Світлану Войцеховську називають «сірою кардиналкою» партії «Фронт змін». Сама депутатка це заперечує, жартуючи, що якщо вона й кардиналка, то біла. Проте нам у цьому визначенні йдеться не про інтриги й управлінські ігри, а про авторитет Войцеховської, її впливовість і знання процедур, за якими приймаються державні рішення.
Завдяки її наполегливості з’явилася посада Урядової уповноваженої з гендерної політики, вдалося скасувати заборонені професії для жінок і прийняти закон про рівні права жінок і чоловіків у війську. Під час розмови Войцеховська багато всміхається, активно жестикулює і ставить інтонаційну «крапку» в черговому реченні, зі сміхом ловлячи тополиний пух, що залітає на терасу ресторану.
50% розпитували політикиню про те, як їй вдається лобіювати гендерні ініціативи, чому в Україні так бояться слова «гендер», навіщо потрібна жіноча солідарність і хто винен у тому, що Рада досі не ратифікувала Стамбульську конвенцію.
Світлана ВОЙЦЕХОВСЬКА – народна депутатка України. Має педагогічну освіту, була вихователькою в дошкільних закладах, заступницею директора з виховної роботи в педучилищі, бібліотекаркою. Працювала в Міністерстві економіки та в Міністерстві закордонних справ. Була виконавчою директоркою і головою правління ЗАТ «Наше радіо», начальницею управління зв'язків із громадськістю та ЗМІ Національного банку України, обіймала посади голови Наглядової Ради «Ощадбанку» та «Укрексімбанку». Очолювала секретаріат голови Верховної Ради України, керувала апаратом прем’єр-міністра, а також була керівницею секретаріату політичної партії «Фронт змін». У 2014 році обрана до парламенту від цієї партії. Є головою підкомітету з питань законодавства про статус народного депутата Комітету Верховної Ради України з питань регламенту та співголовою міжфракційного об’єднання «Рівні можливості».– Пані Світлано, ви прийшли в політику з комсомолу. Як так сталося, чому обрали такий шлях?
– А може, варто почати не з комсомолу, а з дитинства? Я була досить самостійна дитина. Мої батьки одружилися дуже рано, вони були студентами, я виростала з ключем на шиї. Ніколи питання, чи ти хлопчик, чи дівчинка, у нашій сім’ї не виникало. Мені завжди говорили: «Ти можеш усе». Я була маленькою лідеркою у класі. Після інституту мені запропонували викладати в сільськогосподарському технікумі, де навчалися переважно доньки агрономів, голів колгоспів – солідні такі дівчата… Пригадую, як ми поїхали в якийсь колгосп збирати ягоди. Я тоді важила 47 кілограмів, і от приходить голова колгоспу й питає: «Так, хто у вас тут старший?». Дівчата стоять такі великі й червонощокі, і тут я така виходжу… Попрацювала пару місяців викладачкою, а потім були збори, де мене обрали секретарем комітету комсомолу. А ще через рік – секретарем райкому комсомолу. Так почалася моя кар’єра.
– І чому вас навчили в комсомолі?
– Після обрання мене покликала керівниця й каже: «От вам довірили такий пост, у вас більше тисячі дівчат і хлопців, у вас мають бути правила. Ви завжди повинні бути відповідно одягнута, причесана, а ваша поведінка завжди має бути відповідною».
– Ви зараз теж кажете тим жінкам, хто приходить у вашу партію: «От прийшла в політику, тож завжди маєте бути гарно одягнута…»?
– Ні, я про одяг і зачіски не говорю. Це само собою. Зачіску я роблю кожного ранку, це обов’язково, бо ти не можеш розтріпана і зачухана йти до людей і говорити про щось важливе.
Я обов’язково говорю молодим дівчатам, що перше, що має бути, – це ваше бажання і характер. Хтось може бути менеджером і управляти компанією, а хтось більше виконавець. Знайди, що можеш ти, виховуй в собі ті речі, яких не вистачає. Ще потрібно бути готовою до того, що частину свого життя мусиш покласти на роботу. Якщо ти просто ходиш у офіс із 9 до 18, то це не працює…
Ви можете не повірити, але мені найважче дається спілкування із людьми. Тому що люди не завжди тебе чують. Не всі так думають, як думаєш ти, і це твоє завдання – знайти саме ті слова….
