Даша з дитинства захоплювалася малюванням. Пристрасть до олівця стала професією, а згодом допомогла трансформувати травматичний досвід у творчі роботи.
Даша — ілюстраторка і творча людина. Опинившись в окупації, пережила сексуальне насильство. Спочатку вона мовчала, а потім вирішила говорити, адже це не просто насильство над нею, а ще один спосіб знищення українців та українок, ще один вид зброї під час війни. Вона почала давати інтерв’ю журналістам. А згодом прийшла до думки, що може не тільки говорити про пережите, а й показати це художнім способом — мовою образів.
Якось, їдучи потягом на одне інтерв’ю, дівчина довго не могла заснути, дістала папір та олівець і накидала ескізи, щоб у образах передати пережите. У неї виникла ідея й бажання зробити виставку своїх робіт. Якою буде виставка, Даша ще продумує. Це можуть бути її малюнки, фотографії й частинки реальних предметів.
«Виставка складатиметься з трьох частин. Перша — це сама історія, що трапилася в окупації. Друга — переживання, усвідомлення і прийняття. А третя — трансформація та посттравматичне зростання», — ділиться Даша.
Дівчина демонструє ескізи й розповідає свою історію.
Окупація і крило метелика як символ крихкості
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Даша з хлопцем вирішили їхати з Києва до батьків у село. Думали, що там безпечніше. І опинилися в окупації. Відрізані від світу, без зв’язку та інтернету, вони залазили на горище й дивилися в щілину, як росіяни заходять у населений пункт.
Даша намалювала свої очі й очі батька в щілині, аби закарбувати той момент споглядання.
Коли почалися обстріли, родина сховалась у погребі. Даша інколи починала малювати –– і це трохи заспокоювало.
«Там було темно й дуже холодно. Єдине джерело світла і обігріву — маленька свічка» , — згадує Даша.
Саме її й закутаного в ковдру батька зобразила вона в невеличкому блокноті. А потім до них прийшов чужий поранений кіт, родина намагалася врятувати його, але, на жаль, не вдалося, і Даша теж намалювала цей епізод.
А ще намалювала сусідку, яка скаржиться на те, що відбувається, як вони читають книжки під час вибухів, старе родинне фото і крило метелика як символ крихкості.
Читайте також: Херсонська журналістка пройшла полон і свідчила в Гаазі: історія Анжели Слободян
У часи особливої безнадії, коли від гучних вибухів здригалася земля, було страшно й незрозуміло, чи виживеш, родина зверталася з молитвою до предків, просячи врятувати родинне гніздо й життя нащадків.
«Зараз це здається смішним і неправдоподібним, а тоді ми вірили в силу предків. Адже це не тільки наш будинок. Там жили бабусі, дідусі, кілька поколінь. Я хочу зібрати старі фото предків і зробити колаж. Адже в той момент нам здавалося, що сила родини допомогла нам вижити», — ділиться Даша.
Даша говорить, що під час окупації батьки взяли на себе побут: мама готувала, тато рубав дрова. Тобто робили якісь звичні речі, необхідні для життя.
«Я не могла нічого робити. Сиділа й дивилася в одну точку. Інколи малювала, інколи читала. Коли бралася щось робити, все валилося з рук. Я дуже вдячна батькам, що вони все тримали на своїх плечах. І ось ідея наступного малюнка така, що батько тримає будиночок наді мною. Я — маленька, а тато — великий. Це мій дах, моя опора. А потім уже я його оберігаю, тримаю над ним цей будиночок. Адже не хочу, аби він переживав за мене», — розповідає ілюстраторка.
Завмерти, аби вижити
А потім окупанти почали ходити по хатах. У Дашиної родини викрали автомобіль, розмалювали рашистськими знаками й каталися на ньому. Одного разу заявили, що з будинку Даші зафіксовано виклик. Чотири години проводили допит, погрожували розстрілом і для того, аби ще більше налякати, прострелили стелю.
«Хочеться зафіксувати слід від кулі, — каже дівчина, — можливо як фото, або ще якось. Це реальний доказ і нагадування про злочини росіян».
Одного дня росіяни приїхали на батьковому автомобілі по Дашу. Дівчина зобразила цей момент на малюнку: вона сидить в авто з шапкою на очах, а навколо очі й підпис: «Повернусь! Повернусь?»
«Фізично я нічого не бачу, але розумію, що зі мною буде. Я батькам сказала, що повернуся, хоча сама не була в цьому впевнена», — пригадує дівчина.
Два дні поспіль російський командир вивозив Дашу в одну з сільських хат. Про те, що відбувалося там, дівчина воліє не згадувати. Вона завмирала й хотіла лиш одного — вижити. Вдома вона не зізналася, що з нею сталося. Жах закінчився, коли росіяни вийшли з села і родині вдалося виїхати.
Початок відновлення
Коли Даша виїхала до Ужгорода, емоції, які до цього завмерли всередині, почали виходити назовні. Були сльози, істерики й бажання заховатися.
