Ольга Вовченко — очільниця громадської організації «Юстина» із села Количівка. Вона влаштувала операційну в польових умовах, аби рятувати цивільних і військових. Разом із сусідами та власними дітьми готувала їжу для односельців та захисників. У скрутні хвилини, щоб розвантажитися, мила підлогу в будинку, обрізала дерева та троянди в саду. Після закінчення гострої фази бойових дій заснувала громадську організацію для психоемоційної реабілітації жінок та дітей.
Ми поспілкувалися із Ольгою про повномасштабне вторгнення, а також про появу «Юстини» і про важливість підтримки та проговорювання пережитого.
Насичене життя
Ольга Вовченко народилася і виросла в Чернігові. Отримала освіту фельдшерки. Працювала медсестрою Чернігівської дитячої обласної лікарні, а згодом — у хірургічному відділенні поліклініки. Паралельно займалася масажами.
Одного разу, по дорозі на роботу, познайомилася з майбутнім чоловіком хірургом Олегом Вовченком, який на той час закінчував інтернатуру в лікарні. Одружилися, а коли народилася друга дитина, вирішили переїхати до села, поближче до природи. Живуть тут уже понад 12 років. Сама Ольга про переїзд згадує лаконічно:
«Три роботи, двоє малих дітей, будівництво, лежача мама, 50 соток городу, квіткові клумби, 70 кролів, більше 30 курей, коти й собаки, які приблудились. Насичене було життя!».
Після декрету Ольга повернулась на роботу в поліклініку, але вже до фізіотерапевтичного відділення, інструкторкою з ЛФК та масажу. З 2018 року під час відпусток доєднувалась до команди спортивно-патріотичного табору за своїм фахом на волонтерських засадах. Після впровадження реформи у медичному закладі у 2020 році її скоротили.
Ольга продовжувала улюблену справу — робила масажі діткам із патологією опорно-рухової системи, неврології від місячного віку і старшим. А з 2021 року перейшла, як говорить сама, на нову професію домогосподарки за станом здоров’я.
«Ми однозначно лишаємося»
24 лютого 2022 року чоловік Ольги повертався з чергування автомобілем, але вже не сам, а разом із дружиною та дитиною співробітника та двома літніми людьми, які самостійно не могли виїхати з Чернігова. Саме він повідомив Ользі, що розпочалося повномасштабне вторгнення.
Зібрали сімейну нараду, Ольга сказала: «Ми однозначно лишаємося. У нас є певні знання й навички, ми можемо бути корисними на місці».
«Ми розуміли, що наражаємо дітей на небезпеку, але вирішили рухатися в одній упряжці. Родина отримала чіткий інструктаж дій. Діти були підписані. На кінцівках були прізвище, ім’я, дата народження, контактний телефон батьків. Такий же підпис на спині. Я так само була підписана. Після душу підписи оновлювали. Я написала розписку про опіку над дітьми довіреними людьми у разі нашої загибелі. Документи та наплічники дітей були зібрані, наші військові про це знали», — згадує жінка.
Пізніше Ольга не пожалкувала про своє рішення: «Як мінімум одне життя ми врятували, а скільком надали допомогу — взагалі не рахували»
Обладнали в селі операційну
Родина Вовченків вирішила запасатися всім необхідним, поки ще була така можливість. Олег кожного разу, повертаючись із роботи, стояв у довжелезних чергах, щоб купити на той час уже дефіцитні речі (хліб, а також засоби для перев’язки та захисту, медикаменти). Уже перед початком бойових дій в селі через міст до Чернігова не пропускали, тож лишився і працював на місці.
Ольга, розуміючи, що може бути всяке, готувала спеціально обладнану операційну з дотриманням санітарних вимог, наскільки це можливо було зробити в польових умовах.
Місцеві і військові знали, що до Ольги й Олега можна звернутися по медичну допомогу.
Количівку окупувати росіянам не вдалося. Чотири одиниці техніки ворога зайшли в село, але завдяки українським захисникам навічно там і залишились. А саме село обстрілювали щільно та регулярно з декількох напрямків, із уже окупованих сіл — Лукашівки, Шестовиці, Іванівки. Село перебувало в оточенні, ні заїхати, ні виїхати було неможливо. Горіли хати, люди отримували уламкові ураження. Тож роботи Ользі й Олегові вистачало.
