Чи враховують українські партії інтереси жінок як виборців? Чи працює у нас представницька демократія, коли політичні сили реально представляють інтереси різних груп населення? Про це розмірковує Настя Мельниченко в колонці на «Гендері в деталях».
Де я, а де політика. Писати публічно про те, що мене хвилює як виборця, досить страшно, бо це наче претендувати на експертну думку. Та я не експертка, я просто людина, яка ділиться своїми міркуваннями напередодні виборчого року.
Я ходжу на вибори не просто так, не для галочки, а тому, що мене хвилює, щоб мої інтереси було представлено, щоб мої діти жили в заможній країні, де не страшно бути собою.
Я вірю в представницьку демократію і в те, що політичні сили повинні гарантувати інтереси різних соціальних груп. Тому насамперед мене цікавлять парламентські вибори, які відбудуться в Україні в жовтні 2019 року. За кого голосувати? Хто найкраще представить мої інтереси? Стоп, а в чому ж мої інтереси й інтереси тих соціальних груп, до яких я належу?
Хто я як виборець
Мені 34 роки, двоє дітей, розлучена. Self-made жінка, походжу з незаможної родини, але так-сяк самостійно дійшла до середнього класу. Підприємниця. Жителька столиці, не вірянка. Мене хвилюють права людини, зокрема права жінок, цивілізаційний вибір України (волію, щоб вона рухалася в бік Європи, а не у зворотний), плюралізм думок і особистісних виборів, відсутність радикалізації суспільства, розвиток малого й середнього бізнесу, пенсійне забезпечення (так, уже), збереження української культурної спадщини і мови, якісна освіта для моїх дітей і ще багато чого, але це в загальних рисах і основне.
У попередні рази, йдучи на парламентські вибори, я не читала програми партій, — робила вибір радше емоційно і за збігом кількох важливих для мене критеріїв. Ага, «Самопоміч» проукраїнська, орієнтована на Європу та ще й одна з небагатьох дотрималася гендерних квот — ооо, я йду до вас! Тепер мої підходи дещо змінилися.
За що я голосуватиму
Тепер я чітко знаю, чого хочу від політичної сили. Я голосуватиму не «за кого», а «за що». Я жінка, тож моя жіноча ідентичність обумовлює мій щоденний досвід життя в цьому суспільстві і мене насамперед цікавить, наскільки партія розпізнає жінок як електорат, розуміє їхні інтереси й готова їх захищати. Також мене цікавлять ліберальні цінності, проєвропейська орієнтація, права людини й економічна безпека.
Можливості описати всі відповіді на всі питання, які мене хвилюють, я не маю. У цій статті я спробую виділити ті питання, які, за моїми уявленнями, мали б хвилювати всіх жінок, — протидія насильству, гідна старість, розуміння проблем, із якими стикається жінка, та повага до жінки як виборця. Отож далі разом спробуємо знайти відповіді на такі питання.
Чи партії розуміють і артикулюють «жіноче питання»?
Чи є в партіях сильні й помітні політикині? Що роблять партії, щоб досягти гендерної рівності всередині своєї політичної структури?
Чи буде ратифіковано Стамбульську конвенцію, яка захищає жінок від домашнього насильства?
Які варіанти пенсійної системи пропонуються?
Чи не тримає партія своїх виборців за дурнів?
Для аналізу я використовувала програми тих партій, які мають шанси потрапити в парламент згідно з попередніми прогнозами, це БПП «Солідарність», ВО «Батьківщина», Радикальна партія Олега Ляшка, «За життя», «Самопоміч», «Опозиційний блок», «Народний фронт», ВО «Свобода». Я також проаналізувала програми двох «непрохідних», але цікавих політичних ініціатив: «Демократичну сокиру» за непопулістський підхід до питань і «Демократичний альянс» за прямою наводкою тих, хто вболіває за права людини і питання гендерної рівності.
То що ж нам — жінкам, 51 % населення України — пропонують українські партії?
Жіноче питання
Дивовижно! Останні пару років у публічній сфері ми постійно говоримо про жіноче питання. Ми проводимо марафони з протидії гендерно-обумовленому насильству, ми пишемо сотні статей, маємо безліч ефірів, конференцій, масштабних акцій. Таке враження, що буквально все кричить про необхідність забезпечити рівні права жінок і чоловіків та механізми захисту від домашнього й сексуального насильства. Однак українські партії, принаймні прохідні, жіноче питання ігнорують в принципі.
Одинока політична сила, яка хоч якось порушує жіноче питання, — «Солідарність». Жінки осібно тут фігурують аж в одному пункті: «Оплата праці чоловіків і жінок має вирівнюватися. Необхідно вжити додаткових заходів, щоб подолати різницю між заробітними платами чоловіків і жінок. Доцільно встановити норми про рівність оплати праці за аналогічну роботу за конкретними напрямками, незалежно від статі».
