Фото The Guardian
Для України, де вже 7 років не можуть ратифікувати конвенцію проти насильства над жінками, рішення омбудсмена про дискримінаційні вчинки щодо чоловіків має звучати як голос з іншої планети. Або, власне, навпаки, як єдине можливе й мудре рішення.
Насправді, без жартів, було би дуже цікаво побачити соціологічні дані щодо ставлення українських громадян до офіційного визнання певних заходів такими що порушують закон проти ґендерної дискримінації і дискрімінують чоловіків. Але в Україні немає ані притомного ґендерного законодавства, ані докладних соціологічних досліджень на цю тему, та й саме лише поняття ґендер викликає такі судоми, що деякі групи активних громадян закликають скасувати посаду Урядової уповноваженої з питань гендерної політики, називаючи теперішню омбудсман — «гомокомісаршею». Тому можна лише припускати, що швидше за все, рішення за захист дискримінованих чоловіків дістало б неабику підтримку українського населення.
Утім, це все лише припущення й розмірковування, причиною для яких виявилось цілком реальне рішення. Тільки не в Україні, а в Швеції, де наприкінці минулого року омбудсмен з питань рівності оголосив результати піврічного розслідування щодо музичного фестивалю Statement.
Фестиваль виник з ініціативи шведської акторки і коміка Емми Ніцкаре (на фото) як реакція на зростання випадків насильства і сексуальних домагань на музичних фестивалях. У 2017 році лише під час найбільшого шведського музичного фестивалю Bravalla було зафіксовано 4 зґвалтування і 23 випадки сексуальних домагань.
Statement зібрав понад 46 тисяч фунтів завдяки краудфандинговій кампанії під гаслом: «перший у світі великий музичний фестиваль лише для жінок». Таким чином, фестиваль, виконавицями, відвідувачками, охоронницями, тобто всіма учасницями були лише жінки — точніше всі, крім чоловіків, які визначають себе чоловіка згідно з уродженою біологічною статтю, — зібрав близько 5000 гостей, феєрверк щастя і позитивних емоцій.
Одразу по завершенні фестивалю велика стаття в New York Times опублікувала добірку радісних схвильованих відгуків. Відвідувачкам і учасницям ішлося про забуте під час фестивалів відчуття безпеки і свободи, про атмосферу взаємної підтримки, легкості та прийняття.
Однак проголошене у грудні рішення шведського обмудсмена з питань рівності виявилось неабиякою ложкою дьогтю у бочці захопленого меду. Попри те, що фактичного порушення законодавства не було виявлено (а, відповідно, не було ніяких штрафних санкцій), омбудсмен наголосив, що заяви організаторок фестивалю «знеохотили певну групу від відвідування події», таким чином порушивши шведське законодавство, яке забороняє дискримінацію людей за ґендерними ознаками. «Звісно, ми вважаємо, що сексуальні домагання, особливо під час фестивалів, є серйозною проблемою. Ми сподіваємось, що будуть зроблені спроби це виправити. Однак ці спроби не повинні порушувати закон», — заявив прес-секретар омбудсмена.
Організаторки відповіли постом у фейсбуці: «Шкода, що те, що для 5000 жінок і трансґендерних людей виявилось фестивалем, який змінив життя, змусило кількох цисґендерніх чоловіків втратити контроль. Успіх фестивалю Statement показав, що саме це нам і потрібно і рішення омбудсмена не змінить цього факту. Інших коментарів у нас немає, Ми надто зайняті творенням змін у світі».
Швидше за все, хвилі реакцій на це грудневе рішення почнуть підніматись, коли святкову амнезію змінить політична активність, але вони обов’язково будуть, адже важливість цього рішення шведського омбудсмена є не меншою для руху боротьби за ґендерні права, аніж рух #meetoo.
Фактично, рішення омбудсмена є єдино можливим і справедливим у країні, де до ґендерної рівності (і поваги до законів загалом) ставляться дуже серйозно. Якщо дискримінація є непримустимою, то її не можна застосовувати до жодної з груп людей, навіть коли це дискримінація не на рівні дій, а лише на рівні інтенцій. Виключати зі суспільних, політичних чи культурних процесів або обмежувати до них доступ не можна ні для кого, базуючись на ґендерних ідентифікаціях людини чи групи людей.
Воно також підкреслює і виводить на поверхню суспільної уваги парадокс того, як рухи чи заходи, по-суті, захисні й неагресивні, спрямовані на підтримку і створення просторів безпеки для переважно загрожених і дискримінованих груп (тут — жінок на музичних фестивалях), цілком можуть перетворюватись на акти виключення. Тобто те, що мало би бути інструментом боротьби з нерівністю і дискримінацією стає черговим інструментом створення «зворотньої» нерівності. Процеси, які мали би підкреслювати необґрунтованість і неприпустимість приписувати групам людей певні сутнісні характеристики за ґендерною ознакою (приміром, «баби — дури» або «всі жінки мають певну жіночу логіку, а тому їхня відмова від сексу насправді відмовою не є») самі потрапляють в пастку подібних узагальнень («всі чоловікі потенційно агресивні й небезпечні»).
Утім, тут дуже важливо спитати себе: чи існують в подібних ситуаціях інструменти безпекові, але не репресивні? Як захистити людей (всіх людей) від небажаної тілесної чи фізичної близькості, вже не кажучи про сексуальне насилля, не сегрегуючи потенційно агресивних персонажів, до того, як це насилля вже станеться?
Згаданий вище фестиваль Bravalla, той, де сталося 4 зґвалтування, не зміг віднайти гідної відповіді на це питання, хоч мав і достатньо охорони, і проводив акції на кшталт браслета з написом #TafsaInte (Не мацати), який могли вдягати всі охочі. І тому цього року він просто не відбудеться.
Чи подібними за своїм дискримінаційним потенціалом є фестивалі «лише для жінок», які є виявом солідарності, та, згадувані організаторками клуби «лише для чоловіків», які були і залишаються виявом статусної вищості? Де пролягає межа між виправданим захистом, необхідним нападом і агресією як виявом влади і сили?
Загалом, рішення шведського омбудсмена, подібно до кампанії #meetoo, оприявнило певну філософсько-правову дилему: необхідність давати раду з віртуальним, тобто нереальним або недоведеним — з намірами, тобто з можливостями, які мають високу ймовірність реалізації, але ще не відбулись; а також з подіями, довести реальність і правдивість яких засадничо неможливо.
Чи є імовірність зазнати сексуального насилля під час фестивалю менш важливою, ніж сам факт сексуального насилля? Чи є зґвалтування менш реальним, якщо його неможливо довести звичними правовими інструментами, тобто додатковими свідченнями і доказами? Що робити з розривом, який утворюється між наміром і дією, можливим і реальним і в який можуть пролізти (і пролазять) маніпуляції, брехня і боротьба за владу?
Використання інструментів агресії та дискримінацією для боротьби з агресією доводить лише те, що в рамках логіки наявної системи, яка будується на владі й підпорядкуванні, інші інструменти не дієві, а ці — лише продовжують життя системи.
Має відбутись реальне диво, певний системний квантовий стрибок, який би уможливив успішну боротьбу з нерівністю без застосування сили, рівні права й можливості для всіх без насилля і опору. Тим часом, різноманіття спроб буде зростати, а з ними — і надія на зміни.
Катерина Ботанова, для 50%
