Ольга Лехан — депутатка Харківської облради та членкиня громадської організації «Дружини ветеранів». До повномасштабного вторгнення вона опікувалася родинами учасників бойових дій, їхнім оздоровленням та реабілітацією. Але після 24 лютого їй із колегами довелося працювати в нових, доволі екстремальних умовах — вивозити людей з-під обстрілів чи ночами завантажувати вагони з гуманітаркою.
Нині «Дружини ветеранів» продовжують працювати в звичному режимі.
«Важко, звичайно. Вже часом і вигорання є, і втома. Але також є розуміння, що треба працювати, допомагати людям. Хоча дуже багато хто відходить від цього. Бо вже втомилися, нічого не хочуть. Хтось починає по-новому жити, прилаштовується до того, що вже є. А ми не можемо. Наші чоловіки на війні. Якщо ми зараз, в тилу, скажемо, що «навоювалися», це буде зрада», — каже Ольга Лехан.
В інтерв’ю для платформи «Жінки — це 50% успіху України» вона розповіла, з якими труднощами доводиться стикатися в роботі, а також як незважаючи на всі проблеми та перепони вдається відстоювати права родин військових.
Ми були готові до повномасштабного вторгнення
«Спочатку був страх. Нерозуміння того, що буде далі та що робити. Саме таким було найперше почуття. Страх не стільки за себе, скільки за дітей. Як і у всіх. На той момент я почала обдзвонювати знайомих і рідних. Ми були готовими до того, що буде наступ, готувалися морально, налаштовувалися. Хоча як можна бути морально готовими до війни? О п’ятій ранку мене розбудила моя колежанка. А потім я побачила з вікна ці вибухи», — згадує Ольга Лехан.
Її чоловік — учасник бойових дій, на війні з 2014 року. Тому після повномасштабного вторгнення вони вирішили негайно евакуюватися. Адже подружжя розуміло, що окупанти одразу знищуватимуть і самих військових, і їх родини. До речі, до вторгнення всі були готові. За два місяці Ольга почала готувати дітей — дівчат семи та одинадцяти років.
«Я постійно «сиділа» на телефоні. У чоловіка був шок, бо він до останнього не вірив, що може бути таке. А діти дисципліновано склали всі речі. Комп’ютери позбирали, планшети… І навіть почали збирати наші речі. Бо мама постійно говорила по телефону. Батько бігав, збирав котів-собак, якісь свої організаційні питання вирішував. Ми виїхали. Це було дуже важко — дорога зайняла три доби. Харків ми проїхали добре, бо ще не було таких пробок. А от Київ, київська траса були переповнені. Всі тягнулися на Захід. Дуже повільно рухалися. Чоловік був утомлений. Дорога була важка. Але розуміли, що дітей треба рятувати», — каже Ольга.
Команда працювала як єдиний механізм
На новому місці Ольга Лехан продовжила свою волонтерську діяльність. А чоловік повернувся додому та знову взяв зброю до рук. Звісно, що після 24 лютого всім довелося пристосовуватися до нових реалій. Хтось виїхав із міста, хтось залишився. Але роботи вистачило на всіх.
«Було таке, що о другій годині ночі помічник судді, полковник прокуратури і депутат облради разом завантажували вагон. Усе робилося для того, щоб допомогти своїм. Ви знаєте, у нас усе було відпрацьовано. Хтось відповідає за закупівлю товару, хтось — за бухгалтерські звіти, хтось — за створення статей, хтось — за розвезення. Я безпосередньо працюю з людьми на телефоні. Всі дзвінки проходять через мене, я спілкуюся з кожною людиною, формую маршрути, а хлопці розвозять. Ми маємо закриту групу, де обговорюємо всі питання. Що закуповуємо, що нам треба, а чого не треба. У нас немає, що хтось один ухвалює рішення. Ми все обговорюємо, аналізуємо. Працюємо злагоджено і підтримуємо одне одного».
Читайте також: Галина Куц: «жінка із телевізора», громадська діячка, депутатка
У Тернополі Ольга продовжила приймати дзвінки. Когось потрібно було вивезти з охопленою війною міста. Комусь потрібно доставити ліки чи продуктові набори. Цим займалися колеги, які залишилися в Харкові. Не залишилися осторонь і друзі Ольги, які живуть за кордоном. Вони кидали гроші на паливо, надсилали ліки, спальники, каремати, тактичні рукавиці й узагалі все, що можна було передати тоді через кордон.
«Усе це ми передавали до Харкова. Навіть вантажили потяги вночі. Якось цілий вагон завантажили і відправили до Харкова. А там військові хлопці забирали і розвозили по частинах», — розповідає Ольга Лехан.
Операція «Врятувати Наталію»
«Коли в Харкові почали формуватися добровольчі батальйони, телефонувало багато людей. Був випадок, коли чоловік телефонує і каже: «Візьміть мене, бо не бере військкомат». Я відповідаю: «А як ми можемо вас взяти, вам же 65 років». Він: «У мене двоє синів пішло, як я можу сидіти вдома? Не можу. Візьміть!». Це дуже запам’яталося. Були такі ситуації, коли казали: «Відвезіть моїй матері поїсти. Ми виїхали за кордон, а вона там лежача. Може, вже і померла. Ви можете поїхати подивитися?» — каже Ольга.
І згадує дружину військовослужбовця Наталію, яка була на останньому місяці вагітності. Це був березень, її район, Салтівка, нещадно обстрілювався. До того ж, жінка жила на восьмому поверсі, що було особливо небезпечно. Але всупереч усім вмовлянням вона не хотіла залишати домівку. Проблема була ще й тому, що через обстріли швидкі не могли їздити містом. На щастя, в потрібний момент медики змогли дістатися до Наталії й відвезти її до лікарні. Хоча це було непросто. Народжувала вона в підвалі. Невдовзі її з дитиною виписали, бо в пологовому просто не було місць.
«Я кажу: «Наталю, я тебе благаю, заради дитини!». Вісім людей вмовляли її переїхати, але вона нізащо не погоджувалася. І вже коли біля неї був жорсткий приліт, то зважилася. Вночі зателефонувала і попросила її забрати. Операція «Врятувати Наталію» — це було щось неймовірне. Під обстрілами хлопці вивозили немовля і маму до іншого району. Дуже переживали. Наразі вона в Німеччині з мамою та донечкою Настусею. Постійно ходить на мітинги на підтримку України. Поки повертатися боїться, спогади не полишають. Її чоловік отримав два поранення, нещодавно його якраз виписали зі шпиталю. Проходить реабілітацію».
Важко усвідомлювати, що загинули друзі
«Якось їхали мої хлопці, я з ними говорила на голосовому. І перед автівкою пролетів снаряд. Чую «бабах!». Завмирання. Я мовчу. У мене шок. А вони відповідають: «Живі!» Я як розридалася… Важко було отримувати та усвідомлювати інформацію, що загинули друзі. До мене якось звернулася дівчина, дружина ветерана АТО, з проханням допомогти виїхати з Харкова. Але вона була така налякана, що тричі, коли до неї приїжджали хлопці, відмовлялася в останній момент. На четвертий раз її вивезли, і я її з дитиною зустріла у Тернополі. Зараз вона теж за кордоном», — пригадує Ольга.
Нині в Харкові ситуація набагато спокійніша. Але Ольга разом із колегами не припиняє працювати. Зокрема вони продовжують розвозити гуманітарну допомогу — продуктові набори, ліки, предмети гігієни. Не лише родинам учасників бойових дій, а й людям, які постраждали внаслідок війни.
Держава має забезпечити військовим гарний соціальний пакет
Відстоювати права військових та їх родин буває непросто, зізнається Ольга Лехан. І пригадує, як у Харкові разом із представниками інших громадських організацій ходила до департаменту агропромислового розвитку Харківської обласної військової адміністрації. Просили подбати про зайнятість військових, які повертаються з війни. Але нічого не вийшло, бо «зараз грошей немає».
Читайте також: Пільги для вдів: чому держава знецінює там, де мала б підтримати
«Немає грошей для тих, хто захищає? Представники ветеранського руху зверталися до обласної влади з проханням запустити програму з розвитку агропідприємства, яка була розроблена на початку війни. Відмовили. Звернулися до міської влади з проханням розробити програму заохочення бізнесу для ветеранів. Теж відмовили», — каже Ольга.
Ще одна болюча тема — розмінування земельних ділянок, які належать військовим. Організація «Дружини ветеранів» уже зверталася з такими запитими. Це потрібно, щоб ділянки можна було безпечно обробляти, а самі військові отримували з них якийсь прибуток. До того ж, щоб бійці бачили, що місто про них піклується.
Читайте також на сайті кампанії «Повага»: Говорити про поранення й секс: як працює платформа Resex для ветеранів та ветеранок
За словами Ольги Лехан, держава має забезпечити військовим гарний соціальний пакет. Кожен ветеран і кожна ветеранка мають почуватися захищеними. Повинні бути пільги, у тому числі на житло. Коли людина повертається з війни, вона обов’язково має пройти психологічну реабілітацію. І цим мають займатися спеціалісти — військові психологи. Також має бути обов’язкове санаторно-курортне лікування. Потрібна допомога в працевлаштуванні. Так, зараз виділяються гранти на відкриття власної справи. До прикладу, сьогодні чимало ветеранів переходять в ІТ-сферу. За словами жінки, у ветеранів має бути більше варіантів. Вони мають відчувати, що вони потрібні країні.
Бійці мають розуміти, що у них є надійний тил
«Важко, звичайно. Вже часом і вигорання є, і втома. Але також є розуміння, що треба працювати, допомагати людям. Хоча дуже багато хто відходить від цього. Бо вже втомилися, нічого не хочуть. Хтось починає по-новому жити, прилаштовується до того, що вже є. А ми не можемо. Наші чоловіки на війні. Якщо ми зараз у тилу скажемо, що «навоювалися», це буде зрада», — каже Ольга Лехан.
Військові мають бачити, що й у тилу люди працюють на перемогу, підкреслила вона. Що вони стараються забезпечити їхнім рідним гідне життя. Бійці та бійчині мають розуміти, що недарма роблять свою тяжку справу, що в них є надійний тил.
«Мої друзі взяли зброю до рук і стали на захист держави. Згуртованість і відвага захисників і захисниць не дозволяють мені жодним чином засумніватися в тому, що треба діяти. Я не маю права думати якось інакше, не можу зрадити їх», — каже Ольга Лехан.
Юлія Гуш