Читайте також: Як згуртованість рятувала Добрянську громаду
Рятувати людей доводилося під обстрілами, не маючи жодних засобів захисту — ані касок, ані бронежилетів. Ще більших проблем додавали відсутність світла, газу та зв’язку.
«Ми не знали який день тижня, яка дата. Єдину дату запам’ятала — це 8 березня, коли ми зашивали сусіда Миколу Мехеденка. Вони з дружиною вранці околицями вирішили виїжджати, і машину розірвало. Жінка загинула, а він дійшов до місця, де я його побачила, і разом із чоловіком надавали йому першу психологічну та невідкладну медичну допомогу. Промивали рани, витягували уламки, вшивали судини, накладали пов’язки. У нього було ще й ураження очей, але тут ми були безсилі, тому тільки промили та обмежились асептичною пов’язкою, а наступного ранку наш сусід вже отримував кваліфіковану допомогу у стаціонарі», — розповідає Ольга.
Діти смажили оладки для військових, щоб було відчуття дому
У селі з їжею проблем менше, ніж у місті. У людей морозилки були заповнені м’ясом, грибами фруктами й овочами. Проблеми почалися, коли зникла електрика.
«Звільняли холодильники і морозилки, бо продукти псувалися. Дякую добрим людям, що залишали ключі від своїх домів, так і вижили. М’ясо з морозилок солилося. Те, що вже позеленіло, відмивалося і виварювалося. Те, що зовсім не придатне було для їжі, згодовувалося собакам і котам, які теж хотіли їсти. Перший хліб ми побачили на 20 день активної фази бойових дій. Дякуємо щиро тому чоловікові, що доїхав до нашого кутка», — згадує Ольга.
Вони з сусідами скооперувалися і готували не лише для себе, а й для тих, хто не мав що їсти — і для цивільних, і для військових.
«Дівчата у печах пекли палянички, поки мали борошно, від печей і грілись, бо був мороз, а в хаті електрокотел не працював. Використовувували газові балони, плити. Я щиро вдячна тим сусідам, що надали їх у користування. Звісно, що все потім заправили та повернули на місця», — каже Ольга.
До укриття спускалися, коли було гучно, а як тільки стихало, роботи вистачало:
«Ми не сиділи в підвалі, постійно переміщувалися по нашому кутку, ділилися їжею. Від людей чули, що всі мешканці села вже евакуайовані, тож далі не заходили і розуміли, що нас небагато і треба гуртуватися та вистояти. Моя 15-річна донька (13 на той момент) і 13-річний син (було 11) підтримували наших захисників. Доня на морозі на мангалі смажила оладки, бендерики і готувала шарлотку нашим хлопцям із ЗСУ, а я передавала. Бо дуже хотілося, щоб у них було відчуття і смак дому», — пригадує активістка.
Схудла на понад 20 кг
Дороги навколо села були заміновані. Їжі ставало все менше. А як виявилося, людей в селі було чимало, лише деякі встигли виїхати. Просто всі тихо сиділи по домівках і не виходили на вулицю.
Безвихідь змусила розширити межі пошуку. Количівцям сказали, що волонтерів, які везли гуманітарну допомогу до Чернігова, розстріляли біля пішохідного мосту, і поруч із автівкою розкидані залишки продуктів та медицини. Тож туди можна поїхати в супроводі військових, привезти для людей хоч якусь їжу.
«Мій чоловік і ще двоє сусідів своїми автівками поїхали полем, збирали продукти та медикаменти поруч із тілами загиблих. Було багато прострілених пляшок з ліками, але закидали все, не перебираючи — часу не було, бо ділянка прострілювалася ворогом. Наші рятівники таки потрапили під обстріл, машина повернулась на трьох колесах, але живі, з їжею та медикаментами. Вдячна за це військовому Руслану, який дав правильний наказ Олегу не зупинятися, а їхати на повній швидкості. Вже потім з військовим медиком спільно все перебирали до ранку, і те, що можна було використовувати розкладали по ящиках, які військові наступного дня відвезли до чернігівського шпиталю, а також до обласної дитячої та дорослої лікарень.
