Секс-робота чи рабство: як проституція розколює феміністичний рух

Дебати навколо проблем комерційного сексу отримали назву «феміністичні секс-війни» (feminist sex wars). Переважають дві непримиренні парадигми – проституція як секс-робота і проституція як сексуальне насильство щодо жінок, аналогічне до інших видів сексуальної експлуатації, таких як порнографія чи сексуальне рабство.

Оскільки обрання моделі регулювання проституції в Україні актуалізується на політичному порядку денному, 50% підготували короткий екскурс в історію питання.

Що таке секс-робота?

Термін «секс-робота» був запроваджений членкинею організації за права секс-працівниць Керол Лей (Carol Leigh) і отримав поширення у 1970-ті, а починаючи з 1990-х почав асоціюватися з глобальною секс-індустрією, отримав визнання в академічних колах, його використання навіть було рекомендоване ВООЗ. Керол Лей намагалася створити парасольковий термін для усіх форм сексуальної праці, підкреслюючи, що термін «секс-робота» охоплює всіх людей в секс-індустрії: проституток, порноакторок, танцівниць, працівниць масажних салонів тощо.

Її однодумці Ендрю Хантер (Andrew Hunter) і Роберта Перкінз (Roberta Perkins) підкреслювавли, що «повія» використовується як принизливе означення людини, що здійснює дії, які засуджуються суспільною мораллю, а «проституція» як термін має безпосередній зв’язок з концепцією експлуатації, що тяжіє скоріше до моральних суспільних установок, ніж до аналізу трудових відносин.

Винайдення і розповсюдження терміну «секс-робота» суттєво змінило мову на означення людей, задіяних у секс-індустрії, дозволило описувати їх більш інклюзивно. Нині організації секс-працівників і працівниць у всьому світі відкидають термін «проституція» і використовують термін «секс-робота», який дозволяє їм отримувати власний голос і захищати свої права. Захисники й захисниці секс-роботи виступають проти стигматизації людей, зайнятих у комерційному сексі, та звертають увагу на соціальну нерівність, яка сприяє їхній маргіналізації.

Проституція – насильство і торгівля людьми

На противагу «індустріальному підходу», виник інший рух –  за боротьбу з проституцією, який визначає її як насильство та торгівлю людьми, просуває політику захисту жертв (тих, хто продає секс) та криміналізації клієнтів (тих, хто купує секс).

Прихильниці даного руху, серед яких такі яскраві імена радикального фемінізму як Кетрін Маккінон (Catharine MacKinnon) та Андреа Дворкін (Andrea Dworkin), стверджують, що комерційний секс об’єктивує жінок, робить їх пасивними жертвами чоловіків. Проституція розглядається як патріархальне насильство, жінка, що продає секс-послуги – як «проституйована жінка», а результатом даних проєкцій є погляд на суспільство як таке, що постійно відтворює формулу стосунків між жінками і чоловіками як «жертва –ґвалтівник».

Пригноблення жінок і перетворення їх на сексуальні об’єкти, необхідні для підтвердження чоловічого домінування, – тісно пов’язані з проституцією явища. Ринок комерційного сексу небезпечний, тому що шукає стигматизованих людей, посилюючи їхні страждання, в той час як є речі, які просто не можуть купуватися і продаватися.

Проституція не створює належних умов для інформованої згоди, заподіює шкоду здоров’ю, підсилює й укорінює існуючі гендерні стереотипи. Всю структуру ринку комерційного сексу радикальні феміністки, що підтримують неоаболіціоністську модель (аболіціонізм – рух за скасування рабства – ред.), розглядають як структуру примусу і пригноблення жінок, а тому визнають його неприпустимим.

Дані рефлексії сягають корінням робіт Кетлін Баррі «Жіноче сексуальне рабство» (Female Sexual Slavery, 1979) та «Проституйована сексуальність» (Prostitution of Sexuality, 1995), ідеї якої справили значний вплив на формування феміністичного порядку денного щодо комерційного сексу і мобілізували феміністичних дослідниць та активісток навколо даної проблеми (детальніше це аналізував Даниїл Жайворонок, 2020).

Важливо, що Кетлін Баррі намагалася зіставити й осмислити зв’язки власних розмислів із феміністичним рухом першої хвилі. Зокрема, з роботами та активізмом британської феміністки XIX століття Джозефін Елізабет Батлер (Josephine Elizabeth Butler), яка виступала проти державної регуляції борделів і феномену «білого рабства» у вікторіанській Англії. Хоча Джозефін Батлер і вважала комерційний секс «гріхом», спираючись на релігійні погляди. Як тут напередодні Різдва не згадати Чарльза Діккенса, чи не найголовнішого світового автора різдвяних історій, який, серед іншого, опікувався долею «пропащих жінок», і навіть створив для них притулок?! Проте Кетлін Баррі наполягала, що так чи інакше це була спроба Джозефін спростувати status quo і покласти відповідальність не на жінок, яких вона розглядала «жертвами обставин», а на чоловіків та їхнє розпутство.

