«Ішов 2020 рік. Насильник Гарві Вайнштейн давно сів за ґрати, рух #MeToo масово розійшовся світом, великі західні компанії ввели обов’язкові тренінги з протидії гендерній стереотипізації та сексуальному насиллю, індустрія краси трансформувалася шаленими темпами під нові стандарти, а Ірина Верещук, кандидатка в мери Києва, записала окремий ролик про те, в який колір вона фарбує волосся та скільки хвилин витрачає на макіяж», – пише керівниця Групи з аналізу гібридних загроз Українського кризового медіацентру Любов Цибульська в колонці для Wonderzine Україна.
Ще ніколи умови для боротьби проти гендерних стереотипів не були такі сприятливі, як сьогодні. Ще ніколи суспільства в багатьох країнах не відгукувалися на це питання з такою увагою, як зараз. Для того, аби опинитися в цій точці, тисячі активісток по всьому світу ламали списи, втрачали кар’єри, зазнавали стигматизації. Вони стали гумусом, аби нинішнє покоління нарешті змогло вибороти рівні можливості для всіх, незалежно від гендеру, віку чи сексуальних уподобань.
Але не в Україні. Тобто на рівні громадянського суспільства цей поступ – шалений. Згадаймо лише, який суспільний відгук мав рух #янебоюсьсказати, скільки громадських організацій продовжують боротися проти сексизму, за гендерне квотування тощо. Проте в політиці досі діють інші правила. Українські політикині найбільшої політичної сили переважно вперто не бачать запиту на зміни. Вони, маючи небачені досі можливості бути почутими, використовують їх для того, аби ще більше утверджувати стереотипи про те, що завдання жінки – бути вподобаними чоловіками.
Читайте також: «Не перетворювати Раду на таблоїд»: депутатів закликали не толерувати сексизм
Для мене й для всіх, хто щодня має справу з молодими жінками, які намагаються зробити кар’єру, підвищувати професійну планку попри тиск суспільства й постійні «не такі» очікування, подібні ролики ставлять лише одне питання: які цінності ви як політик транслюєте? І чи збігаються вони з тією ціною, яку ми як суспільство щодня платимо за обраний 6 років тому шлях?
Тут мені на думку спадає Голда Меїр (перша прем’єр-міністерка Ізраїлю – ред.), мій особистий кумир серед політиків. Я уявляю, як Голда, маючи безліч викликів – Голокост, створення держави Ізраїль, внутрішні протистояння в сіонізмі – дає інтерв’ю про колір свого манікюру, вибір сукні та час на лаштування зачіски. Голда не називала себе феміністкою, але всім своїм прикладом показувала, що жінка-політик може бути інакшою, може транслювати гідність і рівність як базові цінності для суспільства.
Читайте також: Ґолда Меїр: Її прем’єрство
Коли Бен-Гуріон, один із лідерів-творців Ізраїлю, сказав, що вона «єдиний чоловік у його кабінеті», вона зауважила: «Кумедно, що він (або той, хто вигадав це) вважав, що це найбільший комплімент, який можна зробити жінці. Сумніваюся, щоб який-небудь чоловік відчув себе задоволеним, якби я сказала про нього, що він – єдина жінка в уряді».
І як тут не згадати про «корабельну сосну» в адресу Ірини Аллахвердиєвої. І її абсолютно слабку, позбавлену гідності реакцію. Або Юлію Тимошенко, яка ввела моду на «шоубізність» та об’єктивацію жінок в українській політиці.
І якщо активна війна з Росією, пандемія та серйозна економічна криза здаються пані Верещук надто дрібними обставинами, щоб не поділитися з нами «секретами жіночності», тоді можемо сміливо подивитися на сучасні приклади політиків у куди щасливіших суспільствах, ніж українське. Чи то Мішель Обама, чи Санна Марін, чи Ангела Меркель, чи Джасінда Ардерн – усі вони про реформування країн, про зміни. Власне, про те, чому їх люди обрали як лідерів, а не кокетство й підтвердження печерних уявлень про жінку.
Читайте також: #Я тобі не сосна: Як соцмережі реагували на сексизм нардепів
В Україні тема гендеру є настільки нереалізованою, що часом не віриться, як жінки-політики не бачать у ній колосальних можливостей. У ній можна стати першопрохідцем, можна стати прикладом та увійти в історію, можна принести справжні глобальні зміни. І коли сучасні, прогресивні жінки обирають шлях загравання з аудиторією російських серіалів з усім класичним набором патріархальних цінностей, постає питання: до якої України вони нас ведуть? України майбутнього чи України минулого? Адже погляд на гендерні питання не йде осібно від усього спектру бачення країни. Яку сферу не візьми, неможливо не помітити слона в кімнаті у вигляді питання гендеру. Рухатися в бік демократії, не бачачи основних процесів, які в демократії нині відбуваються, не вдасться. Тим більше ці процеси надто масові та стрімкі, щоб оминути Україну. Тому й пані Верещук, й іншим діячкам залишається лише інтегрувати їх у свою політику.
