім критеріям європейськості. Скільки я зустріла наших жінок, які не можуть сидіти там без роботи, без діла! Вони волонтерять, допомагаючи армії та своїм співвітчизникам. У Ризі я була в одному маленькому приватному ресторанчику, який створили українки з різних наших міст, де вони мали власні ресторанні бізнеси. Всю виручку з цього ризького ресторанчику вони передають на потреби ЗСУ. Або — цими днями перед Різдвом — потужна українська спільнота з Люксембургу привезла в Україну 12 машин швидкої допомоги! І таких прикладів чимало! Є таке розуміння, таке піднесення — де б ми не були, ми повинні допомагати українцям, нашим захисникам і захисницям, Україні.
Жіночий голос має звучати гучніше
Як ви бачите гендерний компонент у повоєнній відбудові України?
Процес відновлення потребує дуже великої справедливості. Тому що гендерний компонент у відновленні — це перш за все відкрита розмова, справедливий розподіл бюджетних коштів. За останніми оцінками Світового банку, на відбудову України потрібно 750 млрд доларів. І це напрямок і президентських, і парламентських, і урядових зусиль — як отримати ці кошти і як правильно їх інвестувати. Когось треба заохотити інвестувати в Україну, треба домогтися репарацій від Росії. Це дуже важлива та дуже непроста робота, і мені приємно, що в цій роботі задіяні жінки. Мені б хотілося, щоби жіночий голос звучав гучніше. Крок за кроком, і ми це зробимо. Мушу виділити тут потужну роботу жіночої парламентської дипломатії, дипломатичного корпусу, віцепрем’єрки Ольги Стефанішиної, багатьох представниць громадянського суспільства.
Читайте також: Ольга Айвазовська: Треба продовжувати працювати над тим, щоб у владі було більше жінок
Повоєнні процеси будуть не менш складними, ніж зараз, тому що відновлення потребує і соціальної відповідальності, і соціальної адаптації всього суспільства. У нас буде дуже багато людей із інвалідністю. Якщо зараз у військовому, силовому блоках служить близько мільйона осіб, то ми розуміємо, що ветеранів у нас буде біля трьох мільйонів. І державі, і кожному громадянину треба розуміти, що необхідно віддавати належну повагу цим людям після того, що вони зробили. Родини, які втратили своїх рідних, теж потребують додаткової опіки, а наші герої й героїні — визнання. Це важливий процес, і я дуже сподіваюсь, що до нього також буде залучено багато жінок, щоби на рівні вищого керівництва впливати на ці процеси.
Психологічна підтримка – один із головних елементів реабілітації
Попередній досвід війни, яка триває з 2014 року, показав, що у нас недостатня кількість професійних, ефективних психологів.
Після нашої перемоги психологічна допомога буде, так би мовити, must have. Вона вже потрібна. Тому що все суспільство або в стресі, або у посттравмі. І діти наші також. Якщо дитину по дорозі до школи застає повітряна тривога, якщо починаються обстріли (а у нас не всі школи обладнані належними укриттями), то це також величезний виклик для батьків. Чи можуть вони з дитиною у таких умовах залишатися в Україні? Коли батько воює, а мама у таких умовах залишається з дітьми сама, потрібна психологічна допомога. Ми зараз виявилися першими серед всього населення Європи, кому знадобилася така масштабна психологічна допомога. Її має отримувати суспільство загалом, і кожна група наших громадян окремо.
Психологічна підтримка – один із головних елементів реабілітації. А налагодження цілої системи реабілітації має стати пріоритетом нашого відповідального суспільства. Зараз будуються реабілітаційні центри, за що подяка відповідальному бізнесу, який цим займається. Наприклад, Ольга Руднєва, яка раніше займалася антиснідівськими проєктами, зараз опікується питаннями створення великого реабілітаційного центру (Superhumans Center, центр реабілітації постраждалих від війни для дорослих та дітей – авт).
Читайте також: Перемагати з думкою про людей: важливі ініціативи, які втілюють місцеві депутатки
Якщо подивитися на досвід інших країн, наприклад, Хорватії, то там, через 30 років після закінчення війни досі надається психологічна підтримка військовим та громадянам. У них і досі працюють реабілітаційні центри. У них територія ще не повністю розмінована! Тобто, ми розуміємо, які виклики перед нами стоять.
Мені приємно, що питаннями реабілітації і психологічної підтримки, безбар’єрності опікується Олена Зеленська, її фонд — це дуже важливо. Адже суспільство бачить, що в цих питаннях є відповідальна лідерська позиція.