При цьому я можу похвалитися тим, що мені завжди вдавалося формувати команду. Я знаходила тих людей, які однаково зі мною думають і можуть працювати, це важливо. Я завжди підкреслюю, що мій успіх – це лише тому, що в мене є класні підлеглі й команда. Пів нашої фракції – це ті, хто прийшли у «Фронт змін» у 2007 році…
– Можна сказати, що ви їх виховували?
– Так, тому що молодь приходила зовсім зелена. Ми ж тоді набирали не тих людей, які давно були в політиці, а тих, хто хотів щось змінити. Я можу їх на пальцях зараз перерахувати. Той же Валерій Лунченко, який у 2000-му очолював партійний осередок Закарпатської області. Він взагалі приїхав з-за кордону, така дитина була, 20 років. Він один із найуспішніших «фронтовиків» і до цього часу. І Степан Кубів, й Іванна Климпуш-Цинцадзе і багато інших – всі наші, з «Фронту змін».
– Ваша партія піде на вибори?
– Не впевнена.
– А ви підете?
– По-перше, це не в моїх звичаях – іти без команди. А по-друге, я вважаю, що життя поза парламентом існує, і це не основна мета моєї діяльності. Поживемо – побачимо.
– Коли людина приходить у політику, в неї є багато шансів наробити помилок?
– Звичайно. Політика – це колективна справа, і ти не завжди можеш прийняти те рішення, яке вважаєш справді потрібним. Ти мусиш грати в командну гру.
– Як окрема людина може вплинути на прийняття колективного рішення?
– Колективні рішення – це рух від маленького кола до великого. Шлях до спільного рішення – це гуртувати навколо себе людей і знайти спільну мову з тим, хто найстарший. Із вожаком.
– Треба отримати добро?
– Хоча б почути «бався». Так було із жіночим крилом нашої партії. Коли ми з Лілією Гриневич говорили, що потрібно створити жіноче крило політичної партії «Фронт змін», нам спочатку відповідали: «Та нащо воно вам треба?». Але факт: у нас уперше в українській політиці було створене жіноче крило – ще в 2007 році. І виявилося, що це хороший інструмент для гуртування однодумців, яким можна користуватися, і в якому є потреба.
У Раді потрібно розширятися, не можна бути однією жінкою в партії і цим гордитися. Якщо ти є, і можеш протягнути руку ще одній, а вона – ще одній, то це вже збільшить масу, яка потім лобіюватиме рівні можливості з чоловіками. Бо які б чоловіки не були лояльні до фемінізму, але вони не будуть говорити про різницю заробітних плат чоловіків і жінок, вони будуть говорити про те, що рівність і так є, і що різниця в зарплатах зумовлена не статтю, а кваліфікацією. Без сестринського руху, без підтримки жінки жінкою нічого не вийде.
– Щодо політики, то чоловіки говорять, що мала кількість жінок в органах влади – це теж питання кваліфікації…
– Так, вони кажуть: «А хто вас не пускає в політику? Ідіть…». До мене недавно в парламенті підійшла дівчинка і каже: «Мені сказав депутат Дубневич, що якщо я дівчина, то моє покликання – сидіти вдома і виховувати дітей. А от ви чому прийшли в парламент?». А я кажу: «Якщо так вважає Дубневич і вам це не подобається, то не голосуйте за нього, а я вважаю, що жінка може все». Бо чому чоловік може, а жінка не може?!
Або у ситуації із забороненими професіями. Хто у нас був головним опонентом, коли ми тільки це починали? Чоловіки! Представники профспілок, головний санітарний лікар… Міністр соціальної політики казав мені: «Ти хочеш, щоб жінки тягали шпали?». Ні, я хочу, щоб жінка сама вирішувала, чи тягати їй шпали чи ні. Щоб вона сама вирішувала, а не міністр, який чомусь вважає, що він таким чином захищає здоров’я жінок.