«Було відчуття ніби я перебуваю всередині якоїсь скляної колби. Тобто я бачу світ, але не можу з ним взаємодіяти, ніби заблокована», — згадує дівчина.
Часом хотілося сховатися в якусь невелику закриту місцинку, наприклад, під стіл, уявити себе маленькою дитиною в халабуді. Її хлопець сфотографував момент, як вона лежить калачиком під кухонним столом. Цей момент теж хоче відобразити у виставці.
Читайте також: Сексуальне насильство, пов’язане з війною: 80% допомоги постраждалим надають громадські організації
Вона багато гуляла й була наодинці, а потім дізналася, що в музеї архітектури та побуту проводять курси з вишивки.
«Я давно мріяла щось таке зробити. Там навчають відтворювати старовинні орнаменти. Я почала вчитися й вишивати бойківську сорочку. Я зрозуміла, наскільки в нас багата і об’ємна культура. Коли ми перебували в підвалі в окупації, то я відчула зв’язок із предками, а під час вишивки — зв’язок із усіма українцями. Це був момент усвідомлення ідентичності й початок мого відновлення. Я вже почала щось робити, а не просто гуляти», — ділиться Даша.
Підтримати інших
Поки Даша була в тихому Ужгороді, здавалося, ніби стан стабілізувався, але повернувшись у Київ, зрозуміла, що таки потрібна допомога фахівців.
«Я почала відчувати тривогу та стрес. Коли побачила програму з реабілітації, зареєструвалася на неї. Там я зрозуміла, що не одна така, що жінки, які постраждали від сексуального насильства, активні у своїй сфері, волонтерять, дають інтерв’ю. Займаються з психологами. Тобто ніхто не забився в куток і не страждає. Жінки займають активну позицію – і цим вони мене дуже надихнули. Я зрозуміла, що теж так хочу. Для мене ніби відкрився новий світ», — розповідає художниця.
Даша говорить, що для неї стало важливим говорити публічно про цей вид воєнних злочинів.
«Мені важко кожного разу повертатися туди. Але з часом стає легше. Я ніби кожного разу відпускаю частинку болю. Це для мене теж цілющий процес. Тепер я сприймаю цей досвід уже як факт. Вважаю, що не варто чекати, доки за нас хтось щось зробить. Треба, щоб кожен і кожна внесли свою лепту», — міркує активістка.
Даша почала співпрацювати з громадською організацією SEMA Україна. Вона вже не тільки рятувала себе, а й брала участь у акціях, спрямованих на порятунок інших.
Читайте також: В Україні почнуть виплачувати грошову допомогу постаждалим від сексуального насильства
Момент трансформації й перетворення болю на силу Даша хоче показати за допомогою залишків від плакатів, з якими виходили на підтримку полонених.
«Ми виходили на акцію з жінками з SEMA Україна на підтримку цивільних жінок, що перебувають у полоні, в катівнях. Це був перфоманс, під час якого ми розірвали ці плакати, таким чином показали, що хочемо, аби ті жінки теж розірвали кайдани й вийшли на волю. Я хочу відобразити це у виставці, адже це вже не просто особиста історія, це вже підтримка жінок, які переживають подібне», — розповідає Даша.
Звільнити тіло від болю
«Мова образів — це мова підсвідомого», — каже психологиня Катерина Гуріна, яка працює з жінками, що постраждали від сексуального насильства під час війни.
Катерина сама пережила насильство, тому на власному прикладі знає, що можуть відчувати жінки і як можна допомогти пережити цей травматичний досвід. Коли звільнили Київщину, вона дала оголошення, що може на волонтерських засадах працювати з постраждалими. А згодом її запросили до організації «Елеос-Україна», яка співпрацює з Генеральною прокуратурою й надає допомогу тим, хто пережили сексуальне насильство та виїхали з деокупованих територій. Зокрема надають шелтери для проживання, а також комплексну допомогу.
Катерина Гуріна працює як емоційно-образна терапевтка. Вона говорить про те, що арттерапія та інші проєктивні методики допомагають вивільнити неусвідомлені почуття та емоції.
«Постраждалі часом не хочуть занурюватися знову в пережитий досвід. А проєктивні методики допомагають вивільнити цей біль, допомагають тілу виразити те, що в ньому застрягло. Адже тіло пам’ятає навіть те, що розум відкидає й хоче забути», — пояснює експертка.
Творчість може стимулювати посттравматичне зростання особистості. «Коли людина переживає травму, працює над собою, а потім починає робити щось для інших людей, це стає фундаментом для неї. Вона може спертися на цей досвід, бути корисною, створювати якісь творчі роботи. Тоді травма стає не руйнівним компонентом, а засобом особистісного зростання», — вважає Катерина.
Будь-який вид творчості може бути цілющим
Експертка говорить, що заявляючи про себе, як про творчу особистість, постраждалі можуть вийти з вразливого стану, коли здається, що весь світ проти них.
