Другий день намагаюсь написати цей текст. Починаю, пишу – і натискаю delete. Знову пишу. І знову натискаю…
Вже стільки за ці дві доби сказано і написано – і світлого, і чорного – що тулити свої рядки наче і немає сенсу.
Але не дає мені спокою одне просте питання: а що далі?
І тому я хочу говорити про наступне.
Про ненависть. Яка часто направлена на однодумців. Ця ненависть зжирає нас зсередини, нівечить душі, затьмарює розум. Ми ненавидимо одне одного через «не такі» слова, думки, дії, пости в Facebook, лайки під коментарями – і ще через цілу купу абсурдних і малозначущих речей. Ненавидіти дуже легко.
Про заздрість. Особливо по відношенню до більш яскравих, більш розумних, здібних і талановитих. До тих, хто зміг або у кого вийшло. Хто відрізняється від інших. Хто не боїться. Хто може собі дозволити бути вільним у словах і діях. І хто вміє не звертати уваги на кпини, злі смішки і зауваження через губу, а просто йде вперед, до своєї цілі.
Про любов. Яка стала досить абстрактним явищем. Яка чомусь не береже і не гріє. Яку треба відшукувати у людських стосунках і не факт, що вона там буде. Любов – всеохоплююча і милосердна. Без умовностей і рахунків.
Про безкарність. Коли можна дозволяти собі багато чого – і не боятися. Тому що невідворотність покарання стала абстрактним явищем. Тому що ми, прагнучи жити в правовій державі, залишаємо за собою можливість «вирішувати питання», якщо це нам знадобиться. Тому що сповідуємо дві правди – персонально для себе і для всіх інших, «поганих».
Про втому. Чотири виснажливі роки, що минули, ми точно планували прожити по-іншому. І коли ставили своє життя на паузу в 2014-му, не усвідомлювали, що пауза стане, власне, самим життям. Що треба буде навчитися інших речей, проводжати на війну і зустрічати тих, хто повертатиметься. І хоронити тих, хто відлітає. І ставити собі кожного дня одне питання: коли буде закінчення?
Про страх. Він буває паралізуючим і неусвідомленим. І ти відчуваєш себе безпорадним перед ним. Тому що страх завжди ірраціональний. Він пригнічує, заважає дихати. Закриває рота і очі. Не велить висовуватися. Людина стає беззахисно-вразливою, якщо вона боїться. І боятися, на жаль, природньо.
Про безпеку. Ми тотально беззахисні. Тому що сволота з банкою сірчаної кислоти, битою чи пістолетом одного разу вирішить, що тебе треба «провчити» чи покарати. І «провчить». І покарає.
Людська активність спричинила тектонічні зсуви в соціумі. Руйнація звичного відбувається тяжко. Система чинить опір. І їй дуже заважають ті, хто не погоджується грати за старими правилами.
Я багато зараз зустрічаюсь з жінками, які займаються громадською чи політичною діяльністю. І практично кожна жінка має досить сумний досвід своєї активності. Де «найлегше», що відбувалось – це погрози без дій. Жінки були побиті, втрачали роботу, їх і їхні сім’ї переслідували, порушувались надумані кримінальні справи, мстились дітям, батькам, тероризували цілодобовими телефонними дзвінками, розміщували оголошення на сайтах інтим-послуг і так далі.
Якщо ви думаєте, що це поодинокі випадки, то ви дуже помиляєтесь. Я тут вже навіть не говорю про знецінювання жіночих зусиль, про кпини і насмішки на адресу активних жінок.
Активні жінки захищені набагато менше. З одного боку ми закликаємо жінок братися до політичної діяльності і боротьби, а з іншого не можемо відповісти на елементарне питання: хто і як захистить в разі чого?
Менше всього Катя Гандзюк хотіла би бути символом. Вона просто хотіла би бути живою. Щоб діяти. Працювати. Любити. Боротися. Покидьків називати покидьками. Будувати своє місто. І свою країну.
Що робитимемо і як діятимемо ми зараз? Після Каті.
Зоя Казанжи, журналістка, письменниця, радниця з комунікацій агенції E‘COMM, для 50%