Читайте також: МОЗ скасувало «пережиток минулого» – наказ про заборонені професії для жінок
– Яким чином вдавалося переконувати опонентів щодо скасування списку заборонених професій? Як це відбувалося? Ви приходили до них кожного дня на розмову?
– Я не можу сказати, що я була одна, але треба було постійно повторювати: «А сьогодні знову поговоримо про заборонені професії». Бо до нас 25 років усі говорили, що цей заборонний список – неподобство, а ми за вісім місяців його скасували.
Справді, я ходила мало не кожного дня, писала депутатські запити, виступала публічно, в парламенті, формувала біля себе тих, хто це підтримував – депутатів, депутаток… Уляна Супрун нам дуже допомогла. Дуже важливо, що вона була на нашому боці. У цьому списку були зовсім дурні приклади. Наприклад, що жінка не може відрубувати голови червоної риби. А білої? Або жінка не повинна працювати в нічні зміни. А в лікарнях у нас хто працює? А на касах у магазинах?..
Треба також віддати належне прем’єр-міністру Володимиру Гройсману, він дуже допомагав просувати усі гендерні питання. Ще коли був головою Верховної Ради, саме завдяки його позиції була прийнята квота в 30% на місцевих виборах. І те, що була введена позиція гендерної уповноваженої теж.
– Це була ваша ідея?
– Так. У нас працює міжфракційне об’єднання «Рівні можливості», де є чотири співголови – Марія Іонова, Олена Кондратюк, Альона Бабак, я. І серед них я єдина, хто працювала у всіх сферах влади, тож розумію, як це все процедурно влаштовано. Тому я запропонувала дівчатам це зробити, пояснивши, що парламент приймає закони, але виконує їх уряд, тож якщо в нас не буде цієї логічної зв’язки, ми не зможемо жодну ідею довести до реалізації.
І тоді ми пішли до Володимира Борисовича Гройсмана, пояснили цю думку і запропонували створити посаду уповноваженої з гендерної політики, яка б могла зорганізувати функціонал по всіх міністерствах. Так з’явився наказ уряду про призначення заступників міністрів з європейської інтеграції й гендерної політики, гендерних радників. Це дало змогу прийняти закони щодо криміналізації домашнього насильства, внести зміни до закону «Про військовий обов’язок і військову службу» для забезпечення рівних прав жінок і чоловіків під час проходження військової служби. Це взагалі був неймовірний прорив…
– Яким був шлях до цих досягнень?
– Ми ходили в уряд і пояснювали, чому це нам треба. Звичайно, всього було. Коли йшлося про жінок-військових, то нам казали: «Що вони будуть тут робити, своїми спідницями трясти?!». Але 2014 рік таки змінив свідомість. Як жінки пішли на фронт, то вже не було аргументів, що вони цього не можуть. І це був плюс, бо коли ми почали говорити, що треба цих жінок зробити видимими, бо ж несправедливо, коли снайперки оформлені куховарками, то це працювало як залізний аргумент. По суті, всі зміни, які нам вдалося внести в законодавство, були вже такими, що відбулися в реальному житті. Ми просто приводили папери у відповідність до реалій. Тому тут ми повністю на боці здорового глузду.
Читайте також: Законопроект 6109: Коли жінки матимуть в армії рівні можливості з чоловіками?
Мені дуже подобається працювати з депутатами та депутатками з МФО «Рівні можливості». Попри те, що ми всі достатньо різні, маємо різні політичні погляди, але питання гендерної рівності для нас головне. І ми поділили між собою напрямки, які кожна з нас курує. Тут я знову ж таки повертаюся до сестринського руху. Якщо в Україні не буде такого сестринського руху, як в Америці, ми будемо сваритися в парламенті, а чоловіки будуть сидіти і казати: «Давайте, дєвочкі, давайте, а ми посмотрім!»
– Вони так роблять?