Один ящик із ліками військовий медик Роман завіз до Количівської школи, яка була сильно пошкоджена, а у підвалі, як виявилося, знайшли прихисток близько 240 дорослих та 30 дітей. Загалом у Количівці проживало трохи більше 1300 людей, з яких 250 — діти. Тим, хто був у будинках, я рознесла медикаменти та вітаміни хворим дітям, серцеві препарати тим, хто потребував. Частину перев’язки лишили собі, щоб за потребою не шукати. Як у воду дивилися, бо знадобилось. Продукти розфасували у дворі і разом з сином тачкою розвозили по дворах кутка двічі, бо решта помічників перекрила потреби людей та охопила більшу частину села. А також тоді я дізналася, що до школи людям возять хліб та гуманітарну допомогу, тож повідомила про це кожного з нашого кутка, і вже на душі стало легше», — ділиться Ольга Вовченко.
Каже, що схудла на понад 20 кг за місяць під час бойових дій, а потім ще 6 кг пішло на нервах:
«Пам’ятаю, дитина питає, чи я їла щось, а я кажу, завтра поїм, бо немає сил і часу».
Підтримували количівців і знайомі з інших міст. Ольга говорить, що подруги з Тернополя, Львова, Києва, Хмельницького збирали продукти, медикаменти, білизну і шкарпетки для захисників. Посилки доставляли військові, а уже в селі розподіляли і віддавали захисникам, які перебували тут.
Щоб менше хвилюватися, мила підлогу
Коли видавалась вільна хвилинка, Ольга мила вдома підлогу, щоб менше хвилюватися.
«Я не тільки мила сама, я ще й підбивала сусідів. Казала їм: «Чого ви вдома не прибираєте?», а вони: «Так війна ж». А я кажу: «Поки є хата, поки є де мити, мийте, бо потім буде перемога». Піднімала так трохи моральний дух».
Ольга простукувала хвіртки, щоб знати, чи є хто вдома, чи виїхали. Пригадує, що одні люди просиділи майже місяць із дітьми у підвалі, а ніхто про це не знав, думали, що ті виїхали.
«Вони не подавали жодних ознак, що вони в підвалі. Лише в один із днів побачила, що килимок лежить під дверима не під тим кутом, хоч ні вітру, ні тварин не було, щоб його порушити. І тоді я врешті достукалася. Кажу: «Ви чого не виходите?» А вони: «Так стріляють». А я відповідаю: «Зараз стріляють, а через 10 хвилин — уже ні. Виходьте, виводьте дітей до сонця. Їсти є що? Занесла їм лоток яєць, а вони поділились медом».
Ольга говорить, що жили тоді одним днем:
«Горить хата —люди біжать гасити, бо пожежних не було.. Привезли пораненого — треба перев’язки робити, ревізію рани, рятувати. Нагодувала людину — прекрасно, тваринці допомогла — чудово. Так кожен день — по добрій справі. Просто брали і завжди піднімали себе за плечі. Не виходило за плечі, піднімали за чубчика. Ми вже не можемо допомогти тим, хто загинув, а тим, хто живий — можемо».
Між обстрілами обрізала дерева в саду
Власні страждання всі намагалися полегшити тим, що допомагали іншим.
«Возили їжу гарячу, чай, компот і одяг на всі блокпости з лютого місяця. Аж за пішохідний міст, доки можна було їздити трасою. Друкували з сусідами попереджувальні листівки, що просили військові, допоки світло було. Згодом побачили, що процес підхопили та налагодили інші односельці, тож ми сконцентрувалися на іншому. Пишаюся нашими людьми та їхньою згуртованістю. Пам’ятаю, що навіть стояли хлопці на блокпостах у чомусь дуже легкому — кросівки і наче шльопки якісь. Я їм відвезла матрац під ноги та батькові нові туфлі. Батько кричав: «Я їх ще жодного разу не взував», а я йому: «Тобі нові купимо, а їм ноги в теплі тримати треба, бо вони у шльопках на морозі», — згадує Ольга.