У нас психологи самі потребують постійного перезавантаження, бо вони теж виснажуються
Чи вистачає нам психологів? Не вистачає. Чи можуть нам допомогти з цим наші партнери? У своїх закордонних поїздках я зустрічаюся з міністрами охорони здоров’я різних країн, із представниками соціальних міністерств, і ми просимо про таку допомогу. Наприклад, у гуманітарних центрах в Іспанії, Чехії, Хорватії, Латвії, Литви, Польщі українцям і українкам надають психологів, а з нашими воїнами працюють реабілітологи. Так само вони готові приїжджати і допомагати в Україні. У нас психологи самі потребують постійного перезавантаження, бо вони теж виснажуються. Мало того, психологи та реабілітологи — це, здебільшого, жінки. Тож ми розуміємо, що це ще одна велика робота, яку після перемоги потрібно буде здійснити жінкам. Психологічна робота, психологічна підтримка суспільства, яке пережило війну, буде на рівні з виховною роботою, з навчанням.
А просто зараз українці демонструють всьому світові неймовірний героїзм на будь-якій ділянці, працюючи задля перемоги. Починаючи від дітей, які і в Україні, і за кордоном збирають донати для ЗСУ. Наші жінки поважного віку з окупованих територій допомагають нашим захисникам та захисницям. У нашій армії близько 60 тисяч жінок, 41 тисяча з них обіймають військові посади, а 5 тис воюють на передовій. Тож на сьогоднішній день у лавах ЗСУ 30% жінок. Це набагато більше, ніж у багатьох країнах-членах НАТО.
Зараз в Україні формується нова рольова модель для суспільства. І не тільки для нашого. Коли приїжджаю до країн ЄС, постійно чую: ви не тільки змінюєтеся самі, ви змінюєте наші суспільства. Головне, щоби вони про це пам’ятали завжди. А зараз мають пам’ятати, що нам потрібна допомога, у першу чергу — військова. Зараз головне питання — закрити небо, щоби діти могли вчитися, дорослі — працювати, економіка — розвиватися.
Ми бачимо, що до процесів і політичної, і парламентської, і урядової дипломатії залучається все більше і більше жінок. Жінкам легше комунікувати між собою. Це я знаю по собі, спілкуючись із європейськими лідерками. Нам дуже допомагають президентка Європарламенту Роберта Метсола та президентка Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн у політичних питаннях — визнання Росії державою-спонсором тероризму і створення міжнародного трибуналу. На рівні спікерок європейських парламентів
іде постійна допомога, оскільки є розуміння того, з чим зараз стикаються українці, особливо жінки та діти. Це і про жіночу солідарність, про велику роль жінок, які нині обіймають політичні лідерські позиції у світі.
І зараз, готуючись до вступу в ЄС та НАТО, важливо, щоби Україна позбулася дискримінаційних процесів, сексизму, нетерпимості. Мені здається, ми вже готові до того, щоби таких процесів у нас не було.
Головна тема шостого Українського жіночого конгресу — питання цінностей
Як від початку повномасштабного вторгнення змінилася парламентська дипломатія?
Зараз вона жвава, наполеглива, вона вимагає більше швидких та адаптивних рішень. Коли ти кудись їдеш, то обов’язково маєш повернутися з конкретним результатом. Усе більше розширюється дієве географічне поле вітчизняної дипломатії. Ми зараз активно задіюємо африканський та азійській регіони. Це дуже важливо в контексті голосувань в ООН за резолюції на підтримку України.
На ваш погляд, така кількість жінок на військовій службі зумовлена власне більшою чисельністю самої армії України, чи якимись особливими рисами наших жінок, які відрізняють їх від жінок європейських?
У мирному житті жінка здатна ефективно займатися бізнесом, лікувати, навчати, виховувати дітей, займатися домашнім господарством. Але коли приходить війна, вона так само здатна захищати свою країну. Це неймовірні здібності, сила духу та стійкість, які українки зараз демонструють всьому світові. І це також може бути рольовою моделлю для інших країн. Від багатьох європейців чую: ми не знаємо, якби ми повели себе на вашому місці. Тобто вони настільки звикли до безпеки, до того, що війна не може статися…
... ми теж думали, що цього не може статися…
Усі, хто живе ближче до України, відчувають цей запах війни і цю тривогу. Усім, хто далі, здається, що це малоймовірно. Тому для нас дуже важливо, щоби всі, до кого ми їздимо, приїздили в Україну – міжнародні лідери й лідерки, парламентські спікери й спікерки, урядовці, міжнародні організації, щоби вони на власні очі бачили, що в нас відбувається.
Ми залучаємо лідерів, депутатів парламентів до поїздок по регіонах України, які найбільше постраждали від війни. Це дуже важливо для розуміння захисту цінностей під час війни.