– Так, вони дуже радіють, коли жінки між собою сваряться. Так було, коли розглядали Стамбульську конвенцію. Тоді деякі поборниці «традиційних сімейних цінностей» розповідали, що вводити поняття гендеру в законодавство – це пропаганда гомосексуалізму. А ми доводили, що це насамперед захист жінок, і не лише в Україні, а й за кордоном. Тому що це створює систему мережі захисту жінок у міжнародному праві. Але про це ніхто не чув. Це такий абсурд з тими сімейними цінностями… Особливо коли за них виступає депутат Ігор Мосійчук, який п’ять разів був одружений…
– Чому в Україні так бояться слова гендер?
– Не бояться. Просто питання гендеру – це така ж сама зброя політичної боротьби, як і все інше. Консервативні релігійні цінності використовуються як інструмент не тільки в Україні. Можна брати цю концепцію, йти на вибори і знаходити свою електоральну нішу, яку лякати словом гендер у надії, що не кожен виборець полізе дивитися в словник, що ж це слово направду означає.
– Коли ви говорите про сестринство, то видається, що це для вас інструмент для формування кола однодумців…
– Частково, так. Але частково. Бо коли я говорю про сестринство, я говорю радше про громадянське сестринство.
Коли я тільки прийшла в парламент і почала працювати з громадською радою, то зіткнулася з тим, що громадянське суспільство, яке працює в цій ніші, влаштувало мені іспит. Говорили, що я на цьому не розуміюся, питаннями гендеру ніколи не займалася…
Я це до чого веду: важливим є не те, скільки хто років займається гендером, а нарешті об’єднатися разом і провести ті зміни, які нам потрібні. Громадянському суспільству потрібна влада для реалізації важливих рішень. І коли представники влади самі приходять, щоб зробити і підтримати ті самі ідеї, то говорити їм, що вони не в темі – може, зайве?
Або ось вам приклад із квотами. Коли в минулому році відбувалася акція «Жінкам владу – жінок у раду», ми перед цим зустрічалися із громадянським активом і казали: «Дивіться, дівчата, можна вимагати хоч і 100%, але є, по-перше, політична реальність, а по-друге, якщо ми хочемо мати результат, то давайте підемо потихеньку. От ми внесли у Виборчий кодекс 30%, давайте будемо його проштовхувати». Думаєте нас хтось послухав? Ні! Акція пройшла під гаслом, що треба 50% народних депутаток! А далі ми приходимо до спікера ВР Андрія Володимировича Парубія і кажемо: «От нам треба квоти». І танцюємо і співаємо, і в двері стукаємо. А він у відповідь: «Так, я не зрозумів, а ось виступали тут інші дівчата і казали про 50%, так ви ж розберіться!».
Читайте також: «Вимагай більшого!»: як проходила акція «Жінкам владу, жінок – у Раду!»
Треба діяти злагоджено і поступово – інакше не працює! Так, це складно, але не неможливо. Мені казали, що не можна змінити закон про освіту і ввести гендерні компетентності. Але я ж це зробила!
Читайте також: Звіт МФО Рівні можливості 7 ухвалених законів та 10 кроків із забезпечення гендерної рівності
– Що для цього довелося пройти?
– 125 робочих груп у комітеті. Висидіти на всіх, вислухати все, піти на поступки, коли мені казали: «Ні, ми не хочемо тут слова «гендер», давайте напишемо «рівні права і можливості». Добре, але ж все одно вислів «гендерна компетентність» у законі є. Я пішла на поступки у п’ятьох статтях, де написано про рівні права і можливості, але серед дев’яти основних компетентностей таки є гендерна.
Я коли йшла в парламент, написала для себе ті завдання, які повинна була виконати. І одне із завдань – це було прийняття стратегії гендерної освіти й просвіти.
Щоб виховати нових учнів, треба спочатку виховати нових учителів. Стратегія є, її починала писати ще Інна Совсун, коли була заступницею міністра. Причому, вона писалася за участі громадськості й вчених, навіть пройшла урядовий комітет, але до уряду так і не дійшла. Була відкликана міністерством…
– Як ви реагували, коли міністерка освіти Лілія Гриневич відкликала стратегію?