Читайте також: Тамара Марценюк: «Людям, які не належать до меншин, тяжко зрозуміти складності тих, чиї права пригнічують»

Робота Кетлін Female Sexual Slavery встановлювала, що шлюб і проституція об’єднані загальними функціями, спрямованими на пригноблення жінок і контроль над їхніми тілами та сексуальністю, і являють собою міцну патріархальну зв’язку. Баррі зазначала, що патріархат універсальний, лише його стратегії можуть дещо різнитися, а тому і пригноблення жінок носить універсальний характер. І ці два вектори – домінування і пригноблення – є єдино можливими, а значить, бути жінкою – означає бути жертвою у цій системі. Жіноче сексуальне рабство стало можливим завдяки домінуванню патріархальної ідеології, яка нормалізує пригноблення жінок чоловіками.  Баррі заявляла, що потрібно змінювати систему цінностей, що допоможуть долати гендерний дисбаланс. Наполягала на створенні центрів допомоги жінкам, що постраждали від такого рабства, причому незалежно від того, було це пов’язане з домашнім насильством чи комерційним сексом. Підкреслювала важливість самоорганізації жінок і застерігала від репресивних соціальних служб держави, які за своєю природою є патріархальними інститутами, створеними за зразком чоловічої влади.

Але вже у роботі Prostitution of Sexuality погляди Кетлін Баррі дещо змінюються, головним інститутом пригноблення називається комерційний секс. Шлюб може бути вільним вибором жінки, а комерційний секс – ні. В цій роботі Баррі критикує Джозефін Батлер за її поділ проституції на «добровільну» і «примусову» і стверджує, що проституція завжди є примусовою  за визначенням. 

Також Кетлін змінює погляди на роль держави у боротьбі з жіночим рабством і заявляє, що держава може бути союзницею фемінізму. Політичним рішенням проблеми комерційного сексу у даній роботі вона вбачає криміналізацію клієнта та застосування державного апарату легального насильства, що змінить  поведінку чоловіків і вплине на суспільні цінності.

Кетлін Баррі стала співзасновницею і головою впливової глобальної міжнародної феміністичної організації Coalition Against Traffiking in Women, яка своїми засадничими цілями назвала боротьбу з комерційним сексом і жіночим сексуальним рабством.

«Шведська модель»: переваги, які не всіх влаштовують

Втіленням цих феміністичних ідей стало прийняття парламентом Швеції у 1998 році законодавчих заходів, що змінювали регуляцію комерційного сексу: декриміналізовували продаж секс-послуг і криміналізували купівлю (так звана «шведська модель»).

Логіка закону побудована на тому, що пропозицію породжує саме попит.

Головними перевагами даної моделі її фундатори називають зниження попиту, формування негативного ставлення соціуму до купівлі секс-послуг, а отже, зниження кількості осіб, зайнятих у цьому секторі, а відтак, і зниження секс-трафіку.

Слідом за Швецією аналогічну модель регуляції комерційного сексу запровадили, наприклад, Норвегія, Ісландія, Канада, Північна Ірландія, Франція. У Резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи 1983 (2014) «Проституція, торгівля людьми і сучасне рабство в Європі» державам-учасницям РЄ рекомендується використовувати досвід «шведської моделі».

Разом із тим, критики даного підходу звертають увагу на те, що цей закон погіршив становище самих жінок, які зайняті у комерційному сексі, тобто замість боротьби з проституцією здійснюється боротьба з проститутками. Секс-працівниці стигматизуються, знижується безпека умов їхньої зайнятості та зростає рівень насильства щодо них.

Так, поліцейські знаходять в мережі оголошення цих жінок і приїжджають за зазначеною адресою, перевіряючи документи або очікуючи потенційних клієнтів. Оскільки більшість серед цих жінок – мігрантки, то до них застосовуються закони, які стосуються нерезидентів, тобто секс-працівниця може бути депортована з країни і отримати заборону на в’їзд. Побоюючись депортації або інших санкцій, жінки не повідомляють у поліцію щодо випадків насильства з боку клієнтів. Погоджуються на секс з клієнтами, яким раніше відмовили б, але тепер, через зменшення кількості клієнтів і доходів, вимушені їх приймати.

Також зросли ризики незахищеного сексу, оскільки презервативи часто використовуються поліцейськими як доказ правопорушення, і клієнти вимагають сексу без презервативів.