ВО «Свобода» обіцяє страшне: «Розробити і впровадити національну програму “Планування української сім’ї та охорони репродуктивного здоров’я на період до 2030 року”». Що мається на увазі, «свободівці» не уточнили, але можу припустити, що йтиметься радше про заборону абортів, ніж про створення сприятливих умов для материнства.
Радикальна партія Ляшка у своїй лозунговій манері згадує і про материнство: «Сім’ї, в яких двоє дітей, визнають багатодітними і вони будуть отримувати відповідну допомогу» — а звідки, з яких коштів, у якому розмірі?
Ще про жінок опосередковано говорить «Демократична сокира», і порушила вона жіноче питання в дуже несподіваний спосіб — запропонувала легалізувати проституцію. Взагалі, в «ДемСокирі» говорять про речі, від яких інші політики масово злягли б з інфарктами, і хоч я не підтримую всього того, що вони пишуть, але захоплююся їхньою сміливістю. Вони говорять про легалізацію казино і водночас про легалізацію канабісу. Вони підкреслюють важливість відділення церкви від держави, а для мене це надважливо, бо я не хочу, щоб церква впливала на ухвалення ключових для мене як громадянки рішень. Дуже важливий пункт у програмі «ДемСокири» — свобода сімейних союзів. Нарешті йдеться про те, що дорослі люди мають право без втручання держави обирати, з ким їм бути, і при цьому бути юридично захищеними та мати права подружжя. Схожий пункт є і в «ДемАльянсу». Як проблему вони визнають «нерівність можливостей для реалізації права на сім’ю, особистих майнових та немайнових прав пар, що не можуть або не бажають вступати в шлюб».
«Демократичний альянс» виніс питання рівних прав і можливостей в окремий пункт програми. Вони говорять про те, що під час ухвалення державних рішень враховуються потреби панівної більшості, а потреби меншин ігноруються. Для зрівняння прав і можливостей жінок і чоловіків в Україні «ДемАльянс» пропонує: «Надавати державну підтримку проектам, спрямованим на створення можливостей для поєднання сім’ї та професійної діяльності (розвиток мережі доступних і якісних дитячих навчальних закладів, економічні заохочення й інші форми сприяння створенню дружньо орієнтованого бізнесу, збільшення участі батька у вихованні дітей та виконанні обслуговуючої праці тощо)». Окремо йдеться про протидію насильству: «Ухвалення законопроекту щодо посилення відповідальності за домашнє насильство, подальше вдосконалення законодавства в цій сфері, а також практики захисту жінок і чоловіків, створення притулків для жертв насильства». «ДемАльянс» навіть не побоявся вжити слово «гендер», внісши в програму необхідність «побудови системи інклюзивної й гендерно чутливої освіти».
Отже, за моїм особистим враженням, жвава, жива програма, яка порушує питання рівних прав і можливостей та жіноче питання, є лише у двох непрохідних партій/політініціатив — «ДемСокири» і «ДемАльянсу».
Сильні членкині
Гендерного балансу у партій не дотримано. На минулих парламентських виборах гендерної квоти в 30 % не дотрималися 20 із 29 партій. Що ж нас чекає цього року? Згідно з Державним бюджетом, на партії, які виконали т. зв. гендерні квоти, розподіляється 10 % із загальної суми 565,7 млн грн, передбаченої на фінансування партій. У поточному скликанні на цю суму може претендувати «Самопоміч» — і все.
«Самопоміч» привела в парламент багато хороших політикинь, чия діяльність мені як виборцю помітна. Я бачу внесок у просування жіночих прав Ірини Подоляк, Вікторії Войціцької, Ірини Сисоєвої, Ірини Суслової й інших. Я хочу більше таких членкинь у парламенті. Це одні з тих, хто боронять права жінок у Верховній Раді і хто добився реального поступу вперед на шляху до гендерної рівності. «Народний фронт» має у своїх лавах Лілію Гриневич і Світлану Войцеховську, і це великий-великий плюс. Із прикметних жінок слід згадати Ірину Геращенко з Блоку Петра Порошенка.
Натомість у політсилі «Демократична сокира» в першій п’ятірці жодної жінки. На 37 названих людей там «аж» чотири жінки: Дана Ярова, Тетяна Локацька, Надія Алексіна і Христина Морозова. Із цих чотирьох мені на 100 % імпонує лише Христина Морозова — своєю послідовною позицією в обороні прав людини і глибоким розумінням питання, за відсутність блюзнірства у важливих темах. Серед лідерів «Демократичного альянсу», перелік яких опубліковано на офіційному сайті, одна жінка — Світлана Заліщук.
Партії не розкривають списки, з якими йдуть у ВР. Отож спершу покажіть мені ваші списки, і я скажу, чи хочу я за вас голосувати. Та позаяк закон, який примушував би партії відкривати списки до виборів, іще не ухвалено, ми можемо лише вивчати те, з чим партії «засвітилися» раніше. І тут серед лідерів однозначно «Самопоміч».
Ратифікація Стамбульської конвенції
У 2011 році Україна підписала зобов’язання ратифікувати Стамбульську конвенцію Ради Європи про запобігання насильству щодо жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами. Однак Верховна Рада досі не може ухвалити відповідний законопроект. З багатьох причин: крім світоглядної обмеженості окремих депутатів, тут ще грає роль сильний тиск церкви на парламентарів. А церква вбачає в Стамбульській конвенції загрозу монолітній гетеросексуальності української нації.
І бачите, яка справа виходить: парламентарям важливіше позагравати з церквою, ніж захистити «якихось там» жінок і дітей від домашнього насильства. Навіщо допомагати тим, кого майже не чутно і хто часто сам не усвідомлює, що насильство не повинно бути частиною життя чи жіночої долі? У депутатських мізках у битві між безпекою жінок і дітей та фантазіями церкви на тему гендеру церква виграє із запасом.
«Аргументи», якими послуговуються депутати, щоб не ратифікувати Стамбульську конвенцію, настільки дикі, що під час виступу наших парламентарів у ПАРЄ євродепутати просто не могли зрозуміти, про що ті говорять. Наприклад, члени української делегації цілком серйозно говорили про «заразність» сексуальної орієнтації і про те, що ратифікація Стамбульської конвенції пропагуватиме гомосексуальність. Спікери, за яких мені було так пекельно соромно, представляли Радикальну партію Ляшка — дуже навіть прохідну партію.
Радикальна партія і «Батьківщина» 2016 року заявили, що не голосуватимуть за ратифікацію без застережень, а народний депутат від БПП Юрій Соловей заявив, що викладені в документі тези «абсолютно руйнують українську ідентичність». Цікаво, чи мав на увазі пан Юрій те, що насильство є частиною української традиції?
Тим часом на ІІ жіночому конгресі президент Петро Порошенко сказав з трибуни: «Ще раз хотів би абсолютно чітко наполягти і закликати спрямувати всі можливі зусилля для того, щоб завершити внутрішньодержавні процедури і ратифікувати конвенцію. А чому б її не винести вже на наступне засідання Верховної Ради України».
Проте наразі жодна з партій, чиї програми я опрацювала, не ставить на порядок денний ратифікацію Стамбульської конвенції, крім «Демократичного альянсу», який говорить про потребу законодавства, яке посилить відповідальність за домашнє насильство.
Пенсія і право на круасан
Мені подобаються бабусі й дідусі божі кульбабки, які за ручку мандрують Європою і снідають кавою з круасанами на березі моря. Я не вірю, що держава платитиме мені пенсію. Крім того, як приватна підприємниця я можу розраховувати лише на мінімальну пенсію, а це трохи не узгоджується з планами на каву в Європі із сивочолим дідусем (або із запальним латиносом — це вже як вийде).
Отже, чинна пенсійна система мені не підходить. Я хочу накопичувальну і накопичую пенсію, але в американському страховому фонді з надією, що він не прогорить за ці 30 років, які мені залишилися до пенсії… Тому так, мене цікавить, що в цьому плані запропонує політична сила, яку я обиратиму.
«Демократична сокира» підходить до питання реалістично, враховуючи поточну ситуацію. Вони пропонують змішану солідарно-накопичувану систему, перейти на яку мають намір із коштів від продажу державних земель. Я вже уявила, як підгорає у якогось Ляшка («Ми заборонимо продаж землі», «Заборонимо іноземцям розпоряджатися нашими чорноземами», — з програми Радикальної партії Ляшка).
А що пропонує Ляшко? А нічого.
«Батьківщина» запевняє, що наша пенсія становитиме 65 % від заробітної платні і 85 % для тих, хто працює на небезпечних роботах. Перепрошую, але щоб продати щось непотрібне, нам треба купити щось непотрібне, а у нас грошей немає! Де «Батьківщина» братиме кошти на ці 65–85 %, невідомо. І тут ми переходимо до пункту «Чи не тримає політична сила нас за дурнів?». Відповідь: так, тримає.
У «Солідарності» теж визнають, що треба переходити до накопичувальної системи і сприяти приватним пенсійним фондам. Але як?
А ось «Опоблок»: «Провести індексацію зарплат і пенсій відповідно до рівня інфляції. Як мінімум удвічі підняти прожитковий мінімум. Заморозити тарифи й ціни. Зупинити безконтрольне зростання вартості життя. Скасувати драконівську пенсійну реформу, гарантувати повне фінансування соціальних пільг, пенсій та допомог». Це круто, хлопці, але як? Говорити — це не мішки перекидати, з чого ви мені гарантуватимете пенсію?
Партія Рабіновича «За життя» обіцяє «новий соціалізм» і гідні пенсії. Знову жодної конкретики.
ВО «Свобода» планує «підвищувати щорічно мінімальні зарплати, пенсії та інші соціальні виплати на рівень, не менший за показник річної інфляції». Для мене це все з розряду «Ми зробимо, щоб мишки стали їжачками! — Але як? — Наша справа — пообіцяти!».
«ДемАльянс» пропонує трирівневу систему пенсійного забезпечення: по-перше, прожитковий мінімум за рахунок бюджету, по-друге, накопичувальна система, по-третє, добровільні заощадження. Також він пропонує скасувати «застарілі» пільги і залишити їх тільки для учасників бойових дій.
Отож реалістичною й адекватною мені видається позиція щодо пенсії у тих-таки «ДемАльянсу» і «ДемСокири».
Чи не тримає партія своїх виборців за дурнів?
Відповідь однозначна: так. Майже всі тримають виборців за дурнів, а програми партій, таке враження, писали якісь зомбі. Апріорі ніхто не вважає, що у виборця можуть бути бодай зачатки критичного мислення. Усі програми написано гаслами: ми вам те, ми вам се, ми зробимо, ми здобудемо. Але вибачте, як ви це зробите? На питання «як?» відповідає щонайбільше кілька політичних сил, переважно всі збуваються загальними фразами. Трохи більше конкретики в «Демократичної сокири».
Ще дуже тішить, коли, з одного боку, партія обстає за рівність і недискримінацію, а з другого — підкреслює важливість «українських традиційних цінностей». «Пріоритетом у відповідальній державі мають бути права людини», — заявляє «Солідарність». «Національна культура, історичні традиції, сімейні цінності становлять ціннісну основу суспільства», — стверджує вона ж таки. Якщо трактувати «історичні традиції» і «сімейні цінності» так, як зазвичай трактують це політики (тобто на основі своїх фантазій, а не історичних реалій), то як бути з геями, які хочуть мати право на гідність? А що з жінками, які не хочуть бути «берегинями хатнього вогнища» чи хочуть бути захищеними від домашнього насильства? Чи не зруйнує захист жінок від насильства (тобто дотримання прав людини) українську ідентичність, як побоювався представник БПП? У нас виходить певна ідеологічна колізія, яка мала б вирішуватися на користь прав людини. Та чи буде? Чи розуміють творці програми, що таке права людини? Чи готові вони боронити права ЛГБТ-спільноти і жінок?
Мене глибоко обурила тональність кількох програм партій, не кажучи вже про публічні виступи її представників. «Корупцію — на вила!» — це, вибачте, для кого лексика? Лексика «кухонних експертів»? Як люди з вищою освітою (а таких людей в Україні, за статистикою, 79 %) можуть серйозно сприймати політичну силу, яка послуговується в програмі фразами на зразок «Корупцію — на вила!»?!
Отже, більшість партій пише програми не для того, щоб їх читали і вдумливо аналізували. Зазвичай це популістський документ у плакатному стилі, де немає за що зачепитися оком. Виняток становлять «Демократичний альянс» (хоча й тут дещо бракує розписаних механізмів втілення) і «Демократична сокира». Останні, до речі, виносили на публічне обговорення певні частини своєї програми (блок «Права людини», який я не аналізую, бо його ще не оприлюднено офіційно).
Що з цим усім політичним сміттям можуть зробити жінки?
Як на мене, наше завдання як жінок-виборців — висунути жорсткі умови до того, як саме партії захищатимуть інтереси жінок. Партії повинні внести до своїх програм такі проблеми і дати чіткі механізми їх вирішення.
Яких саме заходів буде вжито для зниження рівня гендерно-обумовленого насильства?
Як партія ставиться до вибору і рішень дорослих повносправних людей, наприклад, у питаннях шлюбу й партнерств, наявності дітей тощо?
Як партія планує захищати материнство, створювати умови для нього?
Як партія планує зменшувати розрив між чоловіками й жінками, наприклад, залученість до обслужувальної праці, економічну нерівність, дискримінацію за статтю при прийомі на роботу?
Як жінки ми повинні висунути умови щодо представленості жінок у партійних списках. Дотримання гендерних квот — це реальна можливість потрапити в парламент яскравим жінкам. Жінки мають стежити, чи не впадають партії в популізм. Потім усе це проаналізувати — і зробити вибір.
Настя Мельниченко, громадська активістка, голова ГО «Студена», для «Гендеру в деталях»
Фото gazeta.ua