– Негативно. Ми з нею дуже жорстко поговорили. Я вважаю, що політична доцільність інколи полягає в тому, що треба поступитися кар’єрою, щоб виграла країна. Для мене це не лише слова.
– У вас були такі виклики в житті, що доводилося йти на подібні жертви?
– Так, мене мало не виключили з партії, коли розглядали Стамбульську конвенцію. Половина фракції мене активно не підтримувала. Ви ж знаєте позицію одного з лідерів партії… Тоді були дуже жорсткі розмови.
Читайте також: Зоряне небо над головою і рускій мір всередині нас
Урятувало те, що в мене і в партії, і у фракції є декілька переваг. По-перше, я з 2004 року працюю з лідером. Я не маю на нього впливу, але можу йому говорити, а він може мене почути. І потім – за ці довгі роки ми дуже добре одне одного вивчили. Він знає, що я ніколи не підведу, не скажу дурницю, не зроблю так, що постраждає його імідж або імідж партії.
По-друге – репутація. Якщо я відстоюю якісь ідеї чи інтереси, то я їх відстоюю з ідеї й переконань, а не з вигоди для себе. В мене така незаплямована репутація, що тільки Мустафа може її зіпсувати, написавши, що я «сірий кардинал», але це неправда. Я білий кардинал.
– Кардиналка!
– Звісно, кардиналка. До речі, фемінітиви – це та перемога, якої ми досягли, зараз їх включено в український правопис, і нова редакція правопису затверджена урядом.
Коли на початку я розмовляла з колегами про фемінітиви, вони не те що сміялися, вони мене дражнили. Звісно, фемінітиви ще якийсь час будуть сприймати з іронією, бо є побутова звичка, а побутова звичка ламається важко. Але багато країн вносять аналогічні правописні зміни. Он в Австрії навіть гімн змінили – ввели фемінітиви!
– Ми теж змінимо? Будемо співати «І покажем, що ми сестри, козацького роду»?
– А чому ні? Ми так і співаємо!
– Стамбульська конвенція – що відбувалося за лаштунками цієї (не)ратифікації? Вам вдалося переконати лідера вашої партії?
– Ні. Насправді дуже багато політиків проти питання гендеру і Стамбульської конвенції. І те, що експрезидент зробив заяву на Жіночому конгресі, закликавши парламент ратифікувати конвенцію, для них це було шоком. Одна з причин такого спротиву – це вплив і близькість до релігійної громади.
Читайте також: Звернення Жіночого конгресу: Протистояти антигендерній кампанії – це протистояти скрєпам
Натомість я великий противник того, щоб будь-які релігійні організації втручалися в діяльність держави. Я не атеїстка, але Україна – світська держава, Рада Церков має займатися справами церкви. Або давайте змінимо Конституцію, і Рада Церков буде приймати державні рішення. Бо хто така для мене Рада Церков? Я можу піти до свого священника, поговорити з ним, але це моя справа, це духовні речі. І який сенс мені йти радитися щодо того, приймати той чи інший законопроект чи не приймати?! Для мене така позиція свідчить про те, що люди просто шукають причину, щоб не прийняти рішення, і я розумію чому. Частина депутатів, із якими я говорила, казали: «Я не можу за це голосувати, я мажоритарник із Західної України, і ти розумієш, як на мене подивляться виборці, а священник мене буде проклинати в кожній проповіді з ранку до ночі».
До речі, ми з МФО «Рівні можливості» провели декілька зустрічей із Радою Церков, пояснювали, чому це важливо, що домашнє насильство – це величезна проблема в Україні, що Стамбульська конвенція дає можливість правового захисту жінок за кордоном, і що там мова не лише про жінок, а й про дітей, людей із інвалідністю, гомосексуалів… Порозмовляли як глухий із німим.
– Як ви думаєте, чому наше суспільство виявилося настільки гомофобним?
– А як інакше? Як нас виховували в школі? Хіба нам хтось говорив про рівні права? Ні! Тож це все система виховання плюс Московський патріархат.