Читайте також: Яніна Барибіна: Коли приїздиш на деокуповані території, розумієш, що мало працюєш
Вона між обстрілами ще й обрізала дерева в саду.
«Коли людей нагодувала, медикаменти рознесла, підлогу вимила, то брала секатор і лізла на дерево обрізати гілки, бо ж весна іде. А заодно й дивишся, чи не йде хтось чужий. Та під час вибуху у низині городу миттю злетіла з дерева, тільки у вухах дзвеніло довго ще. В той день вікно та обшивку будинку побило, а я ціла лишилася. Так пощастило», — згадує Ольга.
«Юстина» надає крила
Ще до повномасштабного вторгнення в Ольги та її однодумиць була ідея створити якесь об’єднання для жінок. «Проблем у селі багато, тож давайте їх вирішувати», — постановили тоді вони.
Однак російська армія все перевернула з ніг на голову. Звісно, що під час бойових дій було не до громадської діяльності. Але коли Чернігівщину звільнили від окупанта, назріло питання про активізм та психоемоційну реабілітацію жінок і дітей.
«Коли закінчилася гостра фаза бойових дій, ми зрозуміли, що хочеться рухатися вперед. Ну вижили, а далі що? Треба ж щось робити», — згадує Ольга.
Активних мешканок у селі не бракувало:
«Кожна з жінок займалася своїм напрямком. Хтось допомагав у відбудові, хтось — погорільцям. Активно доєднувалися до допомоги захисникам, я продовжувала допомагати військовим — тим, хто лишався в селі. Їздила з чоловіком до тих, хто стояв на захисті села, коли було гаряче. Звичайно, всіх охопити неможливо, про багатьох не знали, але допомагали, чим могли. Часто потрібно було обговорити щось із дівчатами. Збиралися переважно у мене вдома. Або у будинку культури, що також був пошкоджений під час обстрілів. Була така собі група самодопомоги. А потім одна колежанка каже, що Український жіночий фонд надає грант, але потрібна громадська організація. Ми за шість днів написали статут і зареєстрували організацію. Звісно, не спали ночами, але зробили».
Назвали свою громадську організацію «Юстина», що в перекладі означає «справедливість». Ольга відзначає, що у пріоритеті організації — резолюція Ради Безпеки ООН 1325 «Жінки. Мир. Безпека».
Читайте також: Коаліції 1325: як громадським організаціям ефективно співпрацювати з владою?
Дія допомагає відволікатися
«Ми захищаємо права та інтереси жінок, займаємося їхнім культурним розвитком. Проводимо дозвілля з дітками, пишемо проєкти. Звісно, і чоловіки нам допомагають і доєднуються до наших заходів, ніхто їх не виганяє», – усміхається Ольга.
Щоб чогось навчати, треба самій багато вчитися. Ольга бере участь у різноманітних офлайн та онлайн курсах. Навіть коли не було світла та інтернету в селі, не припиняла навчатися — ходила до «Освітнього дому з прав людини», що розташований у Количівці, де був генератор, і не пропускала заняття.
Тематика діяльності громадської організації «Юстина» різноманітна: від розвиткових заходів та спортивних активностей до цифрової грамотності і психологічної допомоги. Відкрили клуб документального кіно, але, нажаль, попитом в селі він не користується. Проводять у селі толоки, займаються творчістю, і просто збираються, аби проговорити пережите.
«Навіть коли немає донорської підтримки, ми знаходимо способи все одно збиратися. Ось принесли з дому папір, щоб робили голубів миру. Посиділи, поспілкувалися, позгадували», — ділиться Ольга Вовченко.
Читайте також: Наталія Зубар: Документування воєнних злочинів — це марафон, а не спринт
Про свою діяльність у контексті громадської організації вона каже, що це її реабілітація. Наповнюють також прогулянки в лісі і вирощені власноруч троянди.
«За 13 років трохи назбирала сортів. Догляд допомагає відновлюватися. Неважливо тварини це, чи рослини, найголовніше — діяти. Ви можете паралельно слухати щось у навушниках, але фізична дія допомагає відволікатися від того, що відбулося чи відбувається».
А ще Ольга впевнена, що Україна обов’язково переможе, бо «у нас просто немає іншого варіанту».
Олена Кущенко