Питання цінностей було головною темою під час нашого шостого Українського жіночого конгресу. Ми з моїми колежанками, співзасновницями конгресу — Марією Іоновою, Світланою Войцеховською та Альоною Бабак — разом із нашими міжнародними партнерами максимально доклали зусиль, щоб головний майданчик, на якому обговорюються пріоритети гендерної політики, продовжував активно діяти.
Конгрес ухвалив важливу резолюцію до міжнародних організацій та європейських лідерів, щоб налагодити безпосередню співпрацю, або навіть перезапустити роботу Міжнародного Червоного Хреста, оскільки він не виконує тієї функції безпекової та гуманітарної організації, яка на нього покладена. Зокрема доступу до наших полонених, які перебувають у РФ. А нам дуже важливо знати, у яких умовах та у якому стані наші полонені, зокрема жінки. Це важливий виклик для міжнародних безпекових організацій, які мають займатися захистом відповідно до міжнародних конвенцій. Бо дуже багато ми робимо самотужки — за рахунок посередників, дипломатії звільняємо наших людей. І ми вдячні всім, хто долучився до цих процесів і звільнив 1456 українців з полону.
Відбудова має бути гендерно чутливою
У своїй промові на відкритті конгресу ви сказали, що спільне завдання для жіночого руху — забезпечити жінкам доступ до ухвалення рішень і справедливого розподілу ресурсів у процесі повоєнної відбудови України. Про які саме ресурси йдеться, чому доступ до них може бути несправедливим? Які конкретні дії потрібні, щоби подолати ці виклики?
Українкам важливо отримати доступ до ухвалення рішень. Ми говоримо не про рівність чи однаковість, а про паритетність. Ми хотіли би бачити більше жінок на керівних посадах, зокрема, на тих посадах, які пов’язані з бюджетними процесами. Коли ми говоримо про відбудову, йдеться про великі інвестиційні проєкти, у процесі реалізації яких ми би теж хотіли бачити більше жінок. Відбудова має бути гендерно чутливою, враховувати різний досвід, потреби і вимоги різних груп жінок і чоловіків! Тут мова йде про результативність ухвалених рішень, системність і відкритість.
Доступ до ухвалення рішень реалізовується у різні способи, як це роблять країни ЄС та країни світових демократій. Перш за все, це так зване «тихе» квотування, коли в радах директорів державних чи приватних компаній є понад 30-40% жінок. Це такий постійний рух.
Ось у нас зараз в парламенті є добрий приклад. Два так звані ресурсні комітети — бюджетний та місцевого самоврядування — очолили Роксолана Підласа та Олена Шуляк.
Ще років десять тому наш парламент був чоловічим. Зараз у ньому — вже 20% жінок (у тому числі, і завдяки «тихому» квотуванню). Ми хочемо, щоби завдяки ухваленому Виборчому кодексу, за яким вже пройшли місцеві вибори, до парламенту колись обрали 40% жінок. Знову ж таки, йдеться не про те, щоби просто набрати жінок. Мова про відповідну професійну підготовку кваліфікованих жінок, яких, як я вже казала, чимало на всіх гілках влади. І нам жінкам, потрібно одна одній допомагати, демонструвати, що нас багато. Саме в цьому наша спільна місія.
Гендерні успіхи — одна з основних складових успіхів України за роки незалежності
На вашу думку, чому питання гендерної рівності в Україні набули актуальності відносно недавно? Адже ще років десять тому гендерна тема майже не звучала.
Тому що це закономірний хід історичної справедливості, яка спочатку проявилася у тому, що у жінок з’явилися суспільні права — право голосувати, потім право бути обраною. Але коли ми розмірковуємо над тими процесами, у яких мають бути залучені жінки, ми бачимо що їх залучають недостатньо. І саме тому необхідно розробляти інструменти, щоби представництво жінок на різних рівнях збільшувалося. Діяльність громадянського суспільства, політична відповідальність полягають у тому, щоби було створене підґрунтя для них, а це — освіта та просвіта. Освіта на основі рівності, паритетності повинна розвиватися ще зі школи. Ці процеси саме там мають бути закладені. І тоді є розуміння рольового місця дівчат та хлопців, які зростають в цій рівності, у взаємоповазі одне до одного.
Гендерний компонент — важливий елемент зростання суспільства. Насправді, гендерна складова у бюджетному процесі — це якраз і економія коштів, і їхній справедливий розподіл відповідно до статі, віку, регіону. Коли ми організовували Жіночий конгрес, ми бачили, що для того, щоб розпочати великі процеси, потрібен майданчик, куди можна залучити і представників влади з різних міністерств та громад, і науковців, експертів та політиків. Адже ці процеси мають відбуватися з двох напрямів – зверху та знизу. Бо якщо знизу не буде розуміння того, що цей процес необхідний, то він не матиме завершення.