Коли я працювала на «Нашому радіо», про мене в медіабізнесі казали, що я «голуба мама». Бо частина команди були гомосексуалами. Ну то й що? Це був найкращий колектив, із яким я працювала, ми дружимо до цього часу, хоча минуло майже 20 років. Тому я завжди найбільш затятим товаришам кажу: «Слухай, а якщо завтра твій син або донька прийде і скаже, що вона інша? Ти що, перестанеш любити свою дитину?» – «Ні, у мене такого не буде». Дуже смішна відповідь.
– Зараз «антигендерні рухи» пропонують скасувати посаду уповноваженої з гендерної політики і ввести уповноваженого з питань сім’ї. Як ви ставитеся до цієї ініціативи?
– Побачимо, що воно буде. Ці речі необхідно було закріпити на рівні закону, але, на жаль, не встигли. Зараз прийде нова влада, не буде в нас гендерно чутливого прем’єра, прийде хтось, хто скаже: «Та нащо мені ваш гендер, нехай будуть сімейні цінності!».
Читайте також: В Україні активізувалися антигендерні рухи. Вони вимагають звільнити гендерну уповноважену
– Є така загроза?
– Є. У нас навіть якщо закон є, то існує загроза відкату. А якщо це на рівні наказу чи рішення Кабінету Міністрів, то це сьогодні є, а завтра немає.
– А чому ви, як депутатка, не виступили з такою законодавчою ініціативою, щоб закріпити гендерну уповноважену в законі?
– Це питання етики. Йдеться про механізм, за яким функціонує Кабмін, і подавати до нього правки будучи депутаткою, це не зовсім політично правильно. Є уряд, є прем’єр – це поле їхньої ініціативи.
– Ви справляєте враження людини, яка знається на правилах і стежить за їх виконанням. Зараз у сучасній політиці немає такого запиту на правила, натомість є запит на їх порушення, це сприймається як виклик, креативний підхід. До чого це призводить, на вашу думку?
– До хаосу. Усе має працювати за певними процедурними правилами, за регламентом, за протоколами. Це той стержень, без якого держава розвалиться. У кожного є свої функції, їх треба знати, розуміти долю кожного документа, кожної заяви, кожного політичного руху, що ти робиш.
– Звідки у вас це знання?
– У мене велика управлінська школа: це і ще радянська партійна школа – я ж перед 90-ми працювала у Дніпровському райкомі партії Києва, потім Мінекономіки, Нацбанк, МЗС, Секретаріат Голови Верховної Ради України і Апарат прем’єра, де я була керівником. Це якраз ті посади, які передовсім вимагають дотримання процедур.
– А вдається це зараз передавати молодим?
– Ні.
– Ніхто не хоче вчитися?
– Вони вважають, що це непотрібно, що машина працює сама по собі. Але це не так. Я можу це точно сказати. Головне в державному управлінні – знати, як зателефонувати до того, хто має щось зробити. Це управлінське правило – правильно делегувати завдання. Бо можна ж не тому делегувати і ходити по колу…
І ще коли говорять про нові обличчя у владі, то я лише за. Але мусять лишитися і старі обличчя. В кожній державній машині мають бути люди, які пам’ятають, що було. Це інституційна пам’ять державного управління. І якщо її немає, то можна не знайти кінців вчорашніх рішень, і знову-таки ходити по колу й щоразу вигадувати велосипед.
– З вашим розумінням процедур ви маєте бачити, на якій ділянці відбувся збій і чому, наприклад, президент пообіцяв Стамбульську конвенцію, але її так і не ратифікували?
– По-перше, йому, мабуть, було не до цього, в нього були інші справи. По-друге, це не було його політичним завданням. І по-третє, не було тієї людини, яка б несла за це відповідальність. Десь воно збилося на якомусь рівні: хтось не підготував… Ви ж знаєте, що в нас середня ланка найбільше може саботувати виконання розпоряджень, незалежно від того, яка позиція президента. Може просто «не кивнув».
– Такого багато в нашій політиці – кивнути, моргнути?
– Звичайно! У кожній політиці. Знаєте, чим ми відрізняємося від західних суспільств? Політика так само брудна, але там працює закон, а у нас – ні. У всіх країнах колишнього Радянського Союзу виконання закону – це соромно, не по-пацанськи. І це закладено в свідомості кількох поколінь: закони існують для того, щоб їх обходити. Ніхто не любить платити податки, люди отримують неофіційні доходи, а потім скаржаться, що пенсія маленька…
Закони взагалі прийнято звинувачувати. Як щось не так в житті – винуваті погані закони. Але не все регулюється на рівні законодавства.
Я хочу запитати, якщо брудно в під’їзді – теж причина в законах? А хто нам не дає мити підлогу? От я вже 10 років мию підлогу в своєму під’їзді. Закочую рукава – і вперед. Одна сусідка побачила, що ми з чоловіком миємо, і почала теж мити. А сусіди з інших шістьох квартир цього не роблять.
– Ви якось сказали, що зазвичай чоловіки дуже складно переживають, коли поряд із ними успішна жінка. Ваш чоловік переймався цим?
– Звичайно! Але він ніколи цього не показував. Мабуть, знав мій характер. Чоловіки насправді все чудово розуміють…
Я зараз дивлюся на свого сина. Завжди у нас якісь няньки були, хтось його водив до школи, бо я не могла і так далі. А зараз він уже дорослий, і я йому якось кажу: «Ой, вибач мені, що я тобі не приділяла достатньо уваги». А він: «Мам, ти що?! Дивися, яка ти в мене!».
– Які правила виживання для жінки в політиці? Як ви вибудовуєте комунікацію з чоловіками?
– Усі політичні лідери подібні один до одного: «Я завжди правий, сам усе контролюю, нікому не довіряю, моя думка остання і вона завжди правильна». Дуже рідко трапляються ті, хто говорить: «Так, вибач, я був неправий». А якщо й скажуть, то щоб ніхто це не почув. Чоловіки не визнають помилок, а чоловіки-політики ще й здебільшого альфасамці: «Я найкращий, найкрасивіший, найрозумніший, я все можу». Для того, щоб з такими порозумітися, треба знайти підхід.
Тут є різні правила. Є політикині, які для цього говорять колегам: «Ви такий класний, ви такий розумний…». А є такі, як я, які приходять і кажуть: «Ви, звісно, молодець, але ось дивіться, тут оце і оце…».
Я вмію вибудовувати комунікацію і не можу сказати, що я пішла звідкись, із кимось ворогуючи. З усіма підтримую зв’язок. Комунікація важлива. І це напрацьовується роками.
– А як вам вдалося вибудувати комунікацію з Яценюком?
– За ці роки ми з Арсенієм Петровичем були в різних ситуаціях. І коли він був дуже високо і навколо нього було широке коло однодумців, і коли прийшли інші часи й ми залишилися буквально утрьох. Так було у 2005 році після Національного Банку, і у 2008 році після високих посад у парламенті. Я була членом команди. Я завжди чесно висловлювала свою думку. Або ти мене слухаєш, або звільняєш, якщо не хочеш чути. А ще я з тих, хто сам приймає рішення. Скажу вам відверто, у нас дуже мало людей, особливо на державній службі, які беруть на себе відповідальність приймати рішення і можуть своє рішення обґрунтувати. Я така. Я беру на себе відповідальність і кажу: «Так, я прийняла рішення, тому що я вважаю так, так і так».
– А було таке, що вислуховували у відповідь «хто тобі дозволив?»
– Було. Навіть крик «Хто тобі дозволив?!», а потім трубку – бах! Але я ніколи не зазіхала на чужу територію. Ніколи. Я чітко розуміла питання відповідальності, кордонів, хто старший у домі…
А ще для мене важливий результат. Якщо беруся за якусь справу, маю її довести до кінця. І для цього я буду приймати рішення сама. Якщо не можу сама, то йтиму до інших і доводитиму, чому ми маємо це зробити. Для мене кожен рік у цьому парламенті – це був маленький результат. Зате я пам’ятаю, як голосували закон про підручники і весь зал скандував.
Леся Ганжа, Вікторія Кобиляцька, 50%