Клієнти після криміналізації надають перевагу місцям, де їх складно помітити, тому значна частина вуличної проституції змістилася «in-door» у периферійні райони. Серед додаткових ускладнень називають також і проблеми з орендо житла, адже окрім криміналізації клієнта закон передбачає притягнення до відповідальності третіх осіб, що отримують прибуток від зайняття комерційним сексом іншої людини, і під дане визначення може потрапити не тільки сутенер, а й, наприклад, людина, яка живе з проституткою під одним дахом і має спільний з секс-працівницею бюджет. Таким чином криміналізація клієнта призвела до погіршення становища цих жінок, зробила їх більш уразливими.

«Німецька модель»: мінуси легалізації

Ще однією моделлю регуляції комерційного сексу є легалізація. Її основна ідея полягає у тому, що проституція легальна, але лише за певних встановлених державою умов (наприклад, отримання ліцензій секс-працівницями чи борделями, проходження обов’язкових медичних оглядів тощо), тобто це особлива система контролю, яка так чи інакше припускає думку, що люди у проституції таки відрізняються від інших, і це провокує у суспільній думці бридливе ставлення, що тягне за собою стигматизацію цих людей.

Моделі легалізації проституції, що реалізується, наприклад, у Німеччині, Нідерландах, Греції, схоже, не вдається довести свою ефективність: зв’язок між секс-роботою і торгівлею людьми продовжує існувати. Оскільки легалізація говорить, що дана послуга більше не протизаконна, то попит збільшується настільки, що легальна сфера не здатна його задовільнити – і тоді це місце заповнюється нелегальними структурами.

Читайте також: Ізраїльський закон про боротьбу з проституцією криміналізував не повію, а клієнта

Існує кореляція між легалізацією проституції і торгівлею людьми. У Німеччині сьогодні лише 1% секс-працівниць працює за трудовим контрактом, а більшість державних страхових та пенсійних компаній не зараховують проституцію до професійної діяльності.

У Нідерландах, де досвід легалізації спочатку вважався взірцевим, поступово закриваються зони, які створювалися для вуличної проституції, бо вони стають джерелом наркозалежності для жінок, які раніше її не мали, а квартал Червоних  ліхтарів в Амстердамі поліція називає зовсім неромантично – «квадратний кілометр біди».

Декриміналізація: в чому суть

Іншою моделлю є модель декриміналізації, яка виключає якийсь особливий контроль, кримінальні чи адміністративні санкції, і передбачає, що до секс-роботи законодавець ставиться як і до інших видів зайнятості. Така модель нині працює, наприклад, у Новій Зеландії, в окремих юрисдикціях Австралії.

Прибічники даного підходу підкреслюють, що декриміналізація позитивно впливає на дестигматизацію проституції, знижує для секс-працівників ризик втручання поліції чи інших державних репресивних механізмів. Вихід з тіні знижує насильство щодо людей, зайнятих у сфері секс-роботи, дозволяє їм відчувати себе більш захищеними та не боятися звернутися до медичних та соціальних служб чи поліції у разі потреби. Декриміналізацію секс-працівників підтримують Amnesty International та ВООЗ.

Жодна модель не універсальна

Обрання тієї чи іншої моделі має враховувати, що універсалізм людського досвіду був критично осмислений третьою хвилею фемінізму. Різниця у соціальних, історичних, культурних контекстах є важливими. Досвід працівників у сфері секс-роботи не є однаковим. Причому це не тільки досвід секс-працівниць, але також і досвід чоловіків, задіяних у секс-роботі, досвід трансгендерних людей; вони не зачіпаються у даній статті, оскільки потребують окремого розгляду, але важливо пам’ятати про їх існування.

Бачення комерційного сексу лише як травматичного досвіду, який неможливо обрати за власним бажанням і який конструює фігури жертви і сексуального хижака, заглушає ті голоси, які стверджують, що люди самостійно можуть обирати сферу секс-роботи, виключають голоси тих, хто зсередини даної сфери заперечує власну невидимість і нелегітимність (Juno Мac, Molly Smith).

Застереження впливової сучасної критикині карцерального фемінізму Елізабет Бернстейн (Elizabeth Bernstein) щодо того, що кампанії мейнстрімного фемінізму проти сексуального насильства фактично стали невід’ємними елементами еволюції кримінального правосуддя як апарата контроля та призвели до легітимації і розширення державного репресивного апарату, мають бути принаймні взятими до уваги.

Зосередженість лише на карцеральних політиках веде до втрати фемінізмом його сутності, а наділення жінок голосами замість вслуховування у їхні автентичні голоси перешкоджає існуванню по-справжньому чутливого суспільства, де нюансованість досвідів стає силою, а не слабкістю.

Олена Харитонова, юристка, доцентка Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, для 50%