Головна Статті Наталія Зубар: Документування воєнних злочинів — це марафон, а не спринт

Наталія Зубар: Документування воєнних злочинів — це марафон, а не спринт

6
1,089
Наталія Зубар
Наталія Зубар

Щоб покарати російських військових, потрібно зібрати докази їхніх злочинів. На цьому наголошує голова правління Інформаційного центру «Майдан Моніторинг» Наталія Зубар, яка разом із колегами займається документуванням воєнних злочинів.

Вона розповіла, як після повномасштабного вторгнення почала фіксувати прильоти по цивільній інфраструктурі, чому це стане в пригоді в майбутньому і як можна відновлювати свій ресурс, коли займаєшся документуванням воєнних злочинів.

Як з’явився «Майдан Моніторинг»

Як пригадує Наталія Зубар, «Майдан Моніторинг» свого часу постав із неформальної спільноти однодумців. Це сталося 19 грудня 2000 року, коли в країні почалася акція «Україна без Кучми». Соціальних мереж не було, але люди вже спілкувалися на тематичних форумах. Тоді діяв форум «Гонгадзе», де народ зокрема обговорював  зникнення та вбивство відомого журналіста. У тодішній мережі ця тема підлягала цензурі, тому були побоювання, що майданчик можуть прикрити. Так воно і сталося.

«Хтось на цьому форумі кинув заклик збиратися на Майдані Незалежності з акцією «Україна без Кучми». Потім хтось написав, що «от, відкрився спеціальний форум по акції, давайте всі туди». Це, власне, було 19 грудня. І цей форум відкрився дуже вчасно. Бо «Гонгадзе» закрили. Не знаю, хто. І ті, хто встигли втекти, опинилися на форумі «Майдан», — каже Наталія Зубар.

Але був ризик, що й новостворений «Майдан» теж закриють. Тому Наталія запропонувала перенести сайт на американський хостинг. На щастя, така можливість була жінка тоді працювала сисадміном у міжнародній хостинговій компанії. Після цього зареєстрували домен maidan.org.ua. Цей сайт досі існує. Після Помаранчевої революції учасники й учасниці ресурсу почали розвіратуалізовуватися. Спершу створили формальну асоціацію «Альянс Майдан», а 2012 року членську організацію «Майдан Моніторинг». До неї ввійшли люди, які в різні часи приєдналися до тієї неформальної спільноти.

Я прокинулася о п’ятій годині від дуже серйозного вибуху

До повномасштабного вторгнення Наталія була готова. Хоча не знала, якого конкретно числа це може статися. Вона згадувала, як у грудні 2021 року на Харківському Безпековому Форумі два експерти, відставні генерали, моделювали майбутні події. І один із них повідомив, що повне розгортання російських військ має закінчитися в 20-х числах лютого.

«Я прокинулася о п’ятій годині від звуку дуже серйозного вибуху. Було видно велику заграву. Не знаю, що це було, але я зрозуміла почалося. І заснула далі», — пригадує Наталія Зубар.

Попри обстріли, якось жінка вирішила пройтися розбитими вулицями міста. Березень, на вулиці було холодно, лежав сніг.

«До того було трохи лячно виходити», зізнається Наталія, адже обстріли взагалі не припинялися. І хоча вдень комендантської години вже не було, вона старалася зайвий раз не виходити надвір. 

«Якось я вийшла на тодішній Московський проспект. А навколо все розбито, повилітали вікна, з обох боків бите скло. Я пішла в бік річки, перейшла міст там ще більше битого скла. Почала навіть обходити його, хоча була в нормальних черевиках. Дійшла до Майдану героїв Небесної сотні. А там узагалі все в хлам. Особливо колишнє Реальне училище пам’ятка архітектури повністю розбите. Розбиті вікна, повилітало все, навколо валяються шматки арматури. Я озираюся розбита вся площа. Витягла телефон і почала все знімати, причому з якимись своїми коментарями. Помітила, що навколо, м’яко кажучи, дуже мало людей. Потім до мене дійшло, що з міста повиїжджали».

На той момент ворожі літаки до центру Харкова вже не долітали. Хоча вирви від авіабомб нагадували про їхню нещодавню присутність. Але обстріли все одно тривали. Завжди був ризик, що вже й так пошкоджену будівлю можуть ще більше понищити. Потрібно було зафіксувати теперішній стан міста для історії. Так Наталія почала документувати. Їй став у пригоді досвід відеожурналістки.

Їм так муляв той Сковорода, що вони навіть його дух намагалися знищити

Одним із перших об’єктів, який знімала Наталія, був офіс її організації. Його пошкодили під час чергового обстрілу міста. На прохання орендодавиці 4 березня 2022 року жінка разом із колегами добралася до офісу. Вулиці тоді були порожніми, транспорт не ходив. А через пару днів росіяни влучили ракетою в житловий будинок на сусідній вулиці. У самому офісі вибило всі вікна, а дах будинку, за словами Наталії, «підняло та гепнуло». І це знову потрібно було зафіксувати.

«9 березня просто поряд зі мною також, у прямому сенсі, підняло та гепнуло. Балістична ракета влучила в торговельний цент «Нікольський». Це був дуже серйозний удар. Наступного дня я пішла знімати те, що було навколо. Щоб просто зафіксувати. І коли побачила, що це реально нікому робити, що вулиці порожні, що людей узагалі не було, я почала шукати виходи спершу на прокуратуру, потім на СБУ. І так ми почали допомагати фіксувати руйнації цивільної інфраструктури. І якомога скоріше після влучань. Бували випадки, коли ми знімали під час влучань. Тоді в Харкові була така кількість обстрілів, що не вистачило б сил жодної державної служби для того, щоб це фіксувати», каже Наталія Зубар.

Були руйнування, які її особливо вразили. Насамперед музей Сковороди. У ніч на 7 травня 2022 року по ньому влучила російська ракета. За словами Наталії, це було абсолютно прицільне влучання. Адже музей стоїть серед чистого поля.

«Для мене Сковорода дуже близький, я виросла на його філософії. Я знала, що Сковорода в останні дні свого життя готувався до смерті. Мені баба дуже детально розповіла. Вразило відвідання Меморіалу жертвам тоталітаризму в П’ятихатках, де надгробки були розбиті ракетою. Тоді мій товариш, польський журналіст, сказав: «Вони знищують нас удруге». Так от я побачила, як вони нас знищують, не знаю, в котрий раз. Їм так муляв той Сковорода, що вони навіть його дух намагалися знищити».

Документування вистачить ще на кілька поколінь

«Спершу я працювала з друзями-журналістами, яких знаю багато років. Але швидко зрозуміла, що в нас із ними різний підхід. Моє завдання максимально зафіксувати стан, в якому перебувають будівлі. Нам слідчі СБУ давали вказівки щодо того, що саме треба зробити, як робити обхід тощо. А от у фотожурналістів інше: вони там шукають історії, якісь вражаючі кадри, витрачають на це набагато більше часу. Вони дуже хороші люди, але я з ними працювати просто не можу. Ми по часу не збігаємося. Пам’ятаю, що 17 чи 18 березня я звернулася до харків’ян у фейсбуці. Запитала, хто вміє й хоче знімати, і може приєднатися до нашої роботи»,   пригадує Наталія.

Згодом їй удалося сформувати команду.  Це мали бути люди з міцними нервами. А ще місцеві, щоб добре знали локальну специфіку. І чорний гумор ішов бонусом. Ще ці люди мали розуміти базові принципи безпеки.

«Важливо знайти людей, з якими тобі комфортно, яким ти довіряєш. Створити команду. Створити для себе групу самодопомоги. Знайти людей, із якими можна піти в розвідку. І от нашу команду я вважаю саме такими людьми».

Людям, які вирішили документувати злочини, Наталія радить максимально дотримуватися протоколів. Їх важливо створювати заздалегідь і не витрачати зайвого часу на якісь другорядні речі. Ще важливо зрозуміти, що документування дуже тривалий процес.

«Нашому колезі хтось сказав у Хорватії: «Ми вже 30 років розслідуємо воєнні злочини, а вам вистачить ще на кілька поколінь. До цього варто ставитися, як до марафону, а не спринту. Тобто розраховувати свої сили на дуже тривалий час».

Перші виклики

«Раніше мені було важко пояснити більшості людей, що ми живемо під загрозою російського вторгнення. Що поруч із нами абсолютно ворожа імперія. Як сказав Рейган evil empire… Можна сказати, я все життя готувалася до цієї війни. І для мене дуже мало було чогось неочікуваного. Я знала, хто наш ворог, я знала, на що він здатен. Я про це багато писала й говорила».

Читайте також: «Жіночі камери» в Херсоні: російські військові били українок і катували їх струмом

За словами Наталії, першим викликом у її роботі документалістки стало питання безпеки. Адже попервах у неї був тільки бронежилет другого класу, що залишився з часів Євромайдану. Поліцейський, здатний захистити хіба що від удару ножем.