Мені приємно, що Україна дуже швидко йде шляхом цих процесів. Мало того, за останніми даними низки дослідницьких агентств, гендерні успіхи є однією з основних складових успішних досягнень України за 30 років незалежності. І ці гендерні здобутки є у різних сферах — військовій, політичній, громадській. Нам би хотілося, щоби в освіті було більше чоловіків – це те, над чим також треба працювати. І в школах мають з’явитися військові інструктори, які б допомагали нам формувати активну громадянську позицію майбутніх громадян України.
У контексті гендерних успіхів наші чоловіки також отримали нові права, як то можливість піти у декретну відпустку…
Це також велике досягнення. Розуміння, що сім’я, виховання дітей — така ж сама робота, як наприклад, і бізнес. Мало того, багато чоловіків просто соромилися сказати, що вони хочуть проводити більше часу з дітьми, коли мама зайнята на роботі.
Читайте також: Татковий «декрет»: закон і реальність у пострадянських країнах
Доступ до певних послуг для жінок недостатній
Звертаючись до учасниць та учасників конгресу, пані посол Великої Британії навела приклади, м’яко кажучи, не зовсім цивілізованих умов життя українок: «Українські жінки страждають від відсутності доступу до послуг охорони здоров`я та освіти. Українські жінки менше фінансово незалежні і залежать від соціальних виплат». Прокоментуйте, будь ласка, її висновки, оскільки мені здається, що вона презентувала дещо далеку від реальності картину.
Пані Мелінда Сіммонс говорила, що доступу до цих послуг у жінок недостатньо. Є індекс гендерної рівності, який щороку представляють на Міжнародному економічному форумі у Давосі. Згідно з ним Україна в сфері освіти та охорони здороров’я має абсолютно нормальні показники. Найгірший показник — це якраз той, про який ми говоримо — доступ до ухвалення рішень. Те, над чим нам треба ще працювати.
До речі, наші жінки, які зараз повертаються із-за кордону, стверджують, що у нас і рівень освіти, і рівень охорони здоров`я не набагато гірший, ніж у інших країнах, а у чомусь навіть і кращий. Тому нам просто потрібно розуміти баланс своїх сил і свої переваги, якими користуються громадяни та громадянки України вдома. І ці переваги необхідно розвивати і примножувати з урахуванням того досвіду і нових знань, яких ми набуваємо, перебуваючи в інших країнах. Бо виявляється, що багато в чому ми помилялися, коли думали, що у нас рівень життя гірший, ніж у європейських країнах. На жаль, сталося так, що саме в силу нашої страшної реальності, ми змогли з’ясувати, що наше суспільство рухається у правильному напрямку.
Першим пріоритетом має бути освіта
Хоча нам ще багато реформ потрібно провести. Як на мене, першим пріоритетом має бути освіта – шкільна, позашкільна, вища. Нам треба робити сильну загальноосвітню школу. Із 2027 року ми маємо перейти на формат нової школи, базуючись на новому законі про освіту, який ми ухвалили. І зараз треба докласти максимально зусиль, щоби мати сильних фахівців — учителів, чия висококваліфікована праця має добре оплачуватися. Зараз дуже багато внутрішніх переселенців, які шукають роботу — і вони заміняють тих людей, які поїхали за кордон. Ми маємо не втратити фахівців, які тимчасово перебувають за кордоном. Як держава, ми повинні не забувати і про тих дітей, які наразі навчаються в інших країнах. Має бути міжнародна українська школа, недільні школи. І про гендерну просвіту не забувати. Особливо відзначу ухвалення урядом та міністерством освіти стратегії рівних прав та можливостей, яку треба втілювати в життя.
Що допомагає вам відновлювати внутрішній ресурс у нинішній час?
Дійсно, ми всі перебуваємо у постійному стресі. Усі ці вимкнення світла, відсутність зв`язку, переживання, недосипання… Але для мене дуже високою планкою стійкості є приклад наших хлопців та дівчат на передовій. Ставлю собі цю планку, і знаходжу сили, коли ти розумієш, що тобі точно комфортно – на відміну від цих людей, які щохвилини ризикують своїм життям. І ти до їхньої планки маєш принаймні намагатися дотягнутися.
А ще ставлю собі такі подразники – я підписана в соцмережах на різні «помийки» з Росії, і коли читаю, що вони там пишуть, постійно мотивую себе робити якомога більше, щоби довести: Росія – це велике зло, яке має бути покаране і переможене.
Олена Чередниченко