«Часто люди, які пережили травматичний досвід, відчувають сором і провину. Вони хочуть, щоб про це ніхто не дізнався, бо раптом щось люди скажуть, що вже сприйматимуть їх якось не так. Тому краще помовчати, а воно само пройде. Але само воно не проходить, адже будь-що може стати тригером навіть через 10-15 років. А коли людина говорить про свій досвід, зокрема й за допомогою творчості, то отримує співчуття, підтримку, відбувається обмін енергією», — говорить Гуріна.
Катерина Гуріна зазначає, що будь-який вид творчості може бути цілющим. Навіть для тих, хто не має до цього здібностей. Навіть малюнок, який потім можна розірвати, допомагає вихлюпнути свої емоції.
А ще творчість допомагає ідентифікувати себе по-іншому.
«Людина по-іншому себе сприймає. Я — не тільки постраждала від насильства. Я — художниця, письменниця чи співачка. Так, я пережила цей досвід, але не тільки він визначальний для мене. Тепер я переходжу на інший рівень», — каже психологиня.
Творчість для самовираження
У громадській організації SEMA Україна підтримують творчі прагнення жінок. Директорка з комунікацій організації, правозахисниця Людмила Гусейнова зазначає, що говорити про сексуальне насильство під час війни треба різними засобами, зокрема й художніми.
«Журналісти зазвичай хочуть історію конкретної жінки з конкретними подробицями. Часто вони зосереджуються не на самій проблемі сексуального насильства, а на індивідуальних переживаннях. Художні засоби допомагають показати явище загалом», — вважає Людмила.
Як приклад Людмила Гусейнова наводить перфоманс «Нумо, сестри», створений у співпраці з режисеркою Анастасією Агафоновою.
«Відео демонструє, які саме катування можуть бути в полоні і що це стосується багатьох людей. На жаль, ніхто не може гарантувати, що хтось із глядачів чи глядачок не опиниться в такій ситуації», — каже правозахисниця.
За допомогою творчості можна не тільки говорити про проблему, полегшувати реабілітацію, це ще й спосіб отримати зворотній зв’язок і навіть продемонструвати світові, що СНПК як зброя продовжує існувати.
Минулого року в організації «SEMA» вирішили провести благодійний ярмарок. Попросили жінок принести речі, які вони роблять своїми руками. А кошти спрямувати на допомогу тим, хто щойно вийшли з полону чи виїхали з деокупованої території.
«Ми побачили, наскільки талановиті в нас жінки. Одна з жінок, яка вишиває, почула у свою адресу багато слів підтримки. Це так надихнуло її, що вона на наступну зустріч подарувала всім присутнім сувенірні серветки», — згадує Людмила.
Ще одна дівчина в організації розмальовує гільзи з-під боєприпасів, виставляє їх на аукціон, а кошти спрямовує на потреби ЗСУ. Одну з гільз Людмила Гусейнова відвезла в Нью-Йорк, на засідання 68 сесії ООН зі становища жінок. Там вона говорила з трибуни про нелюдські умови, в яких утримують полонених, декого ще з 2017 року. Світ має допомогти їх визволити. А гільза може слугувати нагадуванням.
Використання різних видів творчості як прояв солідарності використовують в інших країнах. Так у Косові жінки, які пережили сексуальне насильство, виготовляють прикраси, і люди, які їх купують, висловлюють свою підтримку.
У кабінеті президентки Косова на чільному місці висить блакитна ситцева спідниця. Напис албанською мовою пояснює: «Ця спідниця пережила дуже страшну історію навесні 1998 року. Дарданія, Пея». Це не просто інсталяція. Експонат уособлює трагедії понад 20 000 жінок, які пережили сексуальне насильство під час війни 1998-99 років у Косові. Одяг однієї з них, жительки міста Пеї на ім’я Дарданія, став частиною мистецької акції, започаткованої десять років тому. Тисячі жіночих спідниць уперше представили на стадіоні Приштини в День незалежності. Потім їх демонстрували в конгресі Сполучених Штатів Америки та в інших країнах.
Від авторки
Даша намалювала листівку для участі в тому благодійному ярмарку. Саме ця листівка стала поштовхом до написання цього тексту. Коли я вперше побачила малюнок, то, мабуть, під впливом інформації про спідниці в Косові мені здалося, що ці птахи ніби з жіночих суконь. Художниця не вкладала таких сенсів. Вона сказала, що птахи — це про свободу і про те, що вони гуртуються, допомагають одна одній і цілеспрямовано йдуть до мети, як в організації «SEMA». Але я подумала, що моє сприйняття теж може бути метафорою. Їх оголили, хотіли зламати, забрати силу. А їхні сукні стали птахами й отримали свободу. Тепер вони сильніші й можуть огорнути крилами весь світ. І це ще одна функція мистецтва — кожен бачить щось своє.
Олена Кущенко