«Першого ж дня, коли ми поїхали щось фіксувати, військові, які нас супроводжували, сказали знайти нормальний бронік. А де я можу знайти? У мене не було каски. У моїх друзів-фотографів було все. І це був перший виклик де взяти броніки та каски, де взяти аптечки. А потім — де взяти це для всієї команди. Далі було питання, де взяти гроші на роботу. Де взяти гроші на бензин. Якийсь час усе робили на ентузіазмі. Навіть зараз робота продовжується на ентузіазмі, бо в нас немає сталого фінансування. Але фінансування такої дуже серйозної, небезпечної й ретельної документальної роботи – це важливо», — наголошує Наталія.

Подбати про котів

«Вразило, як за цей час змінилися люди. Більшість людей, із якими я стикалася а треба сказати, що людей на вулицях було дуже мало поводилися набагато відповідальніше. Вони зазвичай були уважнішими одне до одного. Вони реально пильнували. До нас вибігали жінки та питали «чого ви з фотоапаратом? Ви, мабуть, навідники чи ще хтось». Тобто люди раптом почали дбати про власну безпеку як могли. Ми зустрічали нові волонтерські об’єднання, що виникли на місцях, де раніше їх абсолютно не було. Наприклад, на П’ятихатках* узагалі нічого не було. Навіть «швидкі» туди не доїжджали» (П’ятихатки — селище на півночі Харкова, з 1964 року входить до складу міста — авт.)

А ще місцеві мешканці почали дбати про власну безпеку в бомбосховищах. За словами експертки, це був фантастичний приклад самоорганізації. Хоча проходив цей процес у дуже трагічних умовах. Ще один момент, який вразив жінку це те, що в Харкові, в самий розпал війни, були вгодовані коти. Навіть у таких складних умовах люди прагнули дбати про тварин. Ба більше – саме корм був одним із найчастіших запитів до волонтерів. За словами Наталії, після вторгнення вони частенько навідувалися до П’ятихаток. Не тільки для того, щоб зафіксувати нові руйнування потрібно ще було завести людям гуманітарну допомогу.  

«Ми набирали гуманітарку для підвалів, стихійно організованих бомбосховищ. І люди просили: «Привезіть їжу для котів». Бо тоді багато позалишали домашніх котів. А вони не вміли полювати, вони ще мали цього навчитися. І в цих самих підвалах дуже просили корм. Але жодного разу ми не бачили худих котів. Тобто люди відразу почали дбати про них. Вони казали: «Дайте їжу для котів. Навіть не так нам, як котам». Це було й на П’ятихатках, і на Північній Салтівці. Фактично худих котів ми бачили тільки коли вперше приїхали в Ізюм», — згадує Наталія.

Наступна виставка — в Європарламенті

Фото це ще й можливість розповісти іноземцям про війну. Цьому зокрема сприяють фотовиставки. Знімки зруйнованих житлових будинків, вишів, шкіл чи музеїв ніби переносять глядачів до розбитих міст та сіл. Особливо якщо з війною вони ще ніколи не стикалися.

«Ми вже зараз готуємо десяту версію виставки «Розлам» із фотографіями нашої команди. Виставка ніби занурює людей у реальність. Бо одна річ щось прочитати або подивитися якийсь невеликий репортаж. Інша побачити величезний роздовбаний балкон із Салтівки на фото формату два на три метри. Це вражає. Люди миттєво відчувають, ніби це міг бути їхній балкон. Нещодавно телефонував мій товариш із Польщі. Він їде в Україну. І йому роботодавець не дає страховки на поїздку в Харків. Бо тут небезпечно. Бо ракети прилітають раніше, ніж оголошують повітряну тривогу. І от таким людям ці виставки реально відкривають очі. І далі вони можуть розповідати іншим про те, що тут відбувається».

«Розлам» показували як в Україні, так і за кордоном. Наступна виставка має відбутися в Брюсселі, в приміщенні Європейського парламенту. За словами Наталії, кожна експозиція має власний підбір світлин. Усе залежить від аудиторії, яка відвідуватиме цю виставку.

«Тобто ми уявляємо, які наші конкретні адресати. Ми думаємо, хто вони і як сприйматимуть. Наприклад, у Чехії дуже вражають розбиті чеські трамваї з трамвайного депо на Салтівці. Бо всі вони бачили той трамвай, вони всі на ньому їздили. І от тепер він розбитий російською ракетою. А в Польщі буде щось інше, в Британії — ще інше. Різні країни, різні міста та різні типи глядачів. Наприклад, багаті люди в Лондоні, депутати Європарламенту, відвідувачі  супермаркету в Полтаві – це все різні групи», — зауважує Наталія Зубар.

Як відбувається фіксація й чому це важливо

Під час фіксації потрібно з усіх боків відзняти зруйновану будівлю. Зосередитися на деталях. Зняти уламки боєприпасів, якщо вдасться знайти їх. І згодом ці світлини стануть частиною судового процесу.

«Уже є перші підозри російським військовим високого рангу. У чому конкретно полягає наша робота? Наприклад, це був генерал Рузинский, який командував угрупуванням «Балаклея». Ми знаємо, що таких справ ще дуже багато. І ще буде дуже багато підозр. Тобто ми як експерти, які допомагають збирати цифрові докази, робимо свій внесок у збір доказів щодо конкретних воєнних злочинців і конкретних воєнних злочинів. Оскільки цих злочинів тільки по Харківській області десятки тисяч, немає абсолютно жодних можливостей для жодної організації самостійно це покрити. Ні СБУ, ні поліція – ніхто – цього зробити не зможе. Бо обсяг і руйнувань, і вбивств, і необлікованих раніше злочинів такий, що допомога завжди потрібна», — каже Наталія Зубар.

Наприклад, спершу фіксують вирву від авіабомби. Після цього починається робота слідчих вони мають визначити, що то був за літак, із якої бази він вилетів, хто був за штурвалом, хто міг віддати наказ бомбити, наприклад, науковий ядерний реактор на П’ятихатках. Документування дозволяє встановити наявність злочину, механізми його здійснення й особу того, хто віддав відповідний наказ. Відповідальність за злочин завжди особиста, зазначає Наталія.

Читайте також: Як доносити правду про злочини проти українських дітей

«Тобто будь-яка відповідальність за будь-які злочини, якщо це робиться в межах правового процесу, в межах кримінального процесу, в межах українського або міжнародного права це все встановлення ланцюга між тим, що ми бачимо, і тим, хто це зробив. І чому він це зробив. Чи був наказ, чи він розумів, що бомбить цей ядерний реактор, чи розумів, що вбиває цивільних у якомусь будинку в Ізюмі. Це дуже важливо. Без цієї особистої відповідальності й визначення шляхом дуже складних, довгих розслідувань цих особистих відповідальностей, в принципі, відповідальність не настає. Без збору доказів узагалі ні про яку справедливість не може йтися», — наголошує Наталія Зубар.

Де брати ресурс?

Займаючись документуванням злочинів, необхідно шукати власні джерела ресурсності. Один із варіантів звернутися до своїх захоплень. Наталія зізнається, що завжди цікавилася історією Нюрнберзького процесу. Також її надихали історії Другої світової війни. Причому написані не «совковими» істориками, а американцями і особливо британцями. Це передусім історії про те, як люди переживали війну, у чому вони шукали опори,  як вони змогли зберегти власну людяність у такі непрості часи.

«Ще що я можу порадити – це мистецтво. Це музика, особливо класична. Вона ніколи не буває поганою. Це кіно. Причому кіно, яке б «виводило» в інший простір. Кіно не про нинішню війну. Відео, фото або репортажі ви можете й так бачити. Я, наприклад, дивилася фільми про Другу світову війну. Мені дуже подобається фільм «Врятувати рядового Раяна». Та й узагалі фільми Спілберга. Чи «Піаніст» Романа Поланського. Фільми про людей, про гуманізм, про те, як люди зберігалися як люди, як суспільство під час дуже тяжкої війни. Є, звичайно, такі непогані фільми про Першу світову. Власне вся толкініада, зокрема й «Володар перснів», створена як результат переживання та участі Толкієна в Першій світовій війні. Дуже радила б подивитися тим, хто досі не бачив».

Ще одна порада від Наталії займатися речами, що дають можливість відчути контроль над ситуацією. Експертка пригадує свою нещодавню розмову з приятелькою. Вони обидві помітили, що Україна загалом стала набагато чистішою. Бо багато людей почали прибирати поза власними оселями. Для того, щоб відчути, що вони можуть щось виправити, щось контролювати.

«Треба знайти щось таке, що можна змінити: спостерігати за квітами, малювати, майструвати, можливо, навіть щось не дуже практичне. Але щоб побачити доволі швидкий результат. Це надає відчуття контролю», — каже Наталія Зубар.

Юлія Гуш

Більше публікацій
Більше публікацій Юлія Гуш
Більше публікацій Статті